26-06-2020

Україна і процеси націотворення


Рівно 24 роки тому наша держава отримала Основний закон, за яким ми живемо майже чверть століття. 28 червня 1996 року цей документ висловив волю громадян України, спираючись на багатовікову традицію та історію національного державотворення, тому він є важливим для кожного українця.

Вітаємо всіх з державним святом – з Днем конституції! Бажаємо, щоб кожен із Вас, реалізуючи свої права і свободи, записані в цьому документі, почував себе творцем української історії. Нехай процвітає наша країна і нехай в достатку живе кожна українська родина. Нехай наша незалежна демократична держава стане повноправною учасницею світового співтовариства, а кожному її громадянину відкриються в житті нові доленосні перспективи. Терпіння Вам і віри, миру і злагоди, родинного благополуччя та життєвих гараздів.

З нагоди цієї події пропонуємо Вам збірник статей істориків, літературо- та мовознавців, фахівців з соціальних наук і політологів – визнаних дослідників українського націотворення з Австрії, Канади, Німеччини, США, України.

Україна. Процеси націотворення/ Упорядник Андрес Каппелер; пер з нім.-К.: К.І.С.,2011.- 426с.

Автори збірки «Україна. Процеси націотворення» шукають відповіді на питання: чи українська нація повинна більше орієнтуватися на етнічні та мовні чи на політичні чинники громадянської держави? Як окремі регіони України з їхніми відмінними історичними досвідами можуть інтегруватися в українську націю? Наскільки «совєтське» врядування
гальмувало націотворення чи сприяло йому та як повестися сьогодні з «радянською спадщиною»? Як формується сьогодні ставлення до європейського питання, котре дуже помітно позначилося в історії України? Яку роль для націотворення відіграють історія, мова, релігія, література, стать, територія та війна? Яке значення мали селяни та городяни, села і міста? Як відбувається націотворення в незалежній державі?

У світі небагато існує таких великих країн, як Україна, що мають історіографію, яку протягом тривалого часу визначали інші держави. У багатьох аспектах ця друга за своєю територією європейська країна була і залишається тим простором, за який ведеться боротьба. Ще в зовсім недалекому минулому в багатьох своїх значущих моментах українська історія залишалася спірною й зазнавала та зазнає на собі вплив найрізноманітніших політичних тлумачень. Вона й надалі залишається предметом гострих дебатів… Україні сьогодні вдається утверджуватись на ментальній карті Західної Європи. «Проте Україну витісняє на задній план Росія, що не відмовилась від своїх претензій на Україну, як складову частину сфери впливу», - пише професор Інститут Східної Європи при Віденському університеті Андрес Каппелер, який в 1994 році написав книгу «Мала історія України», що в 1997 році вийшла французькою, а в 2007-му українською.
 
Як упорядник пропонованої Вам книги, він у виданні зібрав статті, які можуть викликати особливий інтерес у читача, оскільки вони містять "інтерпретацію суперечливих історичних проблем": про роль ОУН/УПА в українському націотворенні (Франк Гольчевські), про досвід українців у «Великій Вітчизняній війні»(Таня Пентер), про актуальне питання ставлення нації до демократії (Герхард Зімон), українсько-російський мовний конфлікт (Юліане Бестерз- Дільгер) та ін. Хоча всі неукраїнські автори й авторки уже тривалий час займаються Україною, їм частково «бракує глибшої довіри до історії й сучасності України», про що зауважують українські дослідники. Але погляд іззовні привертає увагу до, здавалося б, очевидних речей і зможе відкрити перед українцями несподівані нові перспективи, вважає упорядник книги Андрес Каппелер.

У першій частині пропонованої Вам книжки йдеться про питання історіографії на прикладі українського націотворення. Розпочинають збірку дві статті. Орест Субтельний (українець, Торонто) -- автор першої сучасної наукової історії України, яка вийшла друком перед розпадом Радянського Союзу та після 1991 року була поширена в Україні як підручник, подає короткий огляд стану української історіографії.

Зокрема він пише, що за часів президенства Леоніда Кучми український уряд, а слідом за ним Інститут історії України Національної Академії наук зайняв «двозначну позицію до питання російського домінування. Його уряд погодився на створення призначеної від обох парламентів російсько – української комісії, що мала б написати історію, прийнятну і для росіян, і для українців… « У відповідь на це декілька українських істориків під керівництвом Ярослава Дашкевича створили «Комітет захисту української історії» 2008р.Члени українсько-російської комісії видали два підручники історії обох країн «Очерки истории России» і « Нарис історії України», кожен з котрих було перекладено іншою мовою і кожен з них подавав примирливий погляд на історію іншої країни. Однак в Росії президент Дмитрій Мєдвєдєв 2009 року дав рекомендацію утворити комісію істориків, яку очолив шеф його штабу Сєргєй Наришкін, щоб підтримати традиційну російську інтерпретацію історії та викрити «перекручування».
За президенства Віктора Ющенка (2005-2010рр) більшість українських істориків… уже відмежовувалися від обережного тлумачення українсько-російських стосунків, прийнятого за Кучми. Тепер ці історики зосереджувалися на написанні української національної історії…вони почали виводити на передній план ті аспекти, що відокремлювали українців та їхню історію від росіян…До них долучилася Служба безпеки України, посприявши публікації джерел про голод 1932-1933 і діяльність УПА та дозволивши вільний доступ до фондів у її багатих архівах. Антиросійська політика Ющенка відчутно вплинула на погляди багатьох українських істориків щодо стосунку їхньої держави до царської імперії та Совєтского Союзу. Усе це перелякало російських істориків. Вони затято критикували, зокрема за президенства Владіміра Путіна, ці «націоналістичні інтерпретації», що на їхню думку перекручують історію співпраці та співжиття обох націй. Відхід від загальних тенденцій відбувся з обох боків… Вплив державної політики на істориографію в Україні та в Росії мав вирішальне значення…Однак були й ознаки змін. Вони походили, зокрема, від молодших істориків, які мали доступ до західних концепцій і методів написання історії…інтернет, невідомий або недоступний для їхніх попередників, давав їм доступ до інформації… Відколи Україна стала незалежною, дуже зріс вплив неукраїнців на українську істориографію. Делікатні теми, які в Совєтському Союзі замовчували або перекручували, сьогодні актуалізовані, їх досліджують та довкола них дискутують».

Над українською історіографією розмірковує і український вчений Андрій Портнов( Київ- Дніпропетровськ). В кінці своєї праці науковець робить висновок: «Типова для України постсовєтського плюралізму ситуація створює не лише термінологічний безлад, але й конкуренцію ідей, у якій щоразу помітнішу роль грає прямий доступ українських авторів до наукових дискусій, ведених англійською, німецькою, польською, французькою мовами».

Укладач Каппелер у своїй книзі пропонує теоретичні роздуми про українське націотворення Філіппа Тер (Відень), який порушує проблему націоналізму та досліджує значення для нації імперій Романових, Габсбургів та радянської. Стаття Анни Вероніки Вендланд ( Марбург/Гессен) обстоює концепцію транснаціональності, вказуючи на українського вченого і громадського діяча Михайла Драгоманова (1841-1895), як на першого, хто мав транснаціональне мислення. Франк Сисин ( Едмонтон/Торонто), котрий десятиліттями працює над історією України Нового часу та керує проектом перекладу на англійську мову української істориографії Михайла Грушевського (1866-1934), доходить висновку у своїй праці, що українське націотворення розпочалося ще наприкінці ХVI і в ХVIІ столітті і розвинуті на той час політичні концепції були перейняті українцями й розвивалися пізніше у ХІХ столітті.

У другій частині збірки «Україна. Процеси націотворення» розкрито окремі елементи, котрі були і є важливі для українського націотворення. Рікарда Вульпіус ( Мюнхен/Берлін) до прикладу, досліджує роль релігії – греко-католицької та православної церков. У своїй праці вона дещо корегує традиційний погляд дослідників, вказуючи на національні прагнення серед православного духівництва в Україні. На противагу релігії мова в усіх частинах України, як і в багатьох народів, була теж важливим чинником національної української ідентичності. Мові присвячує свою роботу Міхаель Мозер (Відень/Мюнхен). Він пише про конкуренцію мови українців та літературної мови з російською та польською. Мова та нація в сучасній Україні є також темою статті Юліане Бестерз-Дільгер. На сторінках книги знаходимо загальновідомі факти, що з українською мовою тісно пов’язане значення української літератури для націотворення, що яскраво виявилось у творах та постаті національного поета Тараса Шевченка (1814-1861).Штефан Сімонек ( Відень) у своїй статті іде ще далі і ставить питання, чи твори українських письменників та письменниць, написані неукраїнською мовою, слід зараховувати до «української літератури». На прикладах буковинця Юрія Федьковича, галичанина Івана Франка та такого сучасного автора, як Андрій Курков, він показує, що було б доцільно сприймати українську національну літературу як багатомовну.

До малодосліджених на сьогодні питань належить зв'язок між гендером та українською нацією. Тетяна Журженко ( Харків/Відень) взялась за цю тему і розглядає розвиток «національного фемінізму» і жіночих рухів та їхній вплив на націотворення. В її статті фігурують міста Одеса, Київ, Львів та Харків. Гвідо Гаусманн (Фрайбург-у-Брайсгау) досліджує питання нації на прикладах «просторового мислення» першого українського географа Степана Рудницького (1877-1937).Український географ сприймав Україну, як єдиний простір. Вчений притримується думки, що з погляду геології, гідрографії та географії клімату і рослинності Україна відрізняється від решти Європи, він  підкреслює особливості української нації.

Кай Штруве (Галле) описує селян, «які були більшістю українського населення до середини ХХ століття». І тих, що були під Росією, і тих, що були під Австрією , пише він, здебільшого «цікавили соціальні плани», «вони трималися осторонь від національних ідей». З його праці випливає, що національній українській інтелігенції вдалося тільки в австрійській Галичині перед Першою світовою війною створити товариства, що поширювали національні ідеї серед селян.

Гаральд Біндер (Відень/Львів) досліджує зв'язок між містами в обох частинах України та націотворенням. В своєму нарисі він робить висновок, що українські міста через багатоетнічний склад населення з невеликою кількістю українців не стали у свій час місцями, «де кристалізується український національний рух». Аж у незалежній демократичній Українській державі, так завершує свій висновок Гаральд Біндер, урбанізація та громадянське суспільство можуть сприяти формуванню сучасної нації.

Складне і суперечливе ставлення української нації до євреїв розглядає Алексіс Гофмайстер (Кельн). Центром розбіжностей у статті у автора є вбивство українського політика Симона Петлюри Шолемом Шварцбардом у Парижі 1926 року та виправдання вбивці. Науковець розглядає єврейське питання та українське націотворення в царській імперії.

Про регіональну і національну свідомість та їх взаємодію йдеться у статті Володимира Маслійчука (Харків). В центрі уваги науковця, так звана Слобідська Україна, Харківщина. Йдеться у статті про формування цього регіону, заселення його козаками, а також про романтичний період українського національного руху, що привело до зближення Слобідської України і Лівобережної, колишньої Гетьманщини, та до об’єднання обох територій під назвами «Малоросія» та «Україна». Націотворення українців в австрійській Буковині досліджував науковець Курт Шарр (Інсбрук) на прикладі «Православного релігійного фонду» вчений показує, як буковинські румуни та русини, обидві народності, що належали до православної церкви, «диференціювалися за національною ознакою». При цьому Австрійська держава виконувала роль арбітра, який намагався підсилювати «надетнічну регіональну свідомість». «Сьогодні,- пише  А.Каппелер  - в Румунії та Україні, обох державах між якими розділена Буковина, ведуться дискусії щодо питання реституції релігійного фонду, ліквідованого 1948 року».

Пол Роберт Магочій (Торонто) присвячує свою працю карпатським русинам, які живуть у Карпатській Україні, Словаччині, Угорщині та Польщі. Він вважає, що їх треба розглядати як окрему східнослов’янську націю.

Марк фон Гаген (Темпе, Арізона) -- один із перших американських дослідників України неукраїнського походження веде мову у своїй праці про роль війни та революції - важливих чинниках національної мобілізації. Прямим продовженням цієї теми є робота Рудольфа Марка (Гамбург). Науковець пише німецькою мовою про будівництво національної держави, Українську Народну Республіку(УНР) у 1917-1921 роки, розглядаючи передусім особу Симона Петлюри. Націотворення українців у 1920 роки за часів Радянського Союзу на прикладі Одеси розглядає у своїй роботі Метью Д. Полі (Іст Лансінг, Мічіган). Про Організацію українських націоналістів (ОУН) пише у свій статті Франк Гольчевські (Гамбург), один із перших дослідників історії України в німецькомовному просторі. Таня Пентер (Бохум) теж описує дискусії навколо ОУН та УПА. Однак звертає свою увагу на те, як більшість українського населення сприймало війну та німецьку окупацію. Вона робить акцент на примусових роботах під пануванням німців, на біографіях тих, хто пережив війну, уникаючи поляризації до націоналістів та комуністів, колаборантів та партизан.

Професор Каппелер коментуючи повоєнні роки, говорить про те, що після війни «Українська Совєтська Соціалістична Республіка створила рамки для українського націотворення, які пізніше, наприкінці 1980-х років, стали основою для української національної держави».

Про процеси в українській національній державі, яка виникла наприкінці 1991 року іде мова в останній частині цього видання. Про зв'язок між демократією і нацією говорить Гергард Зінон ( Кельн), котрий багато років стежить за Україною. Юліан Бестерз-Дільгер (Фрайбург-у-Брайстау) аналізує мовну політику в Україні. Ярослав Грицак (Львів), один із провідних українських істориків, ставить питання про роль історичної пам’яті для українського націотворення, яке впливає на політику держави.
Відомий український письменник і публіцист Микола Рябчук на сторінках книги подає аналіз розвитку України з 1991 року. Він у своїх статтях протестує проти розуміння «розколеної України» і наголошує на тому, що «українська нація та українська держава повинні консолідуватися, звичайно, в різних регіональних варіантах». На його думку важливе значення в цьому аспекті має роль і думка Росії та Європейського Союзу.

Укладач книги «Україна. Процеси націотворення» професор  А.Каппелер запевняє читача, що двадцять шість статей вміщених у видання «не дають повного, завершального викладу процесів українського націотворення від ХІХ до початку ХХІ століття. В деяких подано загальний огляд теми, який спирається здебільшого на найновіші дослідження, інші автори аналізують приклади та подають аналіз власних досліджень, ще інші – розкривають свою тему, дискутуючи з існуючими поглядами дослідників».
 
           Дивіться також :  http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1103537