Щаслива зірка Людмили Черняк

  Грудневої погожої днини в затишній літературно-мистецькій вітальні Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського відбулася творча вечірка під назвою «Людмила Черняк: журналістка та видавець» (псевдонім – Анна Янушевська) з нагоди 65-річчя від дня народження, 40 із яких минули в творчій праці в рідній газеті «Буковина», а 20 – у редакційному відділі культури та національного відродження. Привітати відому журналістку прийшли колеги-журналісти, науковці, митці, громадські діячі, з якими вона співпрацює, про яких розповідала на сторінках газети і з якими готувала книги, що вийшли в створеному і очолюваному нею видавництві «Буковина».

Але на час вечірки Людмила вирішила змінити звичну для себе роль журналістки, тому запропонувала розмову за запитаннями, які цікавитимуть товариство. Їх було чимало, тож довелося відповідати майже півтори години і згадувати події, які відбувалися за час творчої роботи в газеті «Буковина», куди прийшла в березневі дні 1979 року, та редакційному видавництві, яке понад двадцять років готує до друку твори відомих буковинців. Журналістський та видавничий доробок можна було побачити на виставкових полицях – це об’ємні папки із вирізками статей за останніх двадцять років та книги, що побачили світ за її активної директорки видавництва.

– Коли прийшла в радянську «Буковину», там працювало зо два десятки досвідчених майстрів пера, – згадувала ювілярка. – Це був потужний колектив. До творчого штату не так легко було потрапити. Більшість журналістів перед цим добре зарекомендували себе в районних газетах або в «Молодому буковинці», де, зокрема, розпочалася й моя творча біографія. Редактором молодіжки тоді був Анатолій Семенович Масловський. Але через принциповість і непоступливість його зняли з керівної посади і перевели в «Радянську Буковину», де він працював заступником редактора і завідувачем відділу ідеології. Завдяки йому мене прийняли помічником коректора. Це була єдина вакансія, на яку погодилася без особливого ентузіазму, але мій перший редактор сказав: «Чіпляйся… На хліб і молоко буде, а там побачимо…». Через пів року стала коректором. А коли мої публікації на редакційних летучках почали відзначати серед кращих, перевели на посаду кореспондента відділу листів, хоча я мріяла писати про культуру. Це сталося через двадцять років. Запропонував мені улюблену тематику головний редактор «Буковини» Володимир Іларіонович Михайловський…

– Ви завжди з особливою теплотою згадуєте в своїх публікаціях про Анатолія Миколайовича Добрянського. Ким він був для Вас? – прозвучало наступне запитання із зали.

– Анатолій Миколайович був моїм університетським викладачем. Він нам читав спецкурс «Українська література в мистецтві». Це було дуже цікаво. Він відкривав нам світ музики та образотворчого мистецтва. Здебільшого на філологічному факультеті, тим більше на відділені української мови та літератури, навчалися випускники сільських шкіл, які не відвідували музичних шкіл чи виставкових залів. Анатолій Миколайович на заняття приносив платівки, і ми слухали пісні та арії із опер. Його розповіді запам’яталися на все життя. А коли почала працювати у відділі культури, довелося спілкуватися зі своїм викладачем як із позаштатним автором. Звичайно, писала про творчі вечори, які проводив такий неперевершений оратор, як Добрянський. Особливим для мене став творчий вечір, присвячений оперній співачці Лідії Липковській, яку Анатолій Миколайович відкрив для широкого загалу. Я ретельно записала його розповідь на диктофон, але відтак запитала, чи не міг би він сам написати про свою героїню. Зіславшись на погане самопочуття, наш постійний автор делікатно відмовився. Два дні розшифровувала диктофонні записи і врешті попросила бодай вичитати тих 15 сторінок тексту. В короткому часі пролунав телефонний дзвінок. «Людочко, з мене могорич, але слово писане і слово мовлене – то велика різниця. Я напишу для «Буковини»…». В шести номерах ми друкували цю незвичайну розповідь, а відтак я видала цю публікацію коштом видавництва окремою книжечкою. Це був подарунок до одного з ювілеїв незабутнього Анатолія Добрянського…

– Коли вийде Ваша книга?
– Вона могла прийти в світ п’ять-шість років тому. Але раз за разом відбувалися сумні й трагічні події і в житті країни, і в нашому житті, що просто не мала морального права навіть думати про власне видання. Розстріл Небесної сотні, Революція гідності, війна на Сході України… П’ять років тому помер мій батько Микола Ілліч Івончак… В той же час не стало й Володимира Іларіоновича Михайловського. Для мене це була дуже велика втрата, з якою досі не можу змиритися. До всього ще й збанкрутував «Енергобанк», у якому був розміщений рахунок видавництва. Ліквідаційна комісія ще працює, але це по суті втрачені кошти. А їх цілком би вистачило на друк книги, яка зверстана і зберігається на домашньому комп’ютері. Це 60 інтерв’ю з відомими українськими митцями. Висловлюючись мовою Ліни Костенко, для мене це «коштовні імена на бархаті сторіччя…». А тим часом вийшла дуже гарна книга «Просвіта» на Буковині. Історія і сучасність», яку за життя впорядкував Володимир Михайловський.

Успішно завершився проект із перевидання раритетного альбому Еріха Кольбенгаєра «Взори вишивок домашного промислу на Буковинї», який може претендувати на занесення до Книги рекордів України як найбільше і найважче видання. Воно важить до семи кілограмів. Дуже вдячна за співпрацю одному з героїв моїх інтерв’ю – заслуженому художникові України Іванові Балану, який здійснив художнє оформлення і цих книг, і таких, як «За тебе, свята Україно» Нестора Мизака, «Золотої нитки не згубіть» Василя Селезінки, «Мертвих назад не носять» Володимира Михайловського. Іван Дмитрович також причетний до мого найбільшого видавничого проекту – 5-томного видання творів Юрія Федьковича, Вже вийшли чотири томи, впорядковані чернівецькими науковцями Миколою Юрійчуком, Богданом Мельничуком та Лідією Ковалець. Готуємо до друку останню книгу, до якої ввійшли публіцистика і листи нашого знаменитого краянина. Вона дається найважче, бо потребувала перекладу німецькомовних текстів і дуже багатьох пояснень. Та й коштів для друкування тиражу ще нема…

Цього вечора колеги не обминули питання про участь ювілярки у всесоюзному творчому конкурсі на політ у космос на початку минулих 90-х, про моменти, які в журналістській практиці запам’яталися найбільше, про обласний конкурсів читців творів Юрія Федьковича, що чотири роки поспіль відбувався в музеї найбільшого поета Буковини. Ювілярка відзначила тих, хто звертався із найцікавішими запитання, і на згадку про зустріч подарувала їм книгу із драматичними творами Юрія Федьковича, які вийшли у видавництві «Буковина».  

                                                               Та справжньою несподіванкою для присутніх став музичний подарунок від солістки обласної філармонії Олени Урсуляк. Вона виконала пісню «Золотий лелека» на слова Людмили Черняк, які поклав на музику Юрій Василенко. Цей пісенний текст журналістка написала десять років на прохання викладачки Чернівецького училища мистецтв імені С.Воробкевича Тамари Мар’янівни Шкурган, яка керувала в Сторожинці дитячою студією «Рідна пісня» і готувала своїх вихованців до міжнародного конкурсу «Золотий лелека».

Учасники вечора зичили ювілярці нових успіхів у журналістській роботі та видавничій справі, цікавих подій і проектів, вдячності від буковинської громади за самовіддане служіння українській національній ідеї. Щоб їй довго світила щаслива зірка, під якою народилася в чудовому буковинському краї.