Світлій пам'яті Анатолія Добрянського

В Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського кожного року 4 березня завжди знаковий і трохи сумовитий день, адже саме цього дня 2003 року відійшов у вічність Анатолій Миколайович. Як завжди, в цей день лягають квіти до його могили на Алеї Почесних громадян Чернівців, правиться заупокійна служба Божа та збирається родина, колеги з рідної кафедри і ті чернівчани, хто знає і шанує його світле ім’я. Не оминули цю дату і цього року.

 

Спогади про дорогих людей, кого вже немає на цьому світі, не обов’язково треба писати і згадувати в похмуро-некрологічних інтонаціях. Та й власне сам Анатолій Миколайович був до останнього подиху чоловіком життєствердним. І тому саме в цей день одна з його дуже вдячних і здібних студенток, а нині науковиця, кандидат філологічних наук, культуролог Валентина Андріївна Чолкан відкрила авторську програму «Історія української культури в життєписах її основних особистостей».

 

І як для такого дня Валентина Андріївна запропонувала почати цей мистецький проект з української духовної музики і її творців. До них безперечно належать Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Їх дуже шанував сам Анатолій Миколайович Добрянський, який відкривав ці імена своїм студентам на парах улюбленого предмету «Українська культура». Звичайно, на той час він міг представити такий матеріал, який був доступний і скільки міг знайти по зернинах в різних джерелах. Валентині Андріївні на сьогодні значно легше, адже появилося значно більше можливостей для пошуку, та і музикознавці за цей час відкрили і дослідили невідомі сторінки життя цих українських композиторів та виконавців, яких донедавна приписували до російської музичної культури.

Перегорнемо разом з Валентиною Андріївною хоч невеличкими штрихами біографії цих без перебільшення видатних українських митців.

 

Дмитро Степанович Бортнянський (28 жовтня 1751, Глухів, Гетьманщина –28 вересня (10 жовтня) 1825, Санкт-Петербург, Російська імперія) – український композитор, співак і диригент.

 

Він народився у родині козака, що служив у гетьмана Кирила Розумовського. На той час в Глухові, тодішній столиці Війська Запорозького, культурному центрі України, за ініціативи Данила Апостола в 1738 році було відкрито співоцьку школу, яка виховувала професійних співаків для імператорського двору. Учні школи вивчали нотну грамоту, “київський”,  «чотириголосний”,  партесний” спів, гру на цимбалах та бандурі. У школі мали змогу навчатись як малолітні, так і дорослі учні. На протязі дворічного навчання вони співали в шкільному хорі та Глухівській Миколаївській церкві, відвідували оперні, балетні та драматичні вистави, хорові та симфонічні концерти при резиденції гетьмана К.Розумовського. Високий професійний рівень навчання у школі дозволяв десяти учням виступати у імператорській придворній капелі в Петербурзі.

 

Тому, коли в родині Бортнянських було відмічено талант хлопчика до музики, то мама відвела його туди в 7 років. Капела співала для Розумовського по святах. Звернувши увагу на сильний чистий голос і музикальність малого Дмитра, гетьман наказав призначити семирічного хлопчика Дмитрика у столичну капелу.

На цей час в російській столиці активно формується хорова культура і до складу придворного оркестру та Придворної співацької капели відбирали найбільш талановитих музикантів і співаків зі всієї імперії. Не оминули увагою і вихованців співацької школи. Серед них був і Дмитро, котрого у семирічному віці в числі десяти кращих було направлено до Санкт-Петербурга. Там він і залишився до кінця життя. В Петербурзі Бортнянський спочатку навчався в Марка Полторацького, пізніше - з італійським композитором Бальдассаре Галуппі. Одночасно вивчає іноземні мови – французьку, італійську та німецьку. Згодом Галуппі бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років. В 1775 році він пише перші інструментальні композиції, хорові твори для католицького богослужіння - "Ave Maria", "Salve Regina", "Dextera Domini" на канонічні тексти латиною, хорова меса німецькою мовою. Його твори "Аве Марія" і «Сальве Реґіна» були дуже популярні в щоденних богослужбах церков і монастирів. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібрето «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї.

 

Коли йому виповнилося 28 років, Бортнянський повертається в Петербург, де стає придворним капельмейстером, згодом - керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Під час керівництва капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, опери на французькі лібрето «Сокіл», «Син-суперник», пасторальну комедію «Свято сеньйора», виходять друком його романси. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів Російської імперії. Бортнянський прожив саме довге із цієї мистецької трійці і щасливе життя. І при цьому був доволі таки забезпеченим чоловіком. Тому він мав можливість видавати свої музичні твори і так вони збереглися. Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком.  Вже пізніше композитор Петро Чайковський видав 10 томів музики Бортнянського. Так що його музична спадщина дійшли до нашого часу.

 

Музична спадщина Бортнянського надзвичайно багата: 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Хорові концерти композитора є вираженням його духовності. Написані так давно, вони тоді й тепер високо цінуються як зразки церковної музики. Із завершенням земного життя Бортнянського закінчилась епоха бароко в музиці.

 

Переказують, що Бетховен ходив до церкви, аби тільки послухати духовну музику Бортнянського. А французький композитор і сучасник композитора Гектор Берліоз так писав про музику Бортнянського: «"...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розміщення хорових партій... У цій гармонійній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині». Він не тільки жив цікавим і насиченим творчим життям, але й дозволив собі розкіш чи то заслужив відійти у вічність досить незвично. За переказом, у день своєї смерті, 9 жовтня 1825 року, хворий Дмитро Бортнянський покликав до себе, (він перебував у власному маєтку), хорову капелу із 80 хлопчиків і попросив проспівати його улюблений твір: "Вскую прискорбна єси душе моя".  І так під цей вишуканий концерт він і відійшов на вічний спочинок.

Про композитора в 2016 році був знятих фільм у 4 серіях.

На завершення розповіді про композитора Валентина Андріївна заспівала «Святу літургію Івана Златоуста», яка була гімном Росії до 1917 року.

 

 

Максим Созонтович Березовський (16 (27) жовтня 1745, Глухів –22 березня (2 квітня) 1777, Санкт-Петербург) – український композитор, диригент, співак, класик європейської музики.

 

Він народився в козацькій родині і початкову музичну освіту отримав у Глухівській музичній школі, котра на той час славилася співочими традиціями. Продовжив свою музичну освіту Березовський у Києво-Могилянській академії. Тут з’являються його перші духовні твори – канти. Маючи чудовий голос (бас), Березовський в 1758 році їде до Петербурга, де стає солістом-співаком у придворній капелі, керівником якої був Марко Полторацький, друг гетьмана Кирила Розумовського. Тут він отримує уроки з композиції у придворного капельмейстера Ф.Цоппіса та з вокалу у італійського педагога Нунціані. З 1759 року він бере участь у постановках італійських опер, де виконує відповідальні партії в операх Ф.Арайї та В.Манфредіні, які йшли на придворній сцені, змагаючись у майстерності і віртуозності з кращими італійськими співаками. Тут він був неперевершений і його переводять в італійську придворну трупу. У жовтні 1763 року композитор одружується на танцівниці трупи Францині Ібершер.

 

З 1760-х років  Березовський служить придворним камер-музикантом. В цей час він створює ряд хорових церковних концертів – “Приидите и видите”, “Вси языцы”, “Тебе бога хвалим”, “Господь воцарися”, “Хвалите господа с небес”. Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників – хвалили за хороший смак та мелодійність творів. Хоровий концерт класичного типу Максим Березовський об’єднав з традиціями вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл. В 1769 році Березовського направляють в Болонську філармонічну академію, де він навчається до 1771 року. Цей найбільш престижний навчальний заклад з XVII століття готував музикантів для всієї Європи. Довіра до майстерності випускників Академії грунтувалося на високому науковому та педагогічному авторитеті її глави – знаменитого композитора та музикознавця падре Джамбаттісти Мартіні, якого сучасники називали «богом музики». Березовський стає одним з улюблених учнів Мартіні, падре усіляко допомагає та рекомендує Березовського у число Болонських академіків. Для отримання звання академіка належало не тільки пройти три рівні навчання, а й скласти іспити – створити поліфонічну (багатоголосну) композицію в певному стилі на задану тему. Іспит було призначено на 15 травня 1771 року. Зазвичай це звання присвоювалося лише одному музиканту. У 1770 році академіком був названий 14-річний Вольфганг Амадей Моцарт. Максим Березовський отримав статус іноземного члена Болонської академії разом із чеським композитором Йозефом Мислівечеком. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії.

 

Тріумфом перебування Березовського в Італії стала постановка в Ліворно його опери «Демофонт», лібрето до якої написав П’єтро Метастазіо. Проживши в Італії чотири роки, окрім опери Березовський пише “Сонату для скрипки та чембало”, “Симфонію” та три клавірні сонати.

У жовтні 1773 року композитор повертається до Петербурга. Блискуче завершення італійської подорожі молодого академіка, чудові відгуки про постановку його опери, постійний і стабільний успіх при дворі, незмінний з часів юності, давали Березовському підстави сподіватися на успішну кар’єру. І архівні знахідки свідчать, що після повернення до Росії Березовський був призначений у штат імператорських театрів, а через вісім місяців – капельмейстером придворної капели. І на цьому несподівано обривається блискуча кар’єра молодого композитора.

 

Про останні роки життя Березовського відомо мало. Деякі біографи стверджують, що композитор не був визнаний на батьківщині і це стaлo причиною його ранньої загибелі. Не менш драматична доля творчої спадщини композитора: більшість творів, які звучали протягом усього XIX століття, довгий час залишалися в рукописах і зберігалися в Придворній капелі. На початку нашого століття вони були безповоротно втрачені. З інструментальних творів Березовського відома одна Соната для скрипки і чембало до мажор. Це вперше написав такий музичний твір, як сонату.  

 

Він є автором першої української опери «Демофонт», поставленої в Італії – до наших днів дійшли тільки 4 арії з неї. Він також написав оперу «Іфігенія», яка залишилась незавершена. Серед численних духовних творів збереглися лише Літургія та кілька духовних концертів. Серед них – “Господь воцарився”, що є найбільш раннім зразком класичного хорового циклу, і “Не отвержи мене во время старости”, що став своєрідною кульмінацією творчості композитора. Цей концерт в порівнянні з іншими творами останніх років має більш щасливу долю. Завдяки своїй популярності він набув широкого поширення і був двічі надрукований – в 1818 та 1841 роках.

 

Максим Березовський став першим представником новаторського раннього класичного стилю в українській музиці, одним із засновників хорального напрямку, автором перших зразків камерно-інструментального та оперного жанрів у вітчизняній музиці. Кілька циклів його духовних творів для хору виконуються без інструментального супроводу – «а капела».

 

Прожив надто короткий вік, всього 31 рік, і як свідчать недавно віднайдені документи, його було вбито за вказівкою Катерини, так як він хотів відкрити музичну академію в Україні.

 

 

Артем Лук'яновичВедель (Ведельський) (1767, Київ – 14 липня 1808, Київ) –український композитор, диригент, співак, скрипаль.

 

Народився в Києві в міщанській родині. З дитинства мав чудовий голос, тому вступив до академічного хору, потім у Київську духовну академію. Навчаючись у філософському класі, став регентом академічного хору. Спеціальної музичної освіти він не мав – все осягав практично, і дуже успішно: навіть був у студентському оркестрі першим скрипалем-солістом. Слава про чудесний тенор Веделя йшла далеко за межі Києва, і московський генерал-губернатор Єропкін виписав його до Москви. Проте в 1794 році Ведель повернувся назад до Києва, де генерал Леванідов запросив його керувати хором, котрий швидко став кращим у Києві. Це період гучного успіху і розквіту композиторського таланту Веделя. У 1795 році Леванідова призначили в Харків і він забирає Веделя з собою. Про Веделя залишив спогади Турчанинов, колишній його улюблениий учень, який жив кілька років з ним разом. Він зображує його у своїх мемуарах як чоловіка дуже побожного, тихого, істинного віруючого і аскета в умовах мирського життя. Перебуваючи на військовій службі, Ведель вів замкнутий і споглядальний спосіб життя, уникав товариства і розваг. Це був дуже врівноважений і побожний чоловік. Його улюбленим заняттям було вдома займатися написанням музики, читанням і молитвою. Щодня ходив до церкви, часто причащався, не їв м’яса, спав на грубому повсті. У 1798 році Ведель звільнився, залишив усі атестати і чини, роздав майно, повернувся до Києва. Тут він продовжив дуже аскетичний спосіб життя як вищий подвиг самозречення, добровільне мучеництво. Незабаром він вступив послушником у Києво-Печерську Лавру, продовжуючи і тут поводитися дивно. Але композиції і в цей час Ведель не залишав. Музика Веделя відрізняється, при повному підпорядкуванні пануючому тоді “італійському” стилю, великою відвертістю, увагою до молитовного тексту, піднесеною сентиментальністю та мелодійністю. Композитор намагався узгодити музику з текстом, відшукати релігійному молитовному змісту відповідні рухи мелодії, – описати чи ілюструвати текст музикою. Як людина глибоко релігійна, Ведель мав духовну потребу відображати в музиці найпотаємніші порухи душі. Взагалі ж у музиці Веделя переважає ліризм, часто наївний, але щирий. Найбільшою популярністю користується концерт Веделя (для чоловічого тріо) «Покаяння відкрий мені двері». Це твір неодноразово був редагований різними композиторами, а аранжування для змішаного хору міцно увійшло в репертуар багатьох церковних хорів. Хоча цей піснеспів є стихирем і займає в богослужінні строго визначене місце, Ведель написав його як концерт. Незважаючи на заборони і відсутність публікацій, деякі твори Веделя (насамперед “Покаяння”) стали чи не обов’язковою частиною репертуару багатьох церковних хорів і залишаються такими донині. Хоча з інших творів Артемія Веделя до наших днів у практиці церковних хорів залишилося дуже небагато, майстерне виконання їх під керуванням автора, який сам був чудовим співаком, сприяло збереженню і прославлянню цих творів.

 

Останні роки його життя були дуже важкі і до кінця не зрозумілі для дослідників. Він помер в батьківському домі, куди переїхав за кілька днів до смерті.

У наші дні творча спадщина українських талановитих композиторів – Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя та Максима Березовського, які залишили нащадкам унікальні зразки духовної музики, становить "золоту" добу в історії православної церковної української музики. Вона входить до репертуарів багатьох європейських хорових колективів.

 

Розповідь Валентини Андріївни супроводжувала презентація, яку підготували працівники бібліотеки і присутні могли зануритися в ту давню барокову епоху, відвідати місця, де народилися видатні композитори, де навчалися, побачити і почути зразки їхніх музичних творів. А деякі твори з духовного спадщини цих композиторів акапельно виконала сама Валентина Андріївна, адже вона блискуче виконує оперні партії та духовні твори, поскільки є учасницею Катедрального хору  «Осанна»Собору Успіння Пресвятої Богородиці Чернівецької єпархії.

А так як Валентина Андріївна «живе музикою», причому класичною і духовною, тому зрозуміло, що зустріч була дуже емоційною, на одному подиху і викликала цілковите захоплення у всіх присутніх. На завершення Валентина Андріївна разом із присутніми заспівали урочисто Бортнянського «Многая літа». То було дуже хвилююче дійство і мабуть що й сам Анатолій Миколайович десь тут був зовсім поруч, відчувалась його присутність і тільки схвально та лагідно посміхався на таке достойне дійство.

 

Зачаровано слухали Валентину Андріївну Чолкан  родина Анатолія Добрянського, викладачі філологічного факультету і при тому його вдячні і талановиті студенти і що особливо приємно, нинішні студенти - філологи, активні читачі бібліотеки.   

 

 

І на завершення зустрічі Муніципальна бібліотека ім. Анатолія Добрянського отримала ще один дуже вишуканий і шляхетний дарунок – свою щойно видану збірку поезій «Чернівецькі елегії» презентував бібліотеці колишній студент Анатолія Миколайовича,  професор, доктор філологічних наук, декан філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича …і ще й при тому дуже ліричний поет Борис Іванович Бунчук.