08-05-2020

Інтелектуальний календар ТРАВЕНЬ 2020

8 травня – 130 років від дня народження

єврейського поета, прозаїка, перекладача, есеїста і драматурга

Моше (Мойсея) Ельовича Альтмана (1890 – 1981)

Гості Чернівців, які в кращі часи не оминали нагоди пройтися найголовнішою вулицею Чернівців – Ольги Кобилянської, завжди зацікавлено зупинялися біля будинку № 23 з дуже незвичною меморіальною дошкою. Це цілковито заслуга автора цього мистецького барельєфу – художника Юрія Шелегіна. Він так несподівано через мистецтво скульптури зумів передати дух її авторитетного і шанованого мешканця. А дошка на ідиш і українською свідчить, що саме «В цьому будинку у 1961-1981 роках жив відомий єврейський письменник Мойсей Альтман».

Він народився в містечку Липкани Хотинського повіту Бесарабської губернії (нині знаходиться в Бричанському районі Молдови) в сім'ї бідного ремісника.

Там він закінчив початкову єврейську школу (хедер) та три класи ремісничого училища. Проте батько помітив схильність сина до літератури і знайшов можливість відправити його навчатися до Кам'янець-Подільської гімназії, яку Альтман успішно закінчив в 1908 році.

Перші вірші надрукував в 1914 році Одесі в єврейській газеті «Унзер лебен» («Наше життя»). З того часу почався доволі успішний письменницький шлях в літературу і його твори, прозові насамперед, появилися в багатьох єврейських періодичних виданнях. Він мав можливість також багато мандрував по світу, як от в Румунії, Франції, Бразилії, Аргентині. Там він знайомився з культурою та літературою цих країн, друкував свої твори, виступав на літературних вечорах. На початку 1930 років повертається в Бухарест, де йому запропонували редагувати журнал «Ді вох» («Тиждень»).

І звичайно, почав активну літературну діяльність. Писав мовою ідиш. В 1926 році в Будапешті вийшла перша збірка прози «Бленденіш» («Міраж»). В 1935 році – збірка новел «Ді вінер карета» («Віденська карета»). А незабаром вийшли два романи «Мідраш Пінхас» (Тлумачення Пінхуса» (1936) та «Шметерлінген» «Метелики» (1938). У всіх цих творах зображено єврейське життя Бессарабії того часу.

Проте, коли в Румунії до влади прийшов Антонеску, в 1940 році він перебрався до Кишинева, отримав радянське підданство і був прийнятий членом Спілки письменників СРСР. На початку Другої світової війни він з родиною евакуювався в глибину Радянського Союзу, а впродовж 1943-1944 років проживав навіть в Москві.

По закінченні війни, в 1944 році, його запросили на посаду завідувача літературною частиною щойно створеного Державного єврейського театру в Чернівцях (Театр Гольдблата). Зрозуміло, що він прийняв запрошення і повернувся в рідні для нього краї. Тут він взявся активно відроджувати єврейське літературно-мистецьке життя. А так як виникла потреба в п’єсах, то він для чернівецького театру за короткий час написав, переробив, переклав драматичні твори. Серед власних п’єс "На покутному ланцюгу" (1946), "Дочка Ефти" (1947), "Десята заповідь" (1948) і вже пізніше – «Маниш» (1965). Для вибагливої чернівецької публіки переклав на ідиш п’єси класиків драматургії, як от «Скупий» Ж.Б.Мольєра, «Без вини винні» О.Островського, «Лисички» Л.Гельманна, «Російське питання» К.Симонова, «Інспектор іде» Дж.Б.Прістлі та інші відомі твори. Все своє життя Альтман тісно пов'язав із театрами "Сіді Таль", Київським та Московським «ГОСЄТ» єврейськими театрами.

На той час зіркою театру була єврейська актриса Сіді Таль, для якої він написав скетчі «Сімхе ве-сосел» та пісні «Гаврош» і «Джон Булл», які стали, якби ми сьогодні сказали, шлягерами.

Окрім того в цей самий успішний як для письменника час видав також збірку прози про воєнний час «Дер ворцл» ("Коріння", 1949).

Не дуже довго тривало це духовне життя, так як дослідив професор Петро Рихло «… за доносом одного з його колег-письменників, проти нього розпочали безприкладну політичну кампанію цькування, заліпивши йому ярлики сіоніста, троцькіста й космополіта. 16 квітня 1949 року, серед білого дня, його було заарештовано органами НКВС на одній з чернівецьких вулиць і відправлено до Кишинева, де він був ув’язнений. Після короткого слідства з наперед сфабрикованими звинуваченнями майже шістдесятилітнього письменника засудили до десяти років Сибіру й вислали у Тайшет (Іркутська область), де він у неймовірно важких умовах пробув до 1955 року в одному з сумно відомих радянських концтаборів. Лише після повної політичної і правової реабілітації письменник отримав змогу повернутися назад до Чернівців – фізично зламаною людиною, життєві сили якої були майже вичерпані». Після шести років гибіння за колючим дротом Альтмана, який уже став інвалідом, звільнено за відсутністю складу злочину й повністю реабілітовано. А йому на той час було вже 65 років.

Він поселився вже за відомою адресою – вулиця Ольги Кобилянської, 23 і продовжував писати. Підтримкою стала родина. В нього була єдина дочка – Іда Мойсеївна, яка навчалася в Петербурзі на факультеті германістики, де й захистила наукову працю. Але повернулася в Чернівці, аби бути поруч з батьками і викладала в Чернівецькому державному університеті на кафедрі германістики під прізвищем Гриценко.

А ще, як справжній чернівчанин, він збирався в колі таких же як він поважних мешканців, яким було про що поспілкуватися німецькою або на ідиш, пограти в шахи, і він не проминав нагоди розказати цікавий анекдот або бувальщину, які могли багато про що сказати…

І хоч творчість Моше Альтмана ще за його життя знали у Східній і Західній Європі, в Америці і Азії, у Липканах сусідньої Молдови, де народився... Проте скромно згадували у Чернівцях, і причиною було те, що за ним закріпився титул в'язня ГУЛАГУ. На той час в Москві було засновано журнал «Совєтіш Геймланд» («Радянська Батьківщина») мовою ідиш, в якому він друкував свої твори. Як додаток до часопису в 1980 році вийшла збірка його новел «Байм фенцтер» («Біля вікна»). Але найбільше часу він витратив, аби наприкінці життя все пережите написати в своїх мемуарах «Нотатки старого», які він підготував і видав російською мовою в 1974 році.

Відійшов у вічність Моше Альтман 21 жовтня 1981 року в Чернівцях і похований на православному кладовищі «Історико - культурного заповідника «Кладовище на Зеленій вулиці»

Хоч ім’я його було реабілітовано і повернуто в літературу, проте власне самі твори не так часто перекладалися і видавалися, тому й не дуже доступні нинішньому читачеві. Пропонуємо уривок із його мемуарів «Із записок колишнього зека».

Підготовлено за виданням Петро Рихло, Олег Любківський «Літературне місто Чернівці». Автори, тексти, документи.

Зліва на право письменники Іцик Мангер, Мойше Альтман, Еліезер Штейнбарг, Янкев Штернберг

«Із записок колишнього зека».

Одним із найобразливіших і найпринизливіших моментів був шмон напередодні Жовтневих свят і Першого травня. Звичайно, не для справжніх злочинців, а для нас, без вини погублених. А нас в особлазі було чимало, можна сказати – більшість. Ми, як не дивно, вважали ці свята своїми.

Шмонали нас безсоромно, обшук нагадував справжній погром.

Повертаючись у барак (особистий обшук відбувся у дворі), ми заледве знаходили свої речі.

1954-ий, напередодні свята. Може, в мені прокинувся колишній естрадник? Цілком ймовірно. Я дістав старий номер «Іркутської правди», де на першій сторінці красувався портрет Великого й Мудрого. Приклеїв хлібом портрет до стіни, в головах своїх нар на верхньому ярусі. Подивимося, що з цього вийде…

Повернулися ми в барак. Всюди погром. Моїх нар ніхто не чіпав.

Ахмед першим помітив це та як закричить:

Альтман, сучий сину! Ну й номер ти відколов, хоч у «Крокодил» пиши!

Всі стали дивитися – і піднявся регіт.

Престарілий Григорій Миколайович , надзвичайно освічений чоловік, який добровільно повернувся з еміграції й потрапив на батьківщині в особлаг, мовив до мене:

Ви вчинили, як бравий вояк Швейк.

Я був задоволений. Порівняння зі Швейком вельми втішило моє самолюбство.