22-06-2020

Іван Мазепа в художніх творах

Загадкова особистість Івана Мазепи надихнула вже не одного поета, не одного драматурга, не одного романіста на створення художніх творів. Хто він Мазепа – герой, чи Мазепа – зрадник? Відповідь на ці питання можна знайти не лише в історичній, а й в художній літературі. Поняття про цю історичну постать у кожного складалось не лише за книжками. Легенди про Мазепу раніше передавались з вуст в уста від предків до нащадків. І думка очевидців події, сучасників відомої особи і нині цікавить як істориків, так і поетів та письменників.

Серед тих, хто писав про Мазепу є такі імена в світовій літературі як англійський лорд Джордж Байрон і француз Віктор Гюго. І навіть у наш прагматичний час, коли бурхлива епоха, що Мазепу, давно відійшла у вічність, інтерес до особистості Мазепи не пропадає.

В дев’яностих роках ХХ століття з’явилась поема «Мазепа» Володимира Сосюри, що стала спробою поета

переосмислити роль гетьмана в історії України.

Перші чотири розділи поеми були надруковані в журналі «Життя і революція» ще в 1929 році. Про що Сосюра скаже: «…образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити». Завершив свій твір поет, за дослідженнями науковців, лише у 1960 році. Тексти поеми довгі роки переховувалися в родині Сосюри і були передані у 1987 році до відділу рукописних фондів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Невдовзі поема «Мазепа» побачила світ.

Володимир Сосюра, на відміну від своїх попередників, по своєму трактує образ Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творить свій художній образ гетьмана. І йому не можна дорікнути в незнанні історичних чи літературних джерел. У Володимира Сосюри читач зустрічає привабливий образ Івана Мазепи. Він у нього не зрадник, а герой, гетьман і громадянин, який хоче лише одного, «щоб квітла його рідна земля і була щасливою…»
У творі українського поета ми спостерігаємо за молодим і романтичним Мазепою, який служить при дворі польського короля. Тут він галантний кавалер, розумний і вродливий, на якого задивляється не одна «шляхтичка», «панна», «жінка». Та думки Івана Мазепи зайняті Україною, бо він не хоче бути «королівським холуєм», він мріє " про козацьку волю і орлів", " про Дніпро", " про хороводи дівчат".

Ні, я згадав про Україну,
Козацьку волю і орлів…
Про дальній плач, і сміх, і спів,
Про рідний шум і верб і трав,
Козацьку волю я згадав!..
Там дзвін копит, і крик, і постріл,
Там шаблі рух меткий і гострий…
На бунтівливій оболоні
Живуть над бурею яркою,
І золоті зорі долоні
Тремтять над синьою рікою,
Мов хочуть впасти в серебро…
І зветься та ріка Дніпро.
Там у ясному хороводі дівчата чайками…

Через своє донжуанство та зваблену одружену Терезу молодий Мазепа потрапляє до кримського хана в полон і працює там на виноградниках. Його визволяють запорозькі козаки, і ось він уже у них «писар курінний, юнак лукавий і хоробрий».

«Обрали писарем мене,
щоб ваші подвиги у книги
Всі записать…», - говорить він козакам.

Але мрії про гетьманство не дають йому спокою. І у королівському палаці, і в татарському полоні Мазепа мріє щось зробити велике для свої любої України.

«А час летів і днів підкови
Губив, як зорі – блиск в траву…
І Самойлович сумнобровий
Віддав Мазепі булаву,
І той узяв її з любов’ю.
Збудує він життя нове
І зійде на його вершини».

Коли ж Мазепа таки домігся булави він не відрікається від своїх планів збудувати нову Україну.

«...Будував церкви Мазепа,
Церкви і школи. Просвіщав
Він свій народ»

Однак перед гетьманом постають складні завдання: об'єднати народ і позбутися зазіхань Царя на українську державність.

Панове, вже прийшла година
В кривавій величі своїй.
А чи готові за Вкраїну
Ви всі іти на смертний бій?
За нашу націю нещасну,
Що лиха випила до дна,
Щоб путь її була прекрасна
І стала вільною вона?
І Мазепа бере за союзника швецького короля Карла ХІІ, адже
Далеко Швеція. Ми потім
її розіб'ємо ярмо…
Це не Росія, що так близько.
Та й січове хоробре військо
У нас в руках. В нас козир є.
Однак народ і козаки не завжди розуміли чого хоче гетьман, тому не підтримали його.
Хіба народу не любив я!
Та в грізний час страшних негод
Собі на горе й безголов’я
Не зрозумів мене народ.
Не раз за нього я молився…
А він, а він мене кляне!
І долі вітер, наче листя,
Мене з України жене…

Мазепа під Полтавою програв двобій з Петром І. Його оголосили зрадником, і на довгі роки ім’я гетьмана стало синонімом підступності. Та Володимир Сосюра розвінчав цей міф про українського гетьмана. Він у своїй поемі показав, що Мазепа любив Україну і думав про її майбутнє.

Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч був він пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся він і в цім був прав.

У фондах Муніципальної бібліотеки є трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого. У першому та другому томі повісті «Мотря», що входить до історичної епопеї «Мазепа» автор показує реалії життя в Україні мазепинської доби з її складністю і трагізмом. Читачів привабить мистецьке змалювання непересічних історичних постатей та взаємин між ними, їх відповіді на виклики долі, їхнє ставлення до обов’язку перед Україною. Твір і сьогодні звучить на диво по - сучасному, бо незмінними залишаються такі людські почуття як любов і ненависть, героїзм і нікчемність, жертовність і продажність та ідеалізм.

На сторінках свого роману письменник Лепкий розмірковує чи бувають щасливими ті люди, кому доводиться робити вибір між коханням і владою. Адже події в романі відбуваються в той період, коли Мазепа шукає союзників в Швеції, щоби разом з ними протистояти Росії. Але в цей час ще чимало старшин і полковників на чолі з генеральним суддею Кочубеєм дивляться в бік Москви. Вони готові пожертвувати незалежністю України заради збереження власного багатства. Гетьман Мазепа зустрічає їхній глухий спротив. Він розуміє, що у війні проти царя вони можуть засунути йому ножа в спину.
Трагедія гетьмана Мазепи полягає в тому, що він закохується у Мотрю, доньку Кочубея. Дівчина відповідає йому взаємністю і бачить в гетьманові визволителя України. Мазепа докладає всіх зусиль, щоби одружитися з нею. Але навіть тоді, коли після багатьох спроб Мазепі вдається прихилити на свій бік генерального суддю і він погоджується видати доньку за Мазепу, Кочубеїха категорично проти. Вона бачить гетьманом свого чоловіка.

В цій складній ситуації закохана в Мазепу дівчина приймає непросте для себе рішення. Вона йде від Мазепи, благословляючи його на подвиг.І якщо в першій частині письменник приділяє увагу образу Мазепи й козацькій старшині, то в другій змальовує образ Мотрі, її характер і висвітлює непрості стосунки з батьками та гетьманом. Мазепа у Лепкого не старий романтик, а «мудрий державець, патріот, розумний дипломат, який здатний на компроміси, наділений витримкою й політичним талантом». Він впевнено стверджує: «Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу».
Мотря, усвідомлюючи велич намірів та ідей Мазепи, поділяє його думку, що за Україну треба боротись. «Вона дівчина начитана… Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла». Вона жертвує своїм коханням заради того, щоб гетьман здобув Україні незалежність.

Мазепа Мотрі: «Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скільки лиха прийшло із - за Дорошенкової Присі. Будь вона инша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо великі люди – все таки люди…»

Дівчина в романі з гідністю виходить зі складних ситуацій : «Мотря засоромилась своєї гадки… «Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде». Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе.» І здається, ніщо не здатне вбити її віру в світле майбутнє. «Це одна з тих славних героїнь у нашій історії, на яких трималася держава»,- пише письменник і літературознавець Анатолій Власюк.

Богдан Лепкий змальовує Мазепу людиною недовірливою і утаємниченою. Він показує, що гетьман навіть найближчим своїм однодумцям не може всього розказати про свої задуми, але він готує їх до того, аби вони самі визріли до необхідності воювати проти Росії. Найприкріше для Мазепи те, що йому доводиться чути незадоволення простих людей, які думають, що він продався цареві.

«А я боюсь,- обстоював Войнаровський,- що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, як у Польщі завели пани. А коли б не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, - і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад».

Але гетьман готовий пройти і через це приниження, аби лише втілити в життя свої задуми. «Новий лад може бути тільки у своїй власній, від Петра незалежній державі. І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежности намітив…Ах, яка ж важка оця булава, як хрест…»

У книзі «Полтава» письменник відтворив всю складність, героїку і трагізм мазепинської доби під час фатальної для України Полтавської битви. Високий патріотизм і зрадництво, героїзм і нікчемність, шляхетність і низість, людинолюбство і людиноненависництво – все це в органічному поєднанні з майже документальним описом конкретних історичних осіб і подій не залишить читача байдужим.

На сторінках книги ми бачимо зустріч Мазепи та його військ з частинами війська Карла XII, їх об’єднання для спільної боротьби проти Петра І. Автор проникливо описує сувору холодну зиму, злидні, таборування шведських і гетьманських воїнів, перипетії військових баталій і зрештою полтавську трагедію, яка відбулася незважаючи на весь героїзм українських козацьких загонів. Болем, тугою, відчаєм пройняті сторінки цієї частини епопеї. Богдан Лепкий об'єктивно розкриває трагічні події — відступ шведських і козацьких військ, переслідування їх царськими загонами, зрештою — муки і страждання Мазепи. Навіть перед самою смертю гетьмана не покидає думка про волю. Звертаючись до Бога, він благає його: "Дай нам, Боже, вольними бути". Твір письменника пройнятий глибоким болем, але не безнадією. Адже поруч з Мазепою залишаються вірні йому небіж Войнаровський, майбутній гетьман Пилип Орлик, Кость Гордієнко та інші однодумці Мазепи, які залишаються вірними його ідеалам.

«Створюючи свою епопею,- каже А.Власюк, - Богдан Лепкий не просто користувався архівними документами. Він вловив суть зображуваної епохи. Також письменник не пішов за своїми європейськими попередниками, які зображували Мазепу як старого романтика, що закохався в свою похресницю. У нього гетьман – насамперед державний діяч, який підпорядковує мрії про незалежність України всі інші пристрасті й бажання. Саме це є основою епопеї про Мазепу».

Що ж приковує увагу істориків та письменників до Мазепи? В першу чергу загадки, таємниці і його фантастична історична доля.
До прикладу лорда Джорджа Байрона надихнули на написання поеми рядки Вольтера в «Історії Карла ХІІ». В основу твору Байрон ставить епізод із життя молодого Мазепи, описаний Вольтером. «В юності у Мазепи був роман з дружиною одного польського шляхтича, - пише Вольтер,- і чоловік його коханої жінки, дізнавшись про це, велів прив’язати Мазепу оголеним до дикого коня і випустити коня на свободу. Кінь був з України і побіг туди, притягнувши з собою Мазепу, напівмертвого від втоми і голоду. Його прихистили місцеві селяни…»

В поемі передається головним чином картина скачки: юнак, прив’язаний до коня, не в силах що - небуть зробити, щоби

приборкати біг дикої тварини. З художньою майстерністю Байрон описує мужність приреченого на смерть юнака. Поема написана як розповідь стомленого Мазепи королю Карлу ХІІ під час зупинки на нічліг.

Дмитрій Донцов пише, що «народжений за рік до французької революції, борючись за свободу Греції, великий англійський лірик легко міг зацікавитись оригінальною долею «гетьмана - лиходія». «Декілька рядків Вольтера сказали геніальній фантазії волелюбного лорда більше, ніж іншому могли б сказати цілі томи, - пише він.- І, можливо, якби автор володів значно ширшими знаннями з української історії, він залишив би нам іншу, ще глибшу й цікавішу епопею». «Mazeppa» Байрона написана в Італії, в Равенні. Останні її рядки було завершено у 1818 році. На цей період припадає зв'язок Байрона з Терезою Гіччіолі. І як не дивно, в сюжеті твору Байрона – фігурує кохання Мазепи до заміжньої жінки, яку теж як і синьйору Гіччіолі, звали Терезою.

В поемі Мазепа змушує Карла ХІІ після «страшного дня Полтави» вислуховувати довгу свою розповідь, щомиті наражаючись на небезпеку бути схопленим переможцями. Мазепа Байрона – «спокійний і мужній», чоловік яка «мало говорить, але багато робить», мстива по натурі, любить жінок і якого вони люблять теж. Одну із своїх любовних пригод і розповідає старий гетьман своєму королівському союзнику, використовуючи для цього повну пристрасті і темпераменту мову Байрона. Однак поема нам дає дещо більше ніж розповідь про любовну інтригу. Перед нами розкривається життя тодішньої України, сповнене несподіванок. Як у кінематографі пролітає дивовижна доля цього краю, химерно переплетена з долею гетьмана. «Знервована мова поеми» змушує читати її до кінця, до трагікомічного акорду, коли шведський король засинає, навіть недослухавши всієї історії Мазепи.

Через десяток років наслідувачем Байрона стане француз Віктор Гюго. Він змалює образ Мазепи в опублікованому збірнику «les orientales». Починає Гюго свого «Mazepp’y» картиною як кінь несе на своїй спині майбутнього гетьмана через «синій океан» степу. Випадок приносить Мазепу до країни козаків, України, де для нього має початися нове життя.

«І нехай, колись український народ засудженого, приреченого на смерть, вибере своїм князем!», -- пише письменник. «Настане час, і він одягне плащ старих гетьманів, піднявшись високо із безодні, яка мала служити йому могилою…І тоді пригноблений народ поєднає своє життя з «товаришем по недолі», який, «засіваючи поля трупами, винагородить щедрою їжею яструбів» «за здобич, яка вислизнула від них, коли він зі своїм конем мчав безконечним степом,- зустрічаємо ми у працях Дмитрія Донцова. - Дивовижна доля Мазепи, що вихопила його з обіймів смерті, поманила химерою і знову кинула, як здобич, смерті, надихнула Гюго створити в другій частині поеми з нього символ людського духу, неясного інстинкту, що живе в людині і жене її, проти її волі – як той кінь! - до великої невідомої мети, того фатуму який у хвилю можливої загибелі підносить свою жертву на вершину щастя».

«Нарешті межі досягнуто… він біжить, він летить, він падає, і ось встає король!»

Іван Мазепа неодноразово ставав героєм німецьких драматургів. Тому що на тлі «загальної деградації національного життя на Україні, що настала у ХVІІІ сторіччі, особистість Мазепи виділялась особливо яскраво».

Досить відомою є драма «Мазепа» в п’яти актах написана в 1865 році Рудольфом Готтшалем. Одна з найвдаліших п’єс цього автора успішно була поставлена на багатьох сценах Німеччини. Зміст трагедії – мрія Мазепи, гетьмана України, домогтися корони і незалежності. В своїх планах старий гетьман знаходить собі до нестями люблячу спільницю Мотрону, дочку полковника Іскри. Мотрона за драматургом народжена для панування і владарювання жінка, яка прагне разом з Мазепою здійснення його грандіозних планів. І заради цих планів, що обіцяють корону і їй, вона кидається на шию старому гетьману, присягаючи «йти за його зіркою». Страта Іскри, якого Петро віддав Мазепі за донос на нього, знищує весь план. Мотрона, керована почуттям помсти, переходить на бік ворогів Мазепи, змушує Гордієнка, який кохає її, зрадити своєму гетьману, вносячи цим невпевненість у лави прихильників Мазепи, і врешті решт приводить сміливо задуманий план до катастрофи.

В драмі присутнє розуміння історичних подій, як процесу, де немає ні правих, ні винних, ні «лиходіїв», ні «ангелів», а є тільки люди, шахматні фігури в руках невидимих гравців.

Історію авантюр молодого лицаря без страху і докорів, який змагається « за правду і справедливість» можна знайти в двотомному романі Мютцельбурга «Mazeppa», хитрого, відважного і благородного « козачого сина» в драмі польського драматурга Юліуша Словацького. Оспівував Мазепу і чех Іосиф Фріч в своїй драмі «Ivan Mazepa» і шведський письменник I.Р.Wallin у своєму «Carl der tolff»(1883р.) Писали про неординарну особистість і Кіндратій Рилєєв «Войнаровський» і Олександр Пушкін «Полтава», Богдан Залєський «Дума про Мазепу», англієць Даніель Дефо «Мазепа», німець Бертольд Брехт «Балада про Мазепу» ( фрагментально «Матуся Кураж», «Кавказьке крейдяне коло», «Життя Галілея») і Стефан Яворський «На герб «Півстріли» або «Одровонж», Тарас Шевченко «Іржавець», «Чернець», Степан Руданський «Мазепа - гетьман український», Михайло Старицький «Молодість Мазепи», «Руїна» та ін.
Для багатьох стане справжнім відкриттям те, що Іван Мазепа і сам описував Україну у своїх віршах. У дослідженнях Ігоря Шведова знаходимо слова, які говорять про те, що в його часи «вся Україна бриніла піснями складеними молодим Мазепою». «Голосиста Мотронька Кочубеївна загалом ніяких пісень, окрім гетьманових, не визнавала, чим доводила ревниву матінку до чорної нестями…». Авторство гетьмана збереглося у однієї-єдиної пісні. Як образ тодішньої України вона звучить в обробці Миколи Лисенка:

«Ой, горе, горе чайці небозі,
Що вивела чайчанята
При битій дорозі…»

Також, до нас дійшла і віршована «Дума» Мазепи:
«Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єден гуж всі тягнуть.
Хто направо, хто наліво,
А всі браття! То – то диво!..»

Такі актуальні на сьогоднішній день рядки писались гетьманом триста років назад. Що ж до музики, то за викладом Ігоря Шведова знаходимо інформацію, що у класичній європейській музиці налічується 67 великих творів про Мазепу. І серед інших авторів тут фігурують такі відомі імена як Рахманінов, Даргомижський, Вагнер… Мазепі присвятив свій музичний твір російський композитор Петро Ілліч Чайковський, написавши оперу «Мазепа». Опрацьовував музичний портрет опального українського гетьмана і угорський композитор Ференц Ліст. В зрілому віці, будучи в зеніті світової слави, він створює симфонічну поему «Мазепа».

Поміж тим, з’ясовується: Іван Мазепа, якого століттями проклинали на батьківщині, посідає помітне місце не лише в європейській літературі та музиці, а й у мистецтві.

Картини французького художника Горація Вернета із зображенням Мазепи зберігається в Луврі та Авіньйоні. Віддали належне українському гетьманові і інші митці: художник Теодор Жеріко (олійний образ «Мазепа»,1823), Євген Делякруа (олійний образ «Мазепа», 1824), Орас Вернет (два олійні образи: «Мазепа, оточений кіньми», 1825, та «Вовки у погоні за Мазепою», 1826), Люї Буланжер (великі олійні образи: «Покарання Мазепи», 1827 та «Смерть Мазепи»).Найвідоміші з тих портретів гетьмана, що дійшли до нас з більш раннього періоду, намалювали Л.Тарасевич (1695), І. Мігура (1706) і Д. Галяховський ( 1708).

У ХІХ столітті його образ не сходив з європейської театральної сцени. Проте українського гетьмана переважно змальовували не стільки як правителя, а передусім, як молодого шукача романтичних пригод.

«Історія,- говорить французький літературний критик Мельхіор де Вогюе, – не дала йому корони, як він того бажав. Проте поезія обдарувала його без його відома, королівством, набагато кращим, аніж ті, які має політика. Чи заслужила його ця загадкова постать? – запитує він. – Не вимагайте відповіді історії. Його супротивники ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети його оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, - закінчує Вогюе, – останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам»…

А Вольтер, який був відомий своєю суб’єктивністю, підкреслив у своїй історії Карла ХІІ, що коли одного разу цар, добре підпивши, почав називати Мазепу зрадником і погрожував ліквідувати гетьманщину, Мазепа, вернувшись на Україну, вирішив за допомогою шведської армії отримати незалежність і створити на руїнах Російської імперії могутнє українське королівство, бо «Україна завжди прагнула бути вільною». Самого ж Мазепу Вольтер характеризує як «хоробру, спроможну, невтомну в праці, хоч уже в похилому віці, людину».

І хоча його спроба реалізувати ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразки, його велика заслуга полягає в тому, що коріння сучасної незалежної України безперечно лежить в основі великих ідей великого гетьмана.

За матеріалами книгозбірні та інтернет-ресурсів Підготувала Галина Мурмилюк