24-06-2020

Літературознавчі уроки з Іваном Денисюком

Сьогодні ми представляємо Вам науковий доробок викладача Львівського національного університету імені І. Франка, дослідника українського фольклору, історії української літератури і франкознавця Івана Оксентійовича Денисюка, який стане в нагоді викладачам філологам та студенству, що прагне глибше вивчити та осмислити літературу своєї рідної землі.

Самобутність та оригінальність української літератури відкрила у свій час перед Іваном Оксентійовичем широкі літературні обрії. Уже в 60- роках минулого сторіччя науковець зацікавився «генологічними проблемами літератури». І одразу ж улюбленим жанром дослідника стала новела – жанр, який на той час був найменш досліджений. Науковці сходяться у думці, що Івану Олексійовичу за життя вдалось створити для українського літературознавства новелістичний жанровий канон. Тому хочемо представити Вашій увазі науковий доробок українського ученого у трьох томах, чотирьох книгах, яким нещодавно поповнилась наша книгозбірня. Він буде цікавим історикам українського письменства, теоретикам літератури, викладачам та студентам.

У своїх працях автор не дає чіткого визначення жанру новели, однак вивчивши творчий доробок багатьох майстрів слова, він вказує на ряд визначальних ознак новели, які й дають змогу відмежувати її, з одного боку, від близького до неї оповідання, з іншого ж – від таких жанрів малої прози, як «шкіц», «образок» тощо.
З під пера ученого вийшли такі праці як «Новела чи оповідання?», « Проблеми трансформації та розмежування жанрів малої прози», «Проблема новели у польському літературознавстві», «Поетика новели», «Жанрові проблеми новелістики» та ін.

У першому томі Івана Денисюка «Літературознавчі та фольклористичні праці» розміщено наукові студії вченого,

розвідки та мемуари. В першому розділі першого тому літературознавець розглядає «Трагічне в українській дореволюційній новелістиці», зосереджуючи увагу на тому, що на формування трагічних новел і оповідань мали великий вплив фольклор та літературна балада. Дослідник у цьому аспекті представляє твори Марко Вовчок, які закінчуються смертю героїв, і де письменниця звеличує «рабів німих» з гордими, непохитними характерами, які сповнені своєрідного героїзму в своєму терпінні і навіть помираючи, «вони перемагають морально свої гнобителів». Автор вибудовує свої висновки щодо української новелістики на дослідженні творів Василя Стефаника та Миколи Коцюбинського.

Присутній у першому томі і погляд науковця на новелістичну спадщину Ольги Кобилянської. Адже мала проза Ольги Кобилянської представлена всіма структурними типами цієї жанрової системи – і оповіданнями, і новелами, і нарисами, етюдами, поезією в прозі тощо. Автор в окремій своїй статті, присвяченій буковинській письменниці «Типологія новелістики Ольги Кобилянської», характеризує твори «Некультурна», «Аристократка», «Час», «Битва», «Меланхолійний вальс», «Думи старика», «Ідеї» «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Рожі», «Мої лілеї» та ін.
А також у статті «Дві еротичні новели Ольги Кобилянської» розглядає новели «Природа» та «Пресвятая Богородице, помилуй нас!»

Роблячи висновок вчений зазначає: « …типологія новелістики Ольги Кобилянської покликана засвідчити, що система малої прози цієї талановитої письменниці далеко неоднотипна, і мабуть, більш розбудована й нюансована в жанровому відношенні, ніж у інших великих новелістів української літератури початку ХХ століття».

Новела, за визначенням Івана Денисюка, - термін інтернаціональний. Італійське слово novella ( новина) прийшло в літературу з юриспруденції, в якій воно означало новий указ. Першим італійським письменником, хто дав своїм художнім оповідкам наймення «новела», був Фонвензін де ля Ріва (середина ХІІІ ст.). Років за сто до появи «Декамерона» Джованні Бокаччо, котрий закріпив новелу як літературний термін, існував в Італії збірник «Новеліно, або Сто давніх оповідок». І «новеліно», і широко розповсюджені у Франції «фабльо» , а відтак німецькі «шванки», близькі до фольклорної новели. Перші ж самостійні оповідки зачинатель української нової прози Григорій Квітка-Основ’яненко не без відтінку зневаги ще називає «побрехеньками», хоча в його епістолярному лексиконі вже зустрічається термін «оповідання», який міцно ввійде у вжиток з появою «Народних оповідань» Марка Вовчка. Та чи не вперше, пише автор, слово «новела» ми зустрічаємо у Тараса Шевченка – у повісті «Варнак». Бо героїня цього твору читає італійські та французькі новели, які без сумніву знав і автор повісті. За дослідженнями науковця «права громадянства» термін «новела» набере в Україні лише в 70 -х роках ХІХ століття. Тому що «при освоєнні нових пластів життя у своїх наймобільніших, всепроникаючих формах мала проза виявилась особливо функціональною. Вона вторгається в усі клітини складного суспільного організму, відгукується на епохальні політичні струси й катаклізми – революцію і війну, відбиває соціальні процеси села й міста, художньо досліджує прояви соціальної та індивідуальної психології нескінченної галереї типів епохи, які репрезентують усі класи, стани, суспільні прошарки, відображає ідеологічні «розпуття», удосконалюючи інструментарій пізнання людського буття».

В першому томі вчений згадує творчість Тимофія Бордуляка, «старанно оброблені і прикрашені гумором» новели Осипа Маковея, твори Андрія Чайковського, «меланхолійні» реалістичні нариси Богдана Лепкого, «енергічні та вірно схоплені з життя» нариси Михайла Петрушевича, твори Леся Мартовича, зазначаючи, що в Україні новела перестала бути розважальним чи іронічним жанром, а набула суспільно- проблемного жанру. На сторінках цього тому Ви знайдете імена Степана Васильченка, Гната Хоткевича, Івана Франка, письменниць Ганни Барвінок, Наталії Кобринської, Євгенії Ярошинської, Олени Пчілки, Любові Яновської, Дніпрової Чайки, Христі Алчевської, Тетяни Сулими, Марії Проскурівни, Сидонії Гнідий, Марти Бухенської та ін. Разом з тим, автор приділяє увагу і повернутим іменам - Олександру Катренко, Євгенію Мандичевському, Катрі Гриневичевій, Трохиму Зінківському, Миколі Дерлиці та ін. Окремі статті науковця присвячені «Історичним оповіданням» Пантелеймона Куліша, забутому прозаїку Митру Олельковичу, Лесю Мартовичу, Марку Черемшині, Лесі Українці, Миколі Вороному, Олександру Олесю, «афористичній прозі» Уляни Кравченко.

Книга друга першого тому містить дослідження Івана Денисюка поетики художніх творів Леоніда Глібова, Лесі Українки, прози малих форм Олени Пчілки, гуцульських романів Гната Хоткевича, жанрово-стильової специфіки прози Марка Черемшини, новелістики Винниченка та Стефаника. А також тут присутні статті науковця «Чехов і Україна», «Тарас Шевченко і білоруська поезія», «Владислав Реймонд і українська література», «Поліське літо Олени Теліги», «Євген Лазаренко – меценат української культури», «Михайло Рудницький зблизька», «По місцях Маркіяна Шушкевича»та інші, а також рецензії науковця.

Постать Івана Овксентійовича як літературознавця викристалізовувалась в надрах львівської наукової школи академіка Михайла Возняка, який став основоположником франкознавства. В наукових колах прийнято вважати, що його наукова діяльність становить перший етап розвитку, а сказати точніше, формування галузі франкознавства. У другій половині 1950 років Іван Денисюк, захоплюючись дослідженнями свого колеги і наставника, сам пише цілий ряд франкознавчих матеріалів: «Четвертий арешт Івана Франка», «До цензурної історії «Громадського друга», «Дзвона», «Молота», «Лист Михайла Павлика до Івана Франка, перехоплений поліцією». А вже від 1963 року, за свідченням самого дослідника, його привабив аналіз художньої майстерності письменника Франка.

Другий том тритомного видання Івана Денисюка повністю присвячений франкознавчим працям науковця. Треба сказати, що характерною рисою денисюківської школи є те, що учений їздить на місця подій, зображених у творах Івана Франка, а відповідно «з’являються ліричні пасажі, які підкреслюють красу франкового «пейзажу». Науковці вважають, що характерним для стилю досліджень Івана Денисюка є своєрідне широке обігрування деталі і теми твору. Що зводиться до питання, що нового вніс автор у скарбницю національної літератури, а відтак і світової? За словами літературознавця Тараса Пастуха «дослідник Денисюк точно визначає атрибути індивідуального стилю письменника у зв’язку з його творчою особистістю, з еволюцією світогляду автора, жанру його творів, ідей, у них закладених, світу героїв…Тон оповіді в його працях виважений, але не шаблонний. Властиве для нього й ненав’язливе представлення своєї концепції…»

Другий том містить наступні франкознавчі здобутки Івана Денисюка:

Історична белетристика Івана Франка; Політичне оповідання І.Франка; Спроби оповіді в малій прозі Івана Франка; До проблем новаторства новелістики І.Франка ; Новаторство новелістики Франка в контексті світової літератури; Австрійські мотиви у прозі Івана Франка; Літературна готика і Франкова проза; Перебудова і франкознавство; Франкознавство : здобутки, втрати, перспективи; М.Возняк – фундатор українського франкознавства; Іван Франко – художник слова; Франкова концепція національної літератури; Іван Франко про новаторство літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. ; Анна Павлик у житті й творчості Івана Франка; Іван Франко в Криворівні; Іван Франко та Ольга Рошкевич після розлуки; Четвертий арешт Івана Франка та інші праці. А також в даному томі присутні статті І.Денисюка присвячені окремим творам Каменяра.

Третій том праць Івана Денисюка присвячено національній специфіці українського фольклору. Автор видання подає ці матеріали базуючись на концепціях Миколи Грушевського, Івана Франка та Філарета Колесси. Він зокрема зазначає, що на національну складову українського фольклору вплинула ментальність українців, яка за Миколою Костомаровим трактована як «склад розуму, напрям волі, погляд на духовне і громадянське життя». У своїй праці вчений приділяє особливу увагу творенню «фольклорного коду», завдяки якому в історії української фольклористики ще від часів романтизму дослідники, в тому числі і чужинці, неодноразово звертали увагу на надзвичайну красу і мелодійність народних перлин українців, високо «цінили світоглядно вітаїстичні жанри обрядової пісенності», захоплювалися глибоким ліризмом та емоційним зарядом пісень про кохання, з пієтетом ставились до «аналітичних спостережень історичної героїки думового епосу». Як і М.Грушевський та Ф.Колесса, автор досліджень вважає, що більшість інтернаціональних мандрівних тем у фольклорі були знаціоналізовані, органічно засвоєні на місцевому грунті і стали проявом потужного творчого генія нації. Однак відзначаючи суто національні жанри фольклору (такі, як думи, історичні козацькі, чумацькі, рекрутські пісні, щедрівки тощо), дослідник наголошує, що їх витворювала історія України, що вони не поставали на запозичених мотивах.

Іван Денисюк у третьому томі книги розкриває своє розуміння фольклорно-літературних зв’язків та говорить про фольклоризм у художній літературі. «Однією із закономірностей розвитку літератур різних народів, - пише він, - є процес трансформації фольклорних жанрів у прозові форми красного письменства».

Велику частину фольклористичних праць І.Денисюка, що увійшли до цього тому, складають «уснословесні» матеріали, а зокрема розгорнутий весільно-пісенний репертуар села Тур Ратнівського району Волинської області, записаний упродовж кількох наукових студентських експедицій кафедри української фольклористики ім. Ф. Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка.

У розділ з характерною назвою «Іде молодий із своїм полком» згруповано пісні, які є відгомоном лицарської поезії, своєрідним перегуком зі «Словом про полк Ігоря» та «Галицько-Волинським літописом». Іван Денисюк вистежує міжжанрові зв’язки у весільному репертуарі села Тур. На його думку, деякі пісні, відділившись від весільних, перейшли в категорію петрівочних. Цікавим також є мотив «війська дівоцького» -- пісень українських амазонок. Із забуття науковцем врятовано 676 пісень, серед яких є зразки шляхетного мистецтва високої проби. Варто звернути увагу і на те, що в турському весіллі збереглися всі його етапи -- заручини, вінкоплетіння, культ короваю, зворушливий обряд «поклоняльників» та багато інших деталей.

«Дослідницький капітал І. Денисенка як ученого-філолога впевнено й послідовно накопичувався з авторитетних літературознавчих та фольклорних праць…Аналогічних записів міфологічних легенд і пісень,- каже науковець Ярослав Герасим, -- ми майже не зустрінемо у давніх і нових фольклористів, а вони є цінним матеріалом, що збагачує наше уявлення про пантеон вищих міфологічних істот, з усією очевидністю, обширніший, ніж той, який вимальовується з відомих інформаційних фрагментів про нього».

Колегу підтримує і літературознавець та письменник Микола Дмитренко, він в одній із своїх статей присвячених працям науковця пише: «Учений перший у пострадянський час почав досліджувати національну специфіку українського фольклору. Проблему “національне та інтернаціональне”, що нею спекулювали майже впродовж століття гуманітарії… Наукове подвижництво Івана Денисюка в галузі літературознавства та фольклористики, безсумнівно, заслуговує високої оцінки та гідного пошанування».

Ми отримали цей книжковий подарунок від Івана Іларіоновича Клим’юка, котрий передав книги із книгозбірні свого покійного брата, викладача філологічного факультету, дослідника жанрової системи лірики Івана Франка – Юрія Іларіоновича Клим’юка, котрий багато років працював із Анатолієм Миколайовичем Добрянським.

Підготувала Галина Мурмилюк