19-06-2020

Маловідомий Іван Мазепа. Продовження

Ми продовжуємо знайомити Вас з виданнями присвяченими постаті українського гетьмана Івана Мазепи. І хочеться розпочати розповідь з пророчих його слів: «Як сонце супроводжує тінь, так за честю й великою славою волочаться ненависть і заздрість». Ці слова Івана Степановича цілком можуть послужити епіграфом до будь-якої правдивої розповіді про нього самого і як стверджує доктор історичних наук, професор Олексій Струкевич минула імперська історія українсько-російських відносин багато разів доводила правдивість цих мудрих слів. І чим далі ми віддаляємось від гетьманської доби, то все видатнішим діячем української політики бачиться Іван Мазепа нашому сучаснику.

Пропонована Вам чергова книга про українського гетьмана – це праця Бориса Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit»-«Гетьман Мазепа та його доба».

Крупницький Б.Д. Гетьман Мазепа та його доба /Пер.з нім. О. Струкевича.- К.: Грамота, 2008.-352с.:іл.

Книга вийшла друком у Лейпцигу в далекому 1942 році і тільки з падінням Радянського Союзу була вилучена з так

званого «спецхрану» і стала доступною науковцям. Монографія історика, який є маловідомим на батьківщині, розповідає про життя і діяльність Івана Мазепи як гетьмана Лівобережної України. Автор у своєму науковому дослідженні змальовує суспільно-політичне становище тогочасної Козацької держави, описує взаємини між гетьманом Мазепою і царем Московської держави Петром І та королем Швеції Карлом ХІІ на тлі напружених подій того часу. У пропонованій Вам книзі детально описуються передумови та перебіг Полтавської битви, а також причини її поразки для українсько-шведського союзу.

Автор книги неодноразово наголошує на тому, що в тогочасних суспільно-політичних умовах, які склалися в Україні та навколо неї, далеко не все залежало від гетьмана.

На сторінках книги Борис Крупницький доводить, що ставши гетьманом, Іван Мазепа чітко усвідомлював загрозу не лише з боку імперій – трьох тогочасних суперників – Речі Посполитої, Османської Порти та Московії, він розумів, що і існуюча олігархія має достатньо сил, щоб звести нанівець його владу і врешті решт її повалити. Тому Мазепі довелось діяти обережно. Не маючи достатньої сили для боротьби, він вирішив заручитися довірою та прихильністю московського царя.
Іван Мазепа, за викладом Крупницького, зумів звернути на себе увагу і зацікавити царя ідеєю примноження територій – здобуттям Приазов’я та Причорномор’я. Як каже автор: «Обом правителям кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів». Але треба було із Москвою витіснити звідти турецько-татарських завойовників. В цій справі Мазепа готовий був стати вірним «військовим слугою» московському монарху. За 20 років він особисто очолив 11 літніх і 10 зимових походів, прагнучи зміцнити становище України.

З праці дізнаємося, що обрана тактика дозволила Мазепі надійно захиститися від доносів і змов, одночасно розглядаючи відносини України та Московії як відносини окремих суспільств, об’єднаних лише особою спільного монарха. Крім того віднайдені науковцем документи засвідчують, що Мазепа не допускав втручання московських урядовців та військових чиновників у справи Гетьманщини. Як і його попередники гетьман бачив себе «гарантом українського політичного устрою і територіальної цілісності».

Книга «Гетьман Мазепа та його доба» Бориса Крупницького містить розділ про юність Мазепи та роки його служби до 1687року, включаючи розповіді про перебування Мазепи при дворі польського короля та про його життя у таборі Петра Дорошенка і на службі у гетьмана Івана Самойловича, куди спочатку він потрапив у полон. Другий розділ праці історика присвячений обранню Мазепи гетьманом. В цьому розділі розповідається про перший період правління гетьмана. Наступний великий інформаційний блок історик присвятив співпраці Івана Мазепи з Петром І та взаєминам із Січчю та Правобережжям. Його підрозділи представляють зовнішню політику Мазепи, повстання Петрика разом з ордою, колонізаційну діяльність Палія на Правобережній Україні та його стосунки з Мазепою, походи Петра І і Мазепи на південь, розповідають про боротьбу Запорізької Січі з турками і татарами та інші справи до яких був причетний гетьман. Велику увагу автор у своїй праці приділяє і внутрішній, господарській і культурній політиці гетьмана Мазепи. Розкриває його ставлення до козацьких та селянських мас, пише про оренду та землевласницькі відносини, які діяли в Гетьманщині. Науковець стверджує, що стосовно народу Мазепа поводив себе як освічений європейський володар. Саме він дозволив селянам скаржитися до суду на своїх старшин, яким хлібороби були зобов’язані «послушенством». Майже через 100 років цю ж норму у стосунках селян і поміщиків запровадив в межах Західної України відомий реформатор Йосиф ІІ.

«Незрідка Мазепа вдавався до заходів, спрямованих на захист козаків та селян від сваволі старшин…У своєму універсалі від 1691 року …він різко засудив тих власників рангових маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи… Інший універсал Мазепи зобов’язував полковників пильно стежити за тим, щоб поміщики та власники… були справедливими до зобов’язаних селян і не перевантажували їх відробітками й податками».

На сторінках книги читаємо, що в часи свого правління Мазепа суворо забороняв зловживати владою. Ідеалом суспільно-політичного життя, як бачимо з листа гетьмана до кримського візира, був такий стан, коли «весь народ малоросійський» «уживає прав, і вольностей, і свобод своїх тихо, мирно, без порушення».

Усвідомлюючи роль духовенства в політичному й культурному розвитку народу, гетьман Мазепа всіляко підтримував і його. Надзвичайно багато він зробив для Києва, Переяслава та Чернігова, стверджує автор і перераховує в своїй праці церкви та монастирі, які було споруджено в мазепинський період за його кошти та його старшин, книги та інші цінні подарунки, універсали, які захищали духовенство від податків та повинностей. Спорудження й оздоблення церков сприяли розвиткові архітектури і багатьом видам мистецтва. Адже церквам потрібні були іконостаси, полотна на релігійну тематику, інші витвори мистецтва. «Потяг до величності та розкоші, прикрашання понад усяку міру, рясне використання орнаментації -- прикметні особливості мистецтва тогочасної України».

В розділі «Піднесення шкільництва» автор зазначає, що завдяки Мазепі «вища школа так буйно розквітла, що за кордоном її вважали рівноцінною європейським…Саме йому завдячувала своїм розвитком Києво-Могилянська академія. Заснована у1615 році як звичайна братська школа… В Україні склалася традиція вільного доступу до освіти…Наплив був такий великий, що доводилось запроваджувати обмеження для вступників…».

Особливо складним за своєю структурою і насиченим за змістом є розділ книги, де автор показує читачеві початок Великої Північної війни. Крупницький змальовує козацькі походи, Правобережну Україну на зламі ХVII-XVIII століть, повстання 1702 року, пояснюючи стосунки Мазепи і повстанців. Грунтовно і дуже детально розписує суперечності між Палієм та Мазепою. Описує той щасливий для гетьмана Мазепи час, коли він стає володарем Правобережної України. Йдеться тут і про будівництво фортець в Україні і про Запорозьку Січ на початку XVIII століття та її конфлікти з Москвою та Мазепою.

Невеликий розділ «Між Петром І і Карлом ХІІ» розкриває найскладніший період у житті українського гетьмана. Автор показує Лівобережжя в Північній війні та розкриває позицію в роки війни Мазепи і росіян. Саме в цей період відбувається політична переорієнтація гетьмана. Науковець дохідливо пояснює ситуацію що склалася: «Звичайно Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними і культурними традиціями та із власними народними звичаями…, що відділяли Україну від Росії…Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучити резерви й проводити централізовану політику… Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки… І хоч вона (Росія) ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності, загроза цього вгадувалась в уже здійснюваних заходах…Значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам…Виступаючи проти подальших зв’язків з Росією, старшинство вимагало змінити курс української політики. Тож орієнтація на шведів не була особистою примхою Мазепи – цього прагнули й провідні кола української нації».

Король Карл ХІІ

Гетьман Мазепа

Цар Петро І

В останній частині книги історик розповідає про плани Мазепи і наміри Карла ХІІ, про їхню співпрацю і нарешті швецько-запорозьку спільну операцію та битву під Полтавою. І прикрий фінал. За Крупницьким після поразки у битві Король мучився з пораненою ногою, Мазепа був хворий і пригнічений. Згодом вони стали під захист татар. Перетнувши акерманський степ Карл ХІІ і Мазепа добрались Бендер. Невдоволений Цар зажадав у султана видати Мазепу, але той відкинув його домагання. Потрясіння останніх років та принизлива втеча вичерпували сили старого гетьмана. Злігши на тиждень у ліжко він помер.

Більш детально про перебування Івана Мазепи в Бендерах розповість наступне видання. Це ілюстрований історично-документальний нарис кандидата історичних наук Теофіла Георгійовича Ренюка, написаний на базі його досліджень. Він розкриває маловідомі аспекти політичних, дипломатичних та культурно-духовних взаємозв’язків між гетьманом України Іваном Мазепою та його сучасниками – господарями Молдови та Валахії наприкінці ХVII – початку ХVIII століть. А також описує останні дні українського гетьмана в Бендерах.

Т.Г. Рендюк Гетьман України Іван Мазепа – Молдова та Румунія. – Бухарест, 2008. – 269 с.

Автор цього дослідження у свій час зацікавився роллю двох сусідніх з гетьманською Україною середньовічних православних князівств – Молдови та Валахії, «які могли послужити гетьману Мазепі мостом для стратегічних інтересів на південно-західному напрямі, в тому числі для підтримки зв’язків з православним світом Близького Сходу». Невдовзі авторові, як співробітнику Посольства України в Румунії, пощастило стати одним з організаторів наукової експедиції НАН України за маршрутом Батурин – Бендери – Яси – Галац – Бухарест. Там і вдалось долучитись до вивчення контактів І.Мазепи з господарями Молдови Константіном Кантемиром, Константіном Дука, Міхаєм Раковіце та Ніколаєм Маврокордатом, а також Валахії Шербаном Кантакузіном та Константином Бринковяном. Так розпочалося дослідження молдавської частини життя славного гетьмана України і його смерті у 1709 році у Бендерах, а також епопеї неодноразового перепоховання його тіла у румунському місті Галац.

У фондах Румунської Академії автору вдалось виявити оригінальний примірник «Євангелія» виданого у січні 1708 року арабською мовою у місті Алепо(нинішня Сирія) за кошти гетьмана України І.Мазепи, який серед восьми мов, володів і арабською. Це видання було надруковане в «типографії Константина Бринковяну, перевезеної до Алепо» спеціально «для забезпечення духовних потреб підкорених турками православних арабів Близького Сходу». Як зазначає автор, «видання арабською мовою заохочувалися гетьманом України». Цей факт свідчить про те, що Мазепа добре усвідомлював значення зв’язків Православної Церкви України з Єрусалимською, Александрійською та Антіохійською і визнавав її приналежність до всесвітньої християнської цивілізації. Тому він періодично відправляв дари до Єрусалимської церкви та приймав чисельні делегації від них. «Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохітії, Александрії, грецького Афону і Царгорода». Всі ці контакти здійснювались виключно територіями придунайських князівств, оскільки Чорне море було закритим турками для пересування як для купців, так і для представників українського гетьмана.

Співробітництво між І.Мазепою та К. Бринковяном у культурно-духовно-видавничій справі мало величезний резонанс як серед християн арабського світу, так і серед духовенства, політиків, дипломатів та культурних діячів Європи.

Цей маловідомий факт став предметом дослідження у першому розділі цієї пропонованої Вам праці. Саме на тлі духовно – культурної єдності і розпочалися перші зв’язки І.Мазепи з Молдовою і Валахією. «Так, унікальні книги, надруковані у Києво-Печерській Лаврі –«Часослов» 1682р., та «Житія Святих»1689р., за вказівкою І.Мазепи доходять не тільки до столиці середньовічної Молдови м. Яси, а й до Бухареста, що за умов проведення релігійної служби та організації церковного життя у Молдові та Валахії тих часів староукраїнською мовою, мало величезне духовно-просвітницьке значення», - пише автор. Донині збереглися власноручні записи Митрополита Валахії Теодосія на примірнику «Житія Святих»: «Ця свята книга …подарована цій Святій Митрополії Румунської Країни у Бухаресті нашим шановним благотворним паном, гетьманом України Іваном Мазепою, на його вічну пам’ять, була привезена у дні нашої смиренності…1701р.липня 1».

Теофіл Ренюк розповідає, що «за вказівкою І.Мазепи, до Молдови і Валахії були відряджені українські фахівці з друкарської справи та гравюри, які з часом налагодили типографську діяльність не тільки в Ясах і Бухаресті, а й в інших культурних центрах князівств»..

Слід підкреслити, що така багатогранна діяльність Мазепи знаходила підтримку молдавських і валаських господарів, які виношували таємні плани щодо створення широкого антиосманського фронту. Основою для цього мав стати політичний союз православних країн - Валахії, Молдови, України і, навіть, Росії. Дослідник наводить яскравий приклад цьому : «Шербан Кантакузино (господар Валахії) разом з Митрополитом Валахії Теодосієм і колишнім Патріархом Діонісієм двічі відряджали ігумена Монастиря Святого Павла з Афона Ісая до Москви, щоб просити у Петра І та гетьмана Мазепи допомоги проти турок». З цього моменту і надалі, впродовж 20 років між ними було встановлено тісні зв’язки політичного, дипломатичного, військового, культурного і духовного характеру.

А за таких умов гетьман України опинився у центрі підготовки майбутніх військових подій масштабного характеру і без затримки висловлював задоволення з цього приводу, пише автор. Однак історичні події розвивались не завжди так, як планував Мазепа.

Другий розділ книги «Гетьман України Іван Мазепа – Молдова та Румунія» пов'язаний з бендерським періодом життя гетьмана.

Після доленосної Полтавської битви Іван Мазепа звернувся до турецьких властей дати згоду на поселення разом з Карлом ХІІ у Бендерах.

Нагадаємо, що Полтавська битва відбулася 27 червня (8 липня) 1709 року поблизу Полтави між союзними військами Карла ХІІ та гетьмана Івана Мазепи з одного боку і армією Петра І з іншого. Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська окупація і щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави.

Слід зазначити, що Бендери, як місце можливого політичного притулку виникли у планах Івана Мазепи відразу після Полтави. Адже Бендери в цей період перетворюються на центр політичного, дипломатичного, військового та торговельно-економічного життя, будучи «головним сторожовим постом на неспокійному північному кордоні Османської імперії», отримавши на початку ХVIII століття статус резиденції турецького губернатора. Тут хотілося б привернути Вашу увагу до певного факту, який матиме велике значення під час перебування у подальшому українського гетьмана у Бендерах, а також після його смерті. За деякими фрагментарними даними, що дійшли до нас, пише автор, в останні дні свого життя гетьман розпорядився знищити всі ті свої документи, які на його думку, у випадку їх потрапляння у небажані руки, могли б наносити непоправної шкоди його соратникам по боротьбі за незалежність України або закордонним колегам, з якими він підтримував тривалі багатогранні контакти.

З приводу останніх годин життя Івана Мазепи найбільш детальну інформацію надав В.Луців, констатуючи наступне: «Передсмертні судороги почалися ввечері 21 вересня 1709 року. Гетьман втратив пам'ять і марив майже цілу добу. При ньому був священник, Орлик, Войнаровський і Солдан. 21 вересня, біля полудня близько гетьманського дому стала збиратися юрба козаків, шведів, поляків і турків. О годині четвертій прийшов Карл з офіційними представниками Англії і Голандії, щоб востаннє попрощатися зі своїм другом і союзником, але гетьман не пізнавав уже нікого. Після відходу короля почалася небувала злива…Під звуки розгнузданої стихії 21 вересня старого стилю 1709 року, о десятій годині вечора відійшов у вічність гетьман України Іван Мазепа».

Як писав український історик Д.Дорошенко у своїй роботі «Гетьман Мазепа, його життя та діяльність», останніми передсмертними словами українського гетьмана були: «Я хотів тільки добро своїй батьківщині …».Відомо також, що в усній формі гетьман, нібито, заповів бути похованим в Єрусалимі.

Однак протягом трьохсотлітньої історії існували різні версії щодо дати, місця і причин смерті Івана Мазепи. Одна з перших академіка М.Возняка, який писав: «По Полтавській битві вийшов з Карлом ХІІ до Молдови. Помер від отруї, яку подав йому піп грек, і поховано його в Бендерах». Що гетьман, нібито, «самоотруївся» донесли цю звістку Петру І і ця версія розповсюджувалась в зарубіжних країнах, що дискредитувало ім’я гетьмана. Одним з перших спростував цю версію М.Костомаров, який у своєму нарисі «Іван Мазепа» опублікованому у 1888 році зазначив, що «Мазепа помер… від старчого виснаження у селі Варниця поблизу Бендер».

Ось як описує автор книги похорони гетьмана за словами В.Луціва: «Похоронна відправа відбулася у малій сільській церкві, де зібралися місцеві люди. Земляки та шведи не пожалкували заходів, щоб цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою, ввезеної на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга і союзника. Всі уповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним, а за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зо спущеною зброєю та похиленим прапором королівські драбанти у барвистих строях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки йшли зі своїми чоловіками і, згідно стародавнього звичаю, голосили та заводили. В останніх рядах йшли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо в літі того року 1709 – з’їхалися до Бендер різні народи». Труну українського гетьмана, додає В.Ричка з посиланням на надруковану у 1919 р. роботу В.Різниченка, - спустили в могилу в церкві за містом, і козаки, в ознаку пошани, випалили у цю хвилину зі своїх мушкетів.

За документально зафіксованими даними, на тілі гетьмана був дорогий, «вишитий золотом одяг, масивний золотий ланцюг з оздобленим хрестом, в руці булава, а на голові – діадема з інкрустованими у ній коштовними камінцями».

«Смерть і поховання славетного гетьмана України перетворилось на трагічну подію міжнародного масштабу. Своїх високих представників для участі у траурній церемонії прислала до Бендер і Туреччина, а найважливіші європейські країни були представлені їхніми послами, які оперативно поінформували свої столиці про трагічну кончину І.Мазепи», пише Теофіл Ренюк.

Ситуація щодо майнової спадщини І.Мазепи та інтриг всередині старшини стосовно її статусу та майбутнього детально описана О.Субтельним у його роботі «Мазепинці». Додамо витяг з «Літопису Молдавської країни» Н.Костіна, який писав: «Кажуть, що нібито, після його смерті виявили 160000 золотих монет, не рахуючи срібні гроші, талери, потори, копейки, золоті та срібні вироби та дорогий одяг». Все це, після тривалих переговорів дісталося спадкоємцю Мазепи – А.Войнаровському, який в обмін на заволодіння цими коштами, відмовився від гетьманської булави. На жаль, ці кошти не були належним чином використані на справу визвольної боротьби українського народу і з часом були розтрачені. У свою чергу Пилипа Орлика незабаром було обрано гетьманом України і він став продовжувачем ідей Івана Мазепи щодо незалежності України. А Бендери у 1710 році волею історичної долі стали місцем народження першої європейської конституції.

Третя частина видання «Гетьман України Іван Мазепа – Молдова та Румунія» присвячена перепохованням тіла Івана Мазепи у м. Галац та збереженню історичної пам’яті про українського гетьмана в Румунії.

Лише в сучасній незалежній Україні ми можемо гідно оцінити його життя й діяльність і стверджувати, що він служив Україні, її культурі, вірі, державності, соборності. І його ім’я вже нікому не вдасться викреслити з народної пам’яті.

Підготувала Галина Мурмилюк