10-02-2020

Замріяний ідеаліст української державності з династії Габсбургів

В останні десятиліття в пантеон українців, чиї імена свідомо були викреслені зі сторінок історії та духовної пам’яті, повертаються дуже знакові особистості, які були не просто патріотами своєї землі, а дуже свідомими та активними українськими державниками свого часу. Адже, як пише в своїй монографії професор Олександр Добржанський: «У ХІХ – на початку ХХ ст. найважливішими факторами вітчизняної історії стали: формування модерної української нації, відстоювання законних політичних прав, боротьба за збереження та розвиток української мови, звичаїв, національної свідомості, утвердження почуття єдності всіх українських земель».

До таких, без перебільшення, належить політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотаринзький (нім. Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen; 1895 – 1948). Це представник однієї із з найвпливовішої монархічної і європейської династії Габсбургів, яка правила багатонаціональною імперією понад 600 років.

І мабуть, українці ніколи би не цікавились його особистістю, якби не той направду унікальний випадок, що він обрав для себе українську ідентичність і найкращі свої роки свідомо присвятив українській державності та власне й загинув за неї в досить молодому віці. І при тому до останнього подиху про це не шкодував. Правда, аби українцям було зручніше вимовляти дещо складне прізвище, українські вояки, за давньою козацькою традицію, в період його активної участі у національно-визвольних змаганнях 1914-1920 років, назвали його Василем Вишиваним. І так він під цим іменем і ввійшов в історію України.

Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу (свого часу розглядався в габсбурзькій монархії навіть як король майбутньої України). Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом і навіть не мав до цього можливостей. Як чоловік добре освічений, якого готували до державницької посади, він розумів політичну ситуацію даного моменту. Проте ерцгерцог прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України. Австрійський архікнязь (ерцгерцог) Вільгельм Габсбурґ залишив свій слід в історії Центральної та Східної Європи як одна з найяскравіших особистостей європейського політичного життя минулого століття.

Аби зрозуміти, чому і при яких обставинах нащадок Габсбургів проміняв безтурботне і забезпечене життя королівського двору на боротьбу за українську державність, то потрібно детальніше повернутися до його дитячих та юнацьких років.

Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотаринзький народився 10 лютого 1895 року у містечку Пула на острові Люссін (Далматія) в Адріатичному морі, нині це територія Хорватії. Там знаходився родовий маєток батька, архікнязя Карла Стефана Австрійського. Оскільки мати Вільгельма, Марія-Тереза Тосканська архікнягиня, була італійкою, в родині спілкувалися італійською мовою. Хлопчик був наймолодшою, шостою дитиною австрійських архікнязів Габсбургів-Лотаринзьких. І улюбленцем матері.

Архікнязь Карл Стефан Габсбурґ (другий праворуч) із родиною, 1896 рік. На руках у дружини Марії Терези – наймолодший із шести дітей син Вільгельм, майбутній Василь Вишиваний

Родина певний час проживала в маєтку на острові. Стараннями батька Карла-Стефана діти добре володіли німецькою мовою. Вдома Вільгельма, його братів та сестер вчили приватні вчителі. Крім загальної шкільної програми дітей вчили трьом мовам: італійській, французькій, англійській. Батько Вільгельма, Карл-Стефан, був адміралом військово-морського флоту, або як він писав в «Автобіографії» – «адмірал маринарки». І на протязі шести років, починаючи з десятилітнього віку, батько брав його з братами юнгою на кораблі під час морських подорожей до країн Європи, Африки, Азії, Латинської Америки. «Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Європі, (найбільше в Італії), дальше в Африці, Америці й Малій Азії. Найсильніші враження маю з півн. Африки (Мароккко і Туніс) – а саме з їхньої природи. Географія інтересувала мене вже в часі науки найбільше (поруч німецької літератури)».

Проте в батька був досить свободолюбивий характер, бо він був «чоловік модерних переконань», який пізніше цілковито передався наймолодшому Вільгельму. Він мав суперечки з керівництвом морських сил і подав у відставку та полишив службу. Було прийнято рішення переїхати в родинний маєток в містечку Живець поблизу Кракова у тодішній австрійській частині Сілезії (сучасна Польща). Батько вважався одним із кандидатів на майбутній польський престол і також хотів, щоб сини думали про польську корону. У Вільгельма почалося знайомство з польською культурою і мовою, яку він вивчив завдяки частому спілкуванню із польською шляхтою в замку батька. Втім, Вільгельм не був у захопленні від батькових планів. І життя пізніше само внесло корективи в подальше життя ерцгерцога.

Ерцгерцог Вільгельм здобув відповідні своєму високому становищу освіту і виховання. Зазвичай нащадки Габсбургів отримували класичну гімназійну освіту, тобто це класичні мови та гуманітарні предмети. Проте батько був чоловіком строгих правил і відправив наймолодшого сина Вільгельма Франца в1905 році, якому на той час було всього 10 років, навчатися у Віденське реальне училище, яке він успішно закінчив в 1912 році. Там більше уваги приділялося точним наукам.

Коли він закінчив навчання в 1912 році, то восени як представник Габсбургів мав зустріч з яснішим імператором Францом-Йосифом. Все-таки величезний політичний досвід правління такою величезною монархією давав підстави зрозуміти імператору, що ближчими роками не уникнути політичних змін на мапі Європи. І він запропонував 17-річному онукові після закінчення військової академії "зайнятися українським питанням", вивчити побут, культуру та звичаї українського народу. Така увага в австрійській військовій академії у тому числі й до вивчення української мови була не випадковою: Габсбурги не виключали майбутньої війни з Росією і розуміли, що вона буде на українському фронті. "І якщо ми будемо воювати з Росією, то де ми будемо воювати з Росією – в Україні. Де буде східний фронт – це буде в Україні. Це буде в нашій Галичині, або поруч з Україною, але точно серед україномовних. О, а скільки україномовних офіцерів ми маємо? Практично жодного", – зазначає історик, справжній друг України, професор Єльського університету, науковий співробітник Віденського Інституту суспільних наук, інтелектуал сучасності Тімоті Снайдер, який присвятив Вільгельмові фон Габсбургові цілу книгу "Червоний князь".

Габсбургів усе більше непокоїло зростання націоналістичних настроїв, що в результаті могло призвести до створення національних держав та розпаду Австро-Угорщини. На їхнє переконання, єдина можливість залишитися при владі – це осідлати цей націоналізм, коли в кожній країні буде свій національний король, але під егідою Габсбургів. Власне, мова велася про перебудову імперії на засадах федералізму зі створенням окремих національних князівств.

В 1913 році батько відправив Вільгельма і його брата Лео на навчання до Терезіанської військової академії в австрійському місті Вінер-Нойштадт, яка знаходилась в замку. Це був давній і єдиний австрійський навчальний заклад з підготовки офіцерського складу. Правда, знання там дійсно отримували дуже добрі. Адже вихованці цього закладу пізніше ставали впливовими людьми як в австрійській армії, так і внутрішньої та зовнішньої політики Австро-Угорської імперії, і не тільки. Та й Вільгельм пізніше не раз в своїй недовгій політичній діяльності користувався тими зв’язками для вирішення серйозних справ. Такий крок батьків був досить незвичним, оскільки діти імператорської родини зазвичай автоматично отримували офіцерські звання в армії Австро-Угорщини. Однак у родині архікнязя Карла Стефана хлопчиків виховували у спартанському дусі. І навіть, аби в академії вони не відрізнялися від інших і, не маючи нічого зайвого, мешкали в загальній казармі з іншими курсантами. Навчання Вільгельмові давалося доволі легко. В академії він вперше самостійно познайомився із працями Каутського, Ніцше та інших філософів. Як для такого юного віку, їхні твори вплинули дуже суттєво на свободолюбивий характер Вільгельма. Окрім військової справи він вивчав літературу та мови, серед яких обрав вільним факультативом українську. За півтора роки, навчаючись у Військовій академії ім. Марії-Терезії, зумів прочитати "Малу історію України" Михайла Грушевського. Взявся за поезію Івана Франка, особливо вразили "Каменярі". Великий вплив на нього мали "Синя книжечка" Василя Стефаника і "Кам'яна душа" Гната Хоткевича, поезія Тараса Шевченка, твори Юрія Федьковича, «стрілецька література».

Людину формують життєві обставини, вона зазвичай тривалий час, а то й все життя, тримається того, що їй від дитинства заклали – походження, виховання, освіта та професійна кар’єра. І державні та політичні діячі не є винятком з цього правила, і короновані особи зокрема. Події, які трапилися в житті юного ерцгерцога, виявилося дуже суттєвими у формуванні його свідомості і справили знакову роль на його подальше активне життя, то варто процитувати про цей момент поважне наукове видання істориків, дослідників історії України ХХ століття академіка Юрія Терещенка та Тетяни Осташко та мемуари самого ерцгерцога. «…Там [в Живцях]вперше почув про українців від князя Чорторийського, чоловіка своєї сестри Матильди. Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Не дуже принадні вислови польського магната на адресу гуцулів викликали несподівано зворотню реакцію чотирнадцятирічного юнака, який вирішив на власні очі познайомитися з їхнім побутом». Як сам згадує Вільгельм «В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав». Він потай вирішив поїздом до Ворохти і кілька днів в оселі заможного гуцула Доник-Шекерика (батька діяча Української радикальної партії Петра Шекерика), який не здогадувався про високе становище свого молодого гостя. Батьки Вільгельма, не знаючи, що сталося з їхнім сином, здійняли тривогу. По всій імперії була піднята на ноги жандармерія для розшуку юного паростка родини Габсбургів, що вже не один раз вражала аристократичну Європу романтичними пригодами своїх представників. Тривоги родини, як відомо, виявилися небезпідставними. То був перший крок на шляху Вільгельма Габсбурга від свого середовища до початків його «українства».

Під час подорожей по Карпатських горах впродовж сорока днів, він проживав в сільських хатах, вивчав мову та пісні, відвідував старовинні церкви. Радісні спогади про свої юнацькі мандрівки по Галичині він зберігав до кінця життя. Неповторна краса Карпат, мальовничість гірських строїв, тужлива мелодика гуцульських пісень і вишукана поетика українського слова назавжди причарували В.Габсбурга і поклали початок його палкій любові до України. Він повернувся додому і на все життя розсварився зі своїм шурином Чарторийським через його антиукраїнську упередженість».

Треба відзначити, що в Галичині українсько-польські стосунки завжди були складними. А так як імператор Франц-Йосиф І «сподівався здійснити одвічну мрію Габсбургів і приєднати до імперії всю Польщу», то звісно, що все оточення було налаштоване на це. В цій ситуації прихильність ерцгерцога до України і всього українського викликало незадоволення як в польському середовищі, так і серед Габсбургів.

Українська тема не відпускатиме Вільгельма фон Габсбурга й надалі.

Після закінчення академії, в 1915 році, у розпал Першої світової війни, Вільгельма відправили на східний фронт молодим лейтенантом командувати ротою 13-го кавалерійського полку уланів, який майже цілковито складали українці (він був сформований в Золочівському повіті, нинішня Львівська область). За симпатії до українців і демократизм офіцери-поляки прозивають сотню Габсбурґа "червоною", а його самого – "Червоний князь". Один із підлеглих привозить йому з відпустки вишиванку. Архікнязь охоче її носить. І невдовзі отримує прізвисько Василь Вишиваний, що й стало його другим іменем.

Габсбург-Вишиваний "особисто керував групою військ, в тому числі українським легіоном Січових стрільців". Його група брала участь в боях проти радянської армії за Херсон і Запоріжжя, де до серпня 1918 року він був "начальником гарнізону окупаційних військ". Підлеглі - чотири тисячі українців - обожнювали свого командира. "Кожен, хто його знає, вважає його майбутнім гетьманом або королем", - писав один з них.
У цей час Вишиваний підтримував зв'язки з українськими націоналістами: меценатом, громадським діячем Євгеном Чикаленком, генералом військ УНР Петром Болбочаном, полковником Петрівим. "Останні схиляли його очолити їхні війська, виступити проти Скоропадського і пропонували йому посаду президента України", - йдеться в документах. Йти проти чинного гетьмана Вишиваний, як справжній державник, відмовився.

"Як показав Габсбург, вступаючи в першу імперіалістичну війну, Австро-Угорщина розраховувала захопити Україну і Холмщину, що належала Польщі, та включити їх до складу Австро-Угорської імперії або ж створити т.зв. "самостійну українську державу" під протекторатом Австро-Угорщини". У віденському імператорському домі Холмщину бачили у складі України. Тож Відню знадобилася людина, яку можна поставити на чолі майбутньої незалежної України. "Австро-угорські правлячі кола вирішили, що такою людиною може бути Габсбург Вільгельм, і збирались призначити його гетьманом чи президентом України» . В тій ситуації Вільгельм фон Габсбург цілком серйозно розглядався як можливий король майбутньої України, про створення якої на той час міг би думати лише сміливий, у тому числі через неприйняття такої ідеї з боку Польщі, зазначає Тімоті Снайдер.

Незважаючи на присутність різноманітних розрахунків, 20-річний Габсбург, втім, по-справжньому закохується в українців та переймається їхніми національними устремліннями. У своїй сотні Вільгельма за його просту поведінку, переймання проблемами та бажаннями рядових солдатів сприймають за свого та як за рівного, а поляки дратівливо дадуть йому прізвисько "червоний принц" – з натяком на таку його "соціалістичну" поведінку. Усунувши з сотні поляків, яких він вважав "смертельними ворогами українського народу", він дозволив усім українцям носити українську синьо-жовту відзнаку, закликав їх не боятися визнавати свою українську ідентичність та вступався за них перед старшим керівництвом у разі потреби. Габсбург також взяв під свій патронат легіон УСС та всіляко стримував від його розформування центральну австрійську владу, яка слушно підозрювала це формування (у подальшому воно стане ядром Української галицької армії) в тому, що воно бореться не за імперію, а тільки за українську справу.

За законами Австро-Угорщини кожний член імператорської сім’ї по досягненню 21-літнього віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином Вільгельм Габсбург в 1916 році став членом парламенту та налагодив там контакти з українськими депутатами, особливо з Євгеном Петрушевичем, майбутнім президентом ЗУНР.
Детальніше і дуже серйозне воєнно-державницьке ознайомлення з українськими справами Австро-Угорщини сталося після того, як Вільгельм ближче познайомився з провідним українським політиком і військовим діячем, полковник уланів австро-угорської армії, організатором Української галицької армії,бароном Казимиром Гужовським (1864–1919). Під його впливом Вільгельм прийшов до розуміння державного оформлення українських етнічних земель в складі Австро-Угорської імперії, де вони мали більше самоврядування та контроль. Ще більше Вільгельм став прикладати зусиль на перетворення імперії на федерацію, після його зустрічі в 1917 році з митрополитом Андрієм Шептицьким. Саме такою діяльністю він займався до осені 1918 року.

Тим часом події на східному фронті розвивалися на користь Австро-Угорщини. Після більшовицького перевороту 1917 року в Росії, Ленін вирішив укласти Мирний договір з Центральними державами. Вільгельм Габсбург брав активну участь у переговорах у Брест-Литовському, які передували укладанню Мирного договору. Завдяки його зусиллям, в якості дипломата, Австро-Угорщина стала одною із перших держав у світі, яка визнала Незалежність УНР

Одним із проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування в 1914 році Легіону Українських Січових Стрільців. На весні 1918 року Вільгельма Габсбурга було призначено командиром австрійської ”Групи Архікнязя Вільгельма”, до якої входив і курінь УСС. За Берестейським мирним договором австро-угорські війська були передислоковані в Україну, серед них і загони Січових Стрільців. 1 квітня 1918 року Вільгельм Габсбург перейняв командування загонами УСС біля Херсону та став проводити політику підтримки українських сил. Вільгельм Габсбург, який своїми загонами охороняв селянство від репресій окупаційних військ, заслужив прихильність місцевого населення. Ця прихильність викликала занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського – ставленика Німеччини, бо він відчув конкуренцію з боку Вільгельма Габсбурга. « Скоропадського дуже тривожила присутність на політичній арені ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга…. Він був австрійським контр кандидатом на гетьмана України, а певні українські(галицькі) та австрійські кола, апелюючи до історичної традиції ХІІІ – ХІV століть за доби королів Данила та Юрія Галицьких, навіть вважали його бажаним на український королівський престол. Скоропадський усвідомлював, що Віденський двір та українські греко-католики, ведучи кампанію проти нього, «висували на гетьмана кандидатуру ерцгерцога Вільгельма, молодого чоловіка. Як він пише в своїх мемуарах : « …основательно подготовляющегося к своей роли, так как он изучил украинский язык, ходил в украинской рубашке и своим поведением привлекал на свою сторону украинцев…». Через інтриги Скоропадського Вільгельма Габсбурга викликали до Відня, де він мусив давати пояснення. Не зважаючи на опір своїй діяльності та спроби ліквідувати УСС, молодому архікнязю вдалось відстояти цей українській підрозділ і по поверненню в Україну знов очолити його.

Паралельно з цим Вільгельм фон Габсбург просуває українське питання і перед цісарем Австро-Угорщини, хоча й безрезультатно, передусім – через потужне польське лобі при дворі у Відні.

Після укладення так званого Берестейського миру в лютому 1918 року Вільгельм на чолі групи австрійських військ, куди входив також легіон УСС, відправляється на південь України для підтримки УНР у боях з більшовицькими частинами. Згодом його війська стали гарнізоном на Запоріжжі біля Січі на Хортиці – колиски українського козацтва.

В 1918 році, після повернення з Відня, в Запоріжжі, де він був начальником гарнізону, відбулася його зустріч з генералами Болбочаном, Гнатівим та Петрівим, які вмовляли його прийняти участь в заколоті проти Скоропадського і, після його повалення, очолити український уряд, але він відмовився, Причиною відмови було бажання отримати підтримку всього українського народу, а не тільки заколотників. Після повалення гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбург-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника УНР і у вересні 1919 був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам’янця-Подільського, де в той були час розташовані керівні установи Директорії, Вишиваний, використовуючи своє знання іноземних мов, налагодив для цієї цілі контакти з військовими місіями держав Західної Європи та розпочав формування військових шкіл для армії УНР. І, як пише в своїй монографії історик Тимоті Снайдер: "У той час Вільгельм перебував на своєму політичному піку. Він був дуже класним у спілкуванні з українцями: він говорив українською, що люди дуже любили, він був простим – і українці сприймали його як свого. Також він турбувався за населення на підконтрольній території й намагався проводити політику "українізації"… Він був дуже популярний", – стверджує американський історик Снайдер

Ця популярність Василя Вишиваного – а саме так його почали називати українці за його потяг одягати вишиванку – стала навіть турбувати німців, які контролювали частину України та патронували тогочасне українське керівництво (на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським). Від Скоропадського до німців і далі від німців на Відень надсилаються численні скарги на Вільгельма та прохання обмежити діяльність архікнязя в Україні, що й було зроблено з виведенням групи військ Вільгельма на Буковину на початку осені 1918 року. Після падіння гетьманату Скоропадського Василь Вишиваний повертається до України та співпрацює з урядом Директорії УНР, хоча й не тривалий час – через незгоду з укладенням Петлюрою Варшавської угоди з Польщею йде у відставку та виїжджає до Відня. Там у 1921 році він пише гостру антипольську статтю та критикує «неприродній союз між Польщею та УНР», яка мала скандальні наслідки – батько, полонофіл, який мріє про польську корону, фактично відречеться від сина.

Однак діяльність Вишиваного в армії Директорії була нетривкою. Він край негативно відносився до бажання очільника Директорії журналіста Симона Петлюри, давати вказівки бойовим офіцерам. А після того, як він дізнався про укладену Петлюрою в квітні 1920 року Варшавську угоду з Польщею, за якою визнавалась приналежність західноукраїнських земель, і зокрема Галичини, до Польщі, в знак протесту подав у відставку і виїхав до Чехословаччини. У березні 1921 року, після перенесеного ним тифу, він, нарешті, прибув до Відня, де написав антипольську статтю з гострою критикою укладеної Петлюрою Варшавської угоди, назвав її “неприродною”. Стаття мала дуже негативні наслідки для самого Вільгельма, оскільки розгнівала його батька Карла-Стефана, претендента на польську корону, який публічно його осудив і фактично зрікся свого сина.

Проте Вільгельм Габсбург, опинившись в еміграції, і дальше приймав активну участь у житті української діаспори. В 1921 році він був обраний головою управи Українського національного вільного козацького товариства, в якому започаткував випуск газети “Соборна Україна”. Вільгельм постійно цікавився подіями в Україні, так і діяльністю багаточленних українських емігрантських організацій, які після знищення Незалежності України виникли в різних країнах Світу. Використовуючи своє ім’я, він активно робив спроби в різних країнах Європи, вплинути на європейських політиків, заохочуючи їх до підтримки української справи. Постійно зустрічався з провідними діячами української еміграції: Євгеном Петрушевичем, Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем та іншими, заради об’єднання їхніх зусиль в боротьбі за відновлення Незалежності України.

У 1921 році Василь Вишиваний видав збірник своїх проникливих поезій “ Минають дні,” який присвятив своїм бойовим побратимам. В різні часи Вільгельм Габсбург, проживаючи в різних країнах Європи, робив не дуже вдалі спроби зайнятися власним бізнесом. Через свою багатолітню відданість українській справі та пов’язані з тим матеріальні негаразди, Вільгельм не спромігся створити сім’ю з Іванкою Шмеріковською, видатною українською співачкою, яка була першим його коханням, і світлі почуття до якої він зберігав до свого кінця життя.

Певний час Василь Вишиваний проживає у Відні, потім тривалий час живе у Парижі, весь цей час підтримуючи контакти з українськими емігрантами, які продовжували з повагою ставитися до нього та називати "полковником". У моменти криз, як наприклад Голодомор 1932-1933 років, він намагається привертати увагу міжнародної громадськості до страждань українського народу. Проте в силу різних обставин наприкінці 1930-х років він повертається до Відня. Коли почалася друга світова війна, у Вільгельма Габсбурга знову появилася надія, що це призведе до створення незалежної української держави. Проте досить швидко розчаровується.

Під час Другої світової війни Вільгельм-Василь мешкав у Відні. Він рішуче відмовився від співпраці з нацистами і знаходився під наглядом Гестапо, оскільки існували, небезпідставні підозри в його зв’язках антифашистським підпіллям та англійською розвідкою. І таки небезпідставні, так як він передавав англійській розвідці інформацію про пересування німецьких військ, про військові підприємства Відня і продукцію, що вони випускали. Як передають деякі джерела, він працював пізніше і проти СРСР. Хоча сам Вишиваний вже після війни, під час слідства, не заперечував співпраці з британцями, адже діяв на користь антигітлерівської коаліції, але "розвідку проти СРСР на користь англійської розвідки заперечив". Швидше за все, так воно і було і під час війни він справді не діяв проти СРСР.

У серпні 1945 року французи, зважаючи на українські зв'язки Вільгельма-Василя, шукали зустрічі з провідниками ОУН (б). Після війни, проживаючи в англійській зоні окупованої Австрії, Вільгельм Габсбург налагодив контакти з представниками ОУН та УПА з Романом Новосадом та Миколою Лебедем та іншими. Заради підтримки визвольної боротьби УПА, він також налагодив контакти з представником французької розвідки капітаном Пелесьє і через нього встановив зв’язок з Шарлем де Голлем. Французький уряд виявив готовність допомогти українським повстанцям зброєю. Він допоміг та "організовував перемовини французької розвідки з ОУН". Зустріч відбулася в місті Інсбрук (французька зона окупації Австрії). "Оунівців" представляли Микола Лебідь і Лідія Тульчин. Перемовини продовжилися у Франції. Саме ця зустріч виявилась для нього фатальною, поскільки його діяльність та міжнародний авторитет дуже налякали Москву. "Французька розвідка мала намір домовитися з ОУН про спільну боротьбу проти СРСР, оскільки французький уряд, побоюючись впливу Радянського Союзу на Францію, був зацікавлений в підриві його сили". Про яку саме спільну боротьбу йшлося, невідомо. Начебто обговорювали французьку військову допомогу воякам УПА.

Але через те, що про ці зустрічі дізнався завербований радянськими чекістами Василь Кочаровський, Вільгельм Габсбург відразу опинився під пильним наглядом радянської розвідки, яка прийняла рішення про його викрадення та арешт. Відень на той час було поділено на 4 окупаційні зони, контрольовані США, Великою Британією, Францією та СРСР.

Після війни Вільгельм пробував налагодити своє особисте життя, він оженився і в нього народився син Франц. Він зайнявся бізнесом – заснував власний лакофарбний завод у Відні. Проте маховик на його знищення вже був запущений. Держбезпека полювала на Габсбурга-Вишиваного, зашморг з кожним днем стягувався дужче. Один за одним нещодавно щезли два його товариші. І от звичайного робочого дня 26 серпня 1947 року він вийшов з дому на вулиці Фазангассе у Відні й пропав назавжди. Він вирішив тікати, але на залізничній станції Зюдбангоф його схопили троє невідомих "із червоними пов'язками" на рукаві й потягли до радянської комендатури. Так це зафіксувала австрійська поліція. Його дружина вирішила, що він її зрадив і виїхала з Австрії.

Викрадений та заарештований радянською секретною службою СМЕРШ, ерцгерцога Вільгельма Габсбурга було доправлено до курортного містечка Баден, що знаходиться 26 км на південь від Відня. Там в Карлс-Баденській тюрмі його допитував майор Гончарук, який з використанням тортур хотів дізнатися про його контакти з ОУН і УПА та з розвідками західних держав. Після чотирьох місяців допитів, не добившись від нього жодних зізнань, у грудні 1947 року, Габсбурга-Вишиваного літаком нелегально доправили до Лук’янівської тюрми Києва. Там він перебував в камері № 17, де продовжилися безкінечні тортури та допити в міністерстві держбезпеки на Володимирській, 33. Слідчий Колюбаба питав російською, ерцгерцог Вільгельм відповідав українською, слідчий записував російською. На протязі півроку його щоденно жорстоко допитували, намагаючись дізнатися про його контакти з оунівським підпіллям та західними розвідками. Він відмовився видавати прізвища своїх побратимів та соратників. Вишиваному багато разів доводилося розповідати про своє життя. Цього разу він робив це востаннє.

Слідство завершилося у квітні 1948 року. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН. Хоча, як зазначає Тимоті Снайдер, головною причиною, чому ерцгерцог Вільгельм і український офіцер загрожував радянській владі, пов’язані насамперед з "холодною війною", яка тоді тільки розпочиналася. Його авторитет як серед українського народу, так і в європейських країнах був незаперечний і те, що він бачив Україну як самостійну державу, становили небезпеку для СРСР.

Слідчі рекомендували своїм московським господарям присудити Вільгельма Габсбурга до 25 років ув’язнення у радянському концтаборі "за шпигунську діяльність". Але в Москві порахували цю пропозицію зам’якою і присудили його до довічного ув’язнення в одиночній камері в одній із найжорстокішій тюрмі СРСР – у Володимирському централі. Але до російської тюрми для особливо небезпечних злочинців він не поїхав і вирок залишився невиконаний. 1 липня Габсбург-Вишиваний у тяжкому стані потрапив до лікарні Лук'янівської в'язниці – в нього загострився застарілий туберкульоз легенів. Там за півтора місяці, 18 серпня 1848 року, внаслідок нелюдських тортур, він відійшов у вічність. Прожив всього 53 роки. Не збереглося ніяких відомостей про місце його захоронення, ймовірно його поховали таємно біля огорожі Лук’янівської тюрми.
Про його долю в Австрії стало відомо тільки після його посмертної реабілітації 16 січня 1989 року в СРСР.

Перебування Василя Вишиваного в Чернівцях і на Буковині

Звичайно, для нас найбільшу зацікавленість має період перебування Вишиваного – Габсбурга на Буковині і в зокрема в Чернівцях та його державотворча співпраця з представниками краю. Про герцогство Буковина він знав віддавна і дуже детально. Для цього прилучився один з найактивніших та освічених українських державників того часу – досвідчений політик та дипломат барон Микола Василько, або як до нього незмінно звертався Габсбург «любий пане Василько», який найкраще розумів ситуацію того часу і детально та терпеливо пояснював складні політичні перипетії того часу. Тому-то й пише йому доволі юний ще ерцгерцог Вільгельм: «Я покладаю долю України до Ваших рук, залишаюсь завжди Ваш вірний, щирий та вдячний» . Сам Василько був прихильником створення автономної Галицько-Волинської держави в складі Астро-Угорщини. Тому зрозуміло, що їх об’єднала одна спільна мета. Та власне саме Василько єдиний, кому він міг в листах все розказати, всі свої сумніви, всі клопоти, які в нього були дуже значні. І саме барон допомагав йому і підтримував матеріально дуже суттєво. Чого вартують такі слова: « Ви Шановний Пане Василько, сподіваюся не поставите мені в вину моє прагнення, бо мені тільки 25 років, а я так багато морально та душевно пережив. Я людина без батьківщини , без дому; покинутий і, як Габсбург, можливо зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє «останнє», моє «все» – віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє «Все» і моє «Останнє».

Восени 1918 року на Буковині перебували два відділи УСС-ів, один в Чернівцях, а другий у Вижниці, які ще 9-го жовтня прибули сюди з Наддніпрянщини. Ними командував архикнязь Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) та його вірний ад’ютант Остап Луцький.

Ось як він сам згадує про це в «Мемуарах ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотарінгена»: «…почав я формувати новий курінь всупереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розв’язати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я виїхав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який вкінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чим помагав мені отаман доктор Н.Нагірняк. Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу вищої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину й зі штабом й вишколом став у Чернівцях, кіш – у Вижниці, а сотні на границі і частина їх у Бесарабії. Гуцульска сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.

Намісник (президент) Буковини гр. Ецендорф, тірольський німець, звертав постійну мою увагу на те, що заноситься на щось. Робив він це в той спосіб, що присилав мені різні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався.
Я лежав тоді хворий…Дня 19 жовтня 1918 року зійшлися у Львові Українські Установчі Збори. Я не був серед них, але мав докладні відомости від старшин УСС. Дня 1-го листопада 1918 р. рано українські війська захопили Львів під командою сотника УСС Вітовського. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. …збудили мене вночі й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію…. до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів.

Було вже зимно і дуже мрячно. Через мій виїзд вночі збільшилася у мене гарячка так, що я не міг їхати. Щойно 9 листопада опустив я Чернівці мимо хвороби, бо румуни надходили. Я виїхав автом через Сторожинець і Вижницю до Косова» . Ось так відбулося знайомство ерцгерцога Габсбурга з Чернівцями. Мабуть він мав намір повернутися сюди в більш сприятливих умовах, але дальше історія внесла свої корективи в його плани…

На окрему сторінку заслуговує знайомство Василя Вишиваного із ще одним достойним молодим чоловіком і на той час справжнісіньким чернівчанином – Остапом Луцьким. Ретельно дослідив цю сторінку доктор історичних наук, професор Василь Деревінський. Їхнє знайомство відбулося «…1 квітня 1918 р., коли штабний старшина 22 –ї бригади айстро-угорської армії повідомив про призначення його ад’ютантом командира «Групи Цісарської Величності архікнязя Вільгельма фон Габсбурга-Льтрінгенського». Себто представника правлячої династії Австро-угорської імперії, онука імператора Франца-Йосифа, сина адмірала флоту імперії архікнязя Карла-Стефана.

Українські діячі «галицького політикуму» саме Луцького покликали на таку важливу роль, адже надто великі надії покладали на той час на співпрацю з архікнязем. Остап Луцький був прогресивним, добре освіченим європейським політиком, відомим як серед українських діячів, так і в європейським колах шанований. А на той час ще й зять такого відомого українського державника, професора Чернівецького університету, депутата крайової влади та Віденського парламенту Степана Смаль-Стоцького, з яким до слова Вільгельм був знайомий. А Луцький детально розповідав Вільгельму про тодішнє політичне становище, утворення та діяльність Центральної Ради, українських військових формацій. Допомагав глибше пізнати історію України, її народ, традиції, побут і ментальність українців назагал. Це йому дуже швидко пригодилось і за короткий час вдалося прихилити на свій бік українців, що й викликало таку тривогу в його опонентів. Та й за це власне він і поплатився. Можна без перебільшення сказати, що коли архикнязь перебував в Чернівцях, то здійснив візит до гостинного помешкання Остапа Луцького в розкішній сецесійній віллі за нинішньою адресою Аксенина, 31.

Про свою роль в розбудові української держави Василь Вишиваний написав так до барона Василька, якому довіряв у всьому: «…я призвичаєний мої страждання переносити мовчки, бо часи, що ми переживаємо, і все те, що я пережив, зробили з мене фаталіста. … Сам особисто я й не шукаю і не хочу нічого для себе від Українців; не мав і не маю ніякої амбіції, і ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити тільки одно: я хочу побачити вільний, незалежний об’єднаний Український Нарід. І нікому не дозволю я розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах, буду боротися, бо ними й для них лише я тільки й живу».

Вільгельм Габсбург, син італійського та австрійського народів, своїм жертовним життєвим прикладом доказав, що українцем може бути й представник іншого народу, який готовий жити та творити для своєї Духовної Батьківщини – України та навіть віддати найдорожче, що є в кожної людини – власне життя. Пам’ять про героїчну боротьбу та жертовне життя заради України, справжнього патріота України Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного, не тільки не повинна згаснути, а слугувати духовним надбанням в розбудові Української Політичної Нації в Оновленій та Соборній Україні.

Ще один важливий висновок з історії Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного) озвучує в коментарі кореспонденту Укрінформу і посол Олександр Щерба. "Ми звикли применшувати свою роль і значення, і, мабуть, треба подивитися на нас очима Габсбурга, очима людини, біля ніг якої лежав весь світ, і який з усіх націй Європи обрав саме українців не для якихось політичних ігор та калькуляцій, а він справді полюбив Україну… Він усе життя асоціював себе з українською нацією, він називав себе українцем, він говорив українською мовою. Навіть коли міг врятуватися і сказати слідчим НКВД, що він австрієць чи німець, він сказав, що я – українець, я – Василь Вишиваний… Ми маємо шануватися. Ми є давньою європейською нацією, ми мали шанси минулого сторіччя самоствердитися і не повинні втрачати їх зараз".

Детальніше про діяльність одного з представників Габсбургів, полковника Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґа-Лотаринзького, якого українці називають Василь Вишиваний, можна прочитати як в поважних монографіях, так і в популярних виданнях, завітавши до Муніципальної бібліотеки ім.А.Добрянського.