Інтелектуальний календар ГРУДЕНЬ -2019

 
 
 
 
 
16 грудня – 160 років від дня народження громадського діяча, доктора теології, ректора Чернівецького університету, професора Василя Тарнавського (1859 – 1945).
 

Він народився 16 грудня в селі Міховени, яке знаходиться в Сучавському повіті, який на той час належав до Південної Буковини (нині територія Румунії).
Початкову освіту отримав в рідному селі, а потім навчався в ліцеї у Сучаві, який успішно закінчив. В 1878 році вступив на теологічний факультет Чернівецького університету, і тут же закінчив докторантуру в 1886 році. По закінченню навчання працював священиком у селі Строєнці Сучавського повіту, пресвітером і професором з історії релігії у місті Сучаві, священиком в Чернівцях.
Маючи хист до богословської науки, він продовжив спеціалізуватися впродовж 1898-1900 років з історії Старого Заповіту та івриту у містах Відні, Бреслау та Берліні. Після цього починається його викладацька діяльність у Чернівецькому університеті з посади доцента й позаштатного професора. Він став ординарним професором і завідувачем кафедри Біблійної історії Старого Заповіту, викладав спецкурси з арамейської, сирійської та арабської мов.
Василь Тарнавський п'ять разів обирався деканом теологічного факультету – впродовж 1908-1909, 1911-1912 та 1922-1924 років і двічі – 1918-1919 та 1919-1920 навчальні роки, ректором Чернівецького університету.
Крім викладацької провадив також громадську діяльність: був директором і редактором газети «Candela» (1923-1932), головою Асоціації буковинського кліру (1923-1924). Основні праці Василя Тарнавського: «Життя патріархів» (1902), «Генезис» (1907), «Ексод» (1913), «Вступ до Старого завіту» (Чернівці, 1928), «Біблійна археологія» (1930), «Старі і нові нападки на Старий завіт» (1923). У зв’язку з активною педагогічною роботою на кафедрі, й особливо своїми науковими працями, Василь Тарнавський вважається найвидатнішим православним теологом з історії Старого Заповіту.
Під час другої світової війни і в зв’язку із закриттям теологічного факультету в Чернівецькому університеті він переїхав в Бухарест. Тут і відійшов у вічність 4 лютого 1945 року.

 
 
 
 
19  грудня - 60 років від дня народження
письменниці та громадського діяча Марії Матіос ( 1959) 
 
 
19 грудня народилася українська письменниця, переможниця багатьох літературних конкурсів та політична діячка, депутат Верховної ради і наша землячка Марія Василівна Матіос.

Поетеса, прозаїк, публіцист Марія Матіос перший раз глянула на світ в селі Ростоки, що на Путильщині. Про нього колись Леся Українка написала « …таке гарне і срібне , як мрія».     
Марія Василівна після школи подалась на навчання до Чернівецького державного університету. Навчалась на філологічному факультеті, а згодом певний час працювала в університетській науковій бібліотеці та в редакції багатотиражки Чернівецького Машзаводу. Її публікації читачі мали змогу знайти і в газеті Буковинське віче», і в « Буковинському журналі». Але свої найперші твори відома буковинська письменниця почала друкувати дуже рано у районній пресі. Це були вірші. Кохаючись у травах серед струнких смерічок, ялин і гордих буків, серед скелястих Карпатських гір на батьківщині Федьковича, прислухаючись до мелодійного передзвону овечих тронок на крутих узвозах, буковинська письменниця написала свої перші поетичні рядки. Тому уже раннім її публікаціям притаманне відчуття колориту рідного краю. Треба сказати, що публікації шкільних років пані Марії зустрічаються і в обласній пресі. Згодом твори юної поетеси почали з’являтись і в колективних збірниках та товстих літературних журналах. Уже тоді поетеса пише про суть життя та духовні орієнтири своїх предків. А будучи активною з дитинства, неодноразово бере участь у зльотах творчої молоді , а згодом і в республіканських нарадах. Її оригінальний поетичний голос було одразу помічено серед поетів - початківців.
У 1983 році в « Радянському письменнику» вийшла перша поетина збірка М.Матіос « З трави і листя». Словами « Поезія – її доля» без вагань Петро Осадчук благословив у світ цю першу збірку Марії Матіос. З його легкої руки з друку вийде не одна її збірка. Час підтвердив його пропорочі слова.Поезія стала невідворотньою потребою пані Марії, а постійна жага творчості – суттю її життя. Уже друга збірка поезій, яка побачила світ через три роки - у 1986 му « Вогонь живиці» утвердила молоду поетесу в кагорті українських поетів – « вісімдесятників». Згодом побачила світ чергова збірка Матіос «Сад нетерпіння» ( 1994 ) ,де кожен вірш є згустком народної моралі поданим через особисте світосприйнятя молодої поетеси. Потім були « Десять дек морозної води»( 1995), « На Миколая» 1995, « Жіночий аркан» ( 2001)
В літературних кругах поетесу почали називати однією з найбільш плодовитих молодих творчих особистостей. У своїй пізнішій творчості М.Матіос намагалася пов’язати « бурхливе сьогодення з віковими традиціями та мудрістю свого народу і його фольклору». Це особливо впадало у вічі літературознавців, бо її творчість була і залишається « закоріненою в рідних горах». Як писав про поетесу і письменницю Олександр Романенко « в інтонаційному розмаїтті її віршів вчувається і шалений ритм « аркана» та « гуцулки» , і протяжний звук трембіти. Образи гуцульського межевива осявають її поезію чаклунсько – казковим відблиском. У віршах поетеси « трублять молоді олені і видзвонюють цвіркуни, жовто цвітуть полонинські кульбабки і пахнуть скошені трави. Природа Карпат з язичницьким зачаруванням сприймається не лише зором, а й на слух і дотик, одухотворюється. А головне – люди, прості і мудрі, як сама природа, верховинці. Красиві й горді діти Карпат, предки і сучасники. Високістю їх духу і силою пристрасті вивіряє свої почутття і сама поетеса. Максималізм її інтимної лірики, темпераментної і до жертовності ніжної, сягає легендарних Довбуша і Дзвінки, яких кохання піднесло понад усім – над людськими пересудами, над тверезим обивательським розрахунком і навіть над смертю».

Яскраво виражений гуцульський колорит віршів М.Матіос поєднаний з прагненням філософськи осмислити людське буття. Це відчувається навіть в найінтимніших віршах поетеси, не говорячи вже про громадянську лірику.
Будучи невтомною «робітницею пера», як говорила колись Ольга Кобилянська про письменниць, М. Матіос , входячи в літературу добре розуміла і усвідомлювала, що на цьому поприщі уже добре попрацювали Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Параска Амбросій, Домка Ботушанська, Тамара Севернюк, Галина Тарасюк. Тому вона і як письменниця і як поетеса стала дуже вимогливою до кожного свого написаного слова. Сіючи його на папір, намагається його відчувати як своє дитя. З пристрастю і любов’ю вона змальовує у своїх творах долю жінок ХХ сторіччя . А на їхню долю випали найважчі випробування : війни, голодомори, арешти , депортації, розстріли.
Загально відомо, що жінка першооснова всього. Хто ще крім неї може спрямувати у потрібне русло чоловічі амбіції, приборкати зайві пристрасті, залагодити суперечки…

У нинішніх складних економічних умовах, загнуздані роботою, засмикані побутом, сімейним розладом, при жебрацькій зарплатні вони - жінки мусять годувати сім’ю, бути хорошими виробничниками, добрими дружинами і матерями. При цьому ще мусять гарно виглядати і старатись не збідніти духовно. Про них і намсамперед пише свої твори Марія Матіос. Кожна її літературна перлина допомагає сучасному жіноцтву вижити ,вистояти і зміцнити свій творчий потенціал.
Марія Матіос за своє активне творче життя отримала неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».А критики її називають як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури».

Пропонуємо Вашій увазі книгу Марії Матіос « Вирвані сторінки із біографії» . Її називають книгою – дайжестом, оскільки вона «населена» багатьма відомими і маловідомими людьми і подіями, що в кінцевому результаті складають історичну, психологічну, ідеологічну ,культурну та побутову мозаїку українського життя на перетині ХХ і ХХІ століть. Сама ж письменниця називає книгу « не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».

Пропонуємо також з книжкової полиці книгозбірні « Бульварний роман» Марії Матіос та книгу письменниці « Армагедон уже відбувся»- книгу «дантові кола» однієї людини. І проповідником в цьому пеклі є Іван Олексюк – у далекій молодості « засуджений на життя» ціною « червоної гадючки чужої крові на своїх черевиках». Ці «дантові кола» потрібні письменниці, щоби пізнати Істину головного персонажа, який увесь вік після вбивства людини думає про « вавілонську вежу» свого життя.
« Кожна людина завжди має своє алібі і свою незаперечну правду, яка іншим може видатися несправедливістю, навіть жорстокістю», - скаже М.Матіос у книзі « Вирвані сторінки із біографії».

Насолодитись смаком українського слова і українських страв пропонуємо беручи до рук з полиці чергову книгу Матіос « Кулінарні фіглі». Видавці випускаючи книгу у великий світ про неї писали « Не забутьте прихопити слинявчика, бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя до пазухи». Марія Матіос вміє бути настільки різною що від « Фіглярки до « Трагіка» переступити один крок . Наступні книги є тому приклад . Читайте також «Москалиця» та « Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» - оповідь про бездонність материнської любові, яка співмірна хіба що з грецькою трагедією чи народним епосом. А також « Майже ніколи ненавпаки» - Сімейна сага в новелах», яка не поступається найвідомішому роману письменниці «Солодка Даруся», який визнано найкращою художньою книжкою останнього українського 15 річчя.За твір  «Солодка Даруся» письменниця отримала Національну премію Т.Г.Шевченка.
Читайте також   " Букова віть", « Чотири пори року» письменниці та «Щоденник страченої» - своєрідну психологічнурозвідку. В якій з прискіпливістю адвоката письменниця досліджує внутрішню драму закоханої людини. Демоструючи елементи психологічного триллера Матіос стає літописцем полюсів людського життя – легального й прихованого.
 

 
ЇЇ книги "практикум для академіків і домогосподарок" , оскільки М.Матіос не є автором
для читача лише певного вікового і суспільного прошарку 
 
 
Ще одна книга, яка залуговує на увагу читача – «Фуршет від Марії Матіос» - книга, що поєднує старосвітський дух національних традицій і прес-конференцію високого урядовця, Інтернет з постолами, а кухню звичайної жінки з дикими законами сучасного світу. і т.д. Не можна оминути увагою і повість письменниці «Черевички Божої матері» про трагічну буковинську історію, яка мала місце в червні- липні 1941 року. Бездоганне знання гуцульських вірувань і народних традицій, людської психології і історичних фактів і на цей раз дозволили письменниці відтворити особливу драму людини ХХ століття на території , які історик Тімоті Снайдер назвав у свій час « кривавими землями».
У свій час Олександр Романець писав про Марію Матіос, що в її творах, і зокрема в поезії багато проекцій в Майбутнє через погляд в Минуле. Зображаючи синів буковинського краю таких як Ю. Федькович, Кобилиця, Є. Мандичевський, Д. Загул, письменниця нерідко поетичною мовою цих осіб висловлювала те, на чому донедавна лежало політичне табу. Однією із перших серед сучасних буковинських письменників вона заговорила про героїв національно – визвольних змагань в Україні. Її твори пройняті глибоким патріотичним почуттям, коли йдеться про історичну долю українського народу ( поема «Череда Голгоф») та кровну прив’язаність до свого краю ( « Ода Буковині»)

Книга «Нація» - це теж вихоплені секунди з годинника буття української нації. Це пошук правди і навіть смерті для нації – це земний Едем, а ошукане брехнею життя – це доля тих, хто і не усвідомлює, що належить до нації. Несподівані до оніміння розв’язки і динамічний сюжет, тонкий психологізм, поєднаний в книзі з розкішною мовою – це знайомий почерк Марії Матіос, яка наполягає : життя коротке, щоб казати « ні» - любові, совісті, честі і стражданню. Її батьківщина з майже біблійною мудрістю - це нація письменниці, це і наша нація. І найочікуваніша книжка Матіос « Приватний щоденник».Нею українська письменниця « загартовує правдою» про екслюзивні події Майдану та триваючої вінйи, учасником чи свідком яких вона була. Це свого роду хроніка. Яка починається 2013 року і до середини 2015 го. Письменниця крізбь призму свого бачення описусує життя українських родин, життя з болючими втратами й глибокими ранами. Людей змінив майдан і змінила війна…Є тут і « конкретні історії конкретних битв за життя конкретних людей».
 
" Це моя письменницька і депутатьська сповідь про найбільш драматичний період новітньої української історії ", - написала письменниця у Фесбук. 

Літературознавці звертають увагу на голос Матіос - різний , але дуже поетичний і самобутній, то тихий, то голосний : « від тихого, майже безвольного у своїй ніжності ліризму – до їдкого сарказму і нищівної іронії, від оголеної публіцистичності – до витонченого модерну білих віршів. Тому так природньо сприймаються в її творах і логіка , і абсурд, гнів і радість, безсилля і твердість.
Останнім часом М.Матіос усе частіше вдається до прози. Її твори здобувають схвальні відгуки завдячуючи психологізму, динаміці, барвистій народній мові,перебігу значущих подій в житті героїв книг.
Треба сказати , що письменниця і поетеса сьогодні багато працює в галузі поетичного перекладу. А її твори друкуються на різних континентах В Канаді і США, Японії, Росії,
 Словачиині  та інших країнах. 


29 грудня – 140 років від дня народження оперної співачки (мецо-сопрано)
Лупу-Ончул Аглаї (Lupu-Onciul Aglaia, 1879 – 1940 )
 

Вона народилася в Чернівцях, тут отримала початкову освіту. На цей період в місті припадає розквіт класичної музики. В дівчинки з дитинства проявився талант до музики і вона отримувала приватні уроки. Родина підтримала її захоплення і батьки мали можливість відправити її навчатися у Віденську консерваторію. Вона дебютувала на високій сцені 4 травня 1901 року у ролі Флоріки в опереті Т.Флондора «Дід Чокирлан». Вона виконала основні ролі в операх Ч.Порумбеску «Молодик», Т.Флондора «Ніч святого Миколая», А.Флехтенмахера «Баба Гирка». В репертурі концертних програм Аглаї Лупу-Ончул були арії із опер Моцарта, Верді, Гуно та інші. Виконувала вона і буковинські народні пісні.
В Чернівцях вона брала саму активну участь в мистецькому житті міста, будучи активною учасницею музично-драматичного театру «Гармонія». Чернівецька газета за 1906 рік публікує оголошення, пов’язані з відзначенням 25-річчя Товариства «Armonia» (Гармонія), організованих у Чернівцях з 25 по 27 листопада. Членами товариства були приведені заходи, присвячені ювілею. З опублікованих оголошень у газетах дізнаємося про підготовчу програму з нагоди ювілею на кожний день окремо, про людей, які брали участь і презентували церковні твори, пісні, вірші. Серед учасників події та активним організатором цих заходів була безперечно талановита сім’я Мандичевських і в компанії з ними Аглая де Ончул.
Відійшла у вічність актриса 29 грудня 1940 року в містечку Римніку-Вилча в Румунії.
 

150 років від дня народження оперного співака (драматичний баритон), режисера, педагога
Максиміліана Карловича Максакова (Макс Шварц, 1869 – 1936).
 

Він народився в Чернівцях на вулиці Гастелло в будинку № 14 і був відомий як Макс Шварц. Хлопчик рано залишився сиротою, при його народженні померла мама, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. Зрозуміло, що вони намагалися дати йому добру початкову освіту та належне виховання. Вчився він в початковій школі, яка знаходилась неподалік їхнього помешкання, сьогодні знаходиться на Соборній площі. Також родичі відвідували з хлопчиком різні мистецькі імпрези. От коли йому було всього десять років, в Чернівці з гастролями приїхала будапештська опера. Для дитячого спектаклю потрібен був хлопчик на роль Амура. Родичі дозволили взяти участь у відборі і маленький Максик із золотавими кучерами підійшов та ще й блискуче зіграв цю роль. Так музика і театральна сцена назавжди ввійшли в його життя. Пізніше він згадував, що мав стріли, і не знає в кого ними треба було стріляти, але знає точно, що одна стріла потрапила прямо в його серце і привила любов до мистецтва назавжди.
Перші уроки вокальної майстерності отримав в Будапештській опері, потім пройшов школу у знаменитому Міланському театрі «Ла Скала» і продовжив у Петербурзі, де брав уроки співу в консерваторії у знаменитого співака, педагога, професора Камілло Еверарді. Саме в Санкт- Петербурзі з 1883 року він почав виступати у складі вокального тріо. Пізніше вдосконалював свою виконавчу майстерність у А. Буцці в Мілані (Італія).
Як оперний виконавець в 1889 році дебютував в партії Демона в однойменній опері А. Рубінштейна у Ростові-на-Дону. Був солістом Тбіліського та Бакинського оперних театрів. Виступав на театральних сценах Казані, Пермі, Саратова, Києва, Одеси, Харкова, Москви, С.-П嬬тербурга, Ялти, Відня, Тифлісу. За 50 років сценічної діяльності зіграв 120 різних партій та персонажів. Максим Карлович володів сильним, виразним голосом красивого м’якого тембру широкого діапазону і яскравим темпераментом. Його виконання відрізнялося артистичністю, продуманим фразуванням, використанням гриму. Його партнерами на сцені були такі виконавці світової слави як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Петро Лодій, Віра Люце, Олександ Мосін. Брав участь у концертах, де виконував романси Петра Чайковського, Едуарда Направника, Франца Шуберта, Роберта Шумана. Впродовж 1989 – 1907 років був антрепренером оперних труп, які виступали на всіх провідних театральних сценах того часу. В 1910 році організував Товариство оперних артистів, у складі якго виступав як співак та режисер. В 1898–1901 роках поставив низку опер у театрі «Акваріум», в 1908-09 роках – в Одеському театрі такі класичні опери як «Чародійка», «Орлеанська діва» Петра Чайковського, «Таїс» Ж. Массне.
В 1923 році припинив активну виконавську діяльність і викладав виконавське мистецтво в консерваторіях Москви та Санкт-Петербургу. Його ученицею була і Марія Петрівна Сидорова, яка стала його дружиною і взяла прізвище Максакова. Вона пізніше отримала звання народна артистка СРСР і заснувала цілу династію оперних виконавців Максакових.
Аби залишити мистецьку спадщину він здійснив записи на грамплатівки. Максиміліан Карлович Максаков відійшов у вічність 26 березня 1936 року в Москві де й спочиває на цвинтарі.
А його ім’я та творчу спадщину в рідне місто повернула внучка – відома оперна співачка Марія Максакова. В родині Максакових всі займаються високим музичним мистецтвом і свято бережуть ім’я славного дідуся. Вона пройшла чернівецькими адресами свого знаменитого дідуся, зняла фільм про місто часів його дитячих та юнацьких років. У Чернівецькій обласній філармонії дала концерт, присвячений ювілею Максиміліана Максакова.

230 років від дня народження скрипаля-віртуоза Миколи Сучавського (1789 -1864)
 

Це один із самих талановитих і відомих як на Північній, так і на Південній Буковині самоук скрипаль - віртуоз. А Сучавським його назвали тому, що «сей незвичайний скрипник-музик, природний талант з божої ласки», як його назвав Сидір Воробкевич, проживав власне в Сучаві, колишній столиці молдавських воєвод. І досить таки розкішно навіть з огляду на день сьогоднішній. «Жив він достатньо і маєтно у своїм власнім домі, звідки через вікна щодня міг дивитися на руїни старого замку давніх воєводів…». В нього була дружина, діти, а ще «…сходилася ціла юрба наєристів, флуєристів, цимбалістів, басистів і бог зна ще яких грачів. Се була його музикальна дружина, з якою він ходив не лише по Буковині, але і по Молдаві, Симигороді і Галичині.
Про нього найповніший спогад – художній нарис «Мошул Николай Сучавський. Спомини з давніх літ» написав у 1888 році відомий композитор і педагог Сидір Воробкевич, який слухав його концерти. «Його скрипка говорила як жива, пригадувала давню бувальщину, пророкувала незнану будуччину, плакала і тішилася з тобою; через ню мошул Николай ділив з людьми жаль і тоску, щастя і долю. Бігме, що правду говорю, – на кожний настрій твоєї душі знав він вдарити відповідну струну, на кожну рану твого серця мав він чудовий плястер, бо як заграв, то все горе, весь біль мов ножем відрубав». І там же «Моя душа і сьогодні, мов та ластівка, злітає під небеса, моє серце і сьогодні молодіє та забуває все горе і смуток, коли припімну собі, як то старий мошул Николай, бувало грав гуцулки-коломийки».
Всюди лунала його слава. Його часто запрошували до себе місцеві бояри, поміщики, заможні газди. Та й масові гуляння не обходились без його участі.

А такий поважний і небідний чоловік, як «маєтний дідич із Чорнавки (село поблизу Чернівців), старий Гормузакі, їздив щороку до Дорни Ватри, та не на курацію, бо був здоровий, як горіх, лише так для розривки і забави. В Дорні йому і страва не смакувала, коли не чув Николаєвої музики. …На сю плац-музику сходилася вся Дорна: і мунтяни-селяни і інтелігенція, і хорі і здорові; всі слухали чудової музики і ще до того безплатно. По обіді льокай виносив буковинському Орфеєві два биті червінці, а гості, що бували звичайно при бенкетах дідича, додавали і від себе спорий грошовий причинок. Отакий то був собі славний волоський калфа-проводир сучавських музикантів-лавтарів, мошул Николай».

Проте вже хрестоматійними стали спогади, як скрипач мошул Николай Сучавський грав для самого Ференца Ліста. В 1847 році, коли знаменитий угорський піаніст давав свої знамениті концерти в Чернівцях в готелі «Молдавія» , організатори хотіли подивувати славетного піаніста і запросили на зустріч знаменитого скрипаля. Ференц Ліст був захоплений грою буковинського скрипаля і навіть записав від нього кілька мелодій.
Композитор Ліст, зворушений до глибини душі його майстерністю, сипонув скрипалю жменю золотих дукатів. У своїй збірці "Дотик безсмертника" відома поетеса Тамара Севернюк описує такий факт із перебування Ліста у Чернівцях: "... То було на одному з обідів у барона Гормузакі, коли старий мошул, циган Николай із Сучави, прозваний Сучавським, славетний леутар в якійсь пошарпаній турецькій одежі, торкнув смичком скрипкову струну... Ліст не знав, як йому віддячити і, обнявши старого майстра, за трепетним звичаєм сипнув у його бокал з шампаною жменю золотих дукатів... Від мандрівного скрипаля мошула Николая Сучавського він записав у Чернівцях кілька мелодій українських пісень, молдавських танців, у тому числі популярну в Молдавії і на Буковині "Коребяску"... Згодом у його "Угорських рапсодіях" можна було вловити відгомін тих дивних звуків...".

Його талант дуже цінували сучасники-музиканти, як от Карл Мікулі, Л.Гоян, брати Гурмузакі, та власне всі небайдужі на Буковині, хто цінував мистецтво і музику насамперед, слухали і захоплювались віртуозною грою скрипача.
Композитор Карл Мікулі, в готелі його батька грав чародій Николай для знаменитого угорця, записав від Сучавського скрипаля народні пісні та мелодії «Хора», «Чудачка», «Аркан», «Трембіта», «Пісня Дарія».
А всіх меломанів, котрі приходили слухати музику в чернівецьку філармонію, зустрічав портрет роботи австрійського художника Ф.К.Кнаппа в золотій рамі, де скрипаль в оригінальнім румунськім строю зі скрипкою в руках і підпис свідчив «Се портрет мошула Николая Сучавського». А ми представляємо тільки копію цього портрета, які нам люб’язно надали працівники Чернівецького краєзнавчого музею.

Відійшов у вічність знаменитий скрипаль 2 жовтня 1864 року і спочиває в Сучаві.



Підготувала Леся Щербанюк