Легенди та Перекази від Степана Пушика
Запрошуємо читачів книгозбірні Добрянського та шанувальників сайту доброї бібліотеки познайомитись з двотомним виданням Степана Пушика « Легенди та перекази» , яке потрапило до фондів Муніципальної бібліотеки Добрянського як подарунок від професора, академіка Академії вищої школи України, літературознавця і письменника Володимира Атаназійовича Качкана. Володимир Атаназійович добре знав Степана Пушика, бо приятилював і продовжує приятилювати з багатьма своїми колегами по літературному цеху.
Нагадаємо, Степан Григорович Пушик – відомий етногра , фольклорист, лауреат Шевченківської премії, Заслужений діяч
мистецтв, професор, кавалер ордена « За заслуги» ІІ ступенів. Він є автором багатьох книг, пісень, поем, романів та одного з найбільших щоденників у світі, який налічує понад 300 томів. В них зібрані легенди та перекази, які представлені в цій дослідницькій праці. Це видання є логічним продовженням його вже виданих робіт зі збереження національної спадщини України.
Найдавніші жанри усної народної творчості – легенди та українські перекази, Степан Пушик почав збирати досить рано, дослідивши, що перші легенди на нашій землі почав фіксувати грецький історик Геродот в ще в п’ятому столітті до нашої ери. То були міфічні оповідання про богів та їх походження, про переселення скіфів – сколотів та перших скіфських царів. На той час, пише Пушик, нашу землю греки називали Скуфією, а Велику Київську Русь – Великою Скіфією.
Своїх жінок скіфи залишали зі сліпими рабами, нащадки яких стали боєздатним військом. Скіфи сподівались, що втягнуть у війну неврів. Але неври скіфами не були. Тому й відмовлялися воювати з ворогами кочовників. Оскільки на Збручі є села Нівра та Ніверка, як і на Покутті, то ніврів і слід ототожнювати з неврами. Багато суперечок нині точиться , щодо місць обителі скіфів – орачів та скіфів – хліборобів. Не виключно, що Геродот тут помилився, пише у двотомнику Пушик, але праукраїнське плем’я полян вирівнює помилку. Капліпіди, меланхлени, будини, даки теж могли сформувати праукраїнський етнос.
Але не будемо вдаватися в глибокий аналіз історичних процесів, зауважує науковець, так як сьогодні тріщать по швах усі теорії істориків, що були прив’язані то до московських, то до віденських, варшавських, будапештських і бухарестських колісниць. Ми повинні чітко пам’ятати свідчення літописця Нестора, що слов’яни раніше жили на Дунаї, але своїм корінням сягають аріів.
У Карпатах на вершинах Аршицях збереглися сліди давніх святилищ, а на одній гуцульській Аршиші ( Гаршиці) вціліло ціле святилище Ареса, легенди ілюструють його.
Сьогодні жоден етнограф, історик чи фольклорист не сміє викидати Геродотові легенди зі збірників українських легенд і переказів, підручників чи монографій, бо всі вони живуть у народі й сьогодні.
Сколоти вірили, що їм з неба впали Золотий Топір, Золотий Плуг, Золоте Ярмо і Золота Чаша. Чоловіче населення Карпат досі носить топірці, як обереги. Довбушеві камені і сьогодні ніби розколені гігантськими топорами – сокирами, а сліди від них вибиті на каміннях, що знаходяться на місці святилищ.
Легенди про Геракла перейшли на Олексу Довбуша.
Записано чимало народно-поетичних творів про українське військо, що спить у горах, вхід у які через печери. Військо чекає на приїзд князя на білому коні. Гуцули досі носять ремені- череси, ножі – чепелі, мечі – палаші.
В печері Довбуша в Яремчі зберігається священне ярмо, бо тут Прут утворює його подобу. ( Раніше Прут називали Бората( Пората)
На священних каменях уціліли чаші, в яких ніколи не висихає дощова й тала вода, а кожен гуцул на чересі носив баклагу, як пам’ятку про Божий дар. На каменях уціліли сліди від ніг богів – героїв та богинь. Нині бачимо там відбитки долонь та пальців.
До праукраїнського фольклору належать переказ про амазонок, про « дари» скіфських царів персові Дарію: наконечники стріл, жаби, миші; про похорони скіфських царів, що перегукуються з літописною повістю про помсту княгині Ольги за розтерзання деревлянами князя Ігоря та інше. В « Легендах та переказах» Степана Пушика читайте також про Бубницьке святилише в скалах, « Скали Довбуша», Мідний Тік, про «слав’янські казки ,що розказують про зміїні царства та палаци, про мідне ,срібне і золоте», що перегукується з німецькими розповідями про драконів мідного, срібного і золотого. А також про Золотий ланцюг у Броварищах, човен із золотом, русалок і мавок, Залізний Тік на Прикарпатті, про шапку – невидимку і чортів з українських народних казок, про Медейгу – лісове божество з літописів Галицько- Волинських, про інші історичні події та божества і звичайних народних героїв, прапор Галичан із зображенням галок та Галич і Рогатин, Вінницю, Тисовець, Годи – турку, Чортовець, Чигрик інші міста та села.
Треба пам’ятати й про те, що «галицями» у Карпатах називають змій, а тому на Галичиній могилі міг стояти ідол Діви – Зміі. Від Галичиної могили крок землі до Лисої Гори, де є городище і Духова криниця. А на Лисих горах за повір’ями, збиралися відьми з чортами. Очевидно, жінки довше вшановували язических богів, ніж чоловіки, і тому їх переслідували церковники, називаючи хвостатими і т.д. Можливо, що місцевість ця названа задовго до виникнення міста Галича. Ті народно - поетичні твори, які ми сьогодні називаємо легендами і переказами, давні літописці називали повістями. В «Повістях временних літ» Нестор щедро використав матеріал з народнопоетичної криниці. У різних етнографічних збірниках Наукового Товариства імені Т.Шевченка опубліковані Володимиром Гнатюком легенди і перекази різних записувачів.
Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії Академії Наук України імені М.Рильського, коли ще «дихав» Радянський Союз , започаткував видання серії «Українська народна творчість». Вийшло понад два десятка збірників. Жодне з українських видавництв у свій час не видало стільки фольклорних збірок, як видавництво «Карпати» . У 1992 році побачила світ збірка « Легенди Тернопільщини» Михайла Крищука. Згодом « Золота земля Опілля» впорядкована Богданом Тихим, «Євшан – зілля» П.Медведика. і т.д.
Щодо даного зібрання Степана Пушика, то хочеться сказати, що тут не зовсім підходить назва « перекази» , бо літописці називали такий жанр «повістями», а ще тут більше підходить слово «упорядкував», бо до нього входять літописні матеріали й записи десятків інших збирачів фольклорних матеріалів.
Степан Пушик. Легенди та Перекази.В 2 томах .Т.1 Івано- Франківськ: Фоліант, 20019,- 640с.
Степан Пушик. Легенди та Перекази.В 2 томах .Т. 2 Івано- Франківськ: Фоліант, 20019,- 544с.
Про багатолітнього збирача й дослідника фольклору:
«Степан Пушик був останнім народним поетом. Треба було бачити і чути його виступи у селах. Вони часто були такими ж рвійними і хаотичними, як рвійним і хаотичним був Степан Григорович. Але люди його любили. Хоча він не завжди втримувався на цій демократичній межі, бо, знову ж таки, він не вмів і не хотів триматися меж і правил. Він сам собі оті межа і правило. Він був Пушиком. Опришком Карпат. Моє спілкування з ним проходило різні стадії. Але я завжди розумів і розумію, що такої гірської стихії під іменем Пушик ми довго не матимемо, якщо взагалі такі люди ще здатні у нас народитися… Уже на поминках я сказав: поки людина йде дорогою життя, її супроводжують сто рівноцінних правд. Коли вона підходить до межі, усі правди збираються воєдино, і на порозі вже нема людини Тіла – є тільки Дух людини. Степан Пушик – дух контрастний, дух величний, дух талановитий. Вічна боротьба світів у Ньому триватиме і за межею. Але те, що світло в цьому бунтарському Духові завжди перемагало, сумніву не підлягає» (Євген Баран, критик).
Підготувала Г. Мурмилюк
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)