31-07-2020

Франко не Каменяр

Ми продовжуємо в рамках творчого проекту Муніципальної книгозбірні Добрянського «Книги були його життям...», присвяченому 85 роковинам від дня народження Буковинського Златоуста Анатолія Миколайовича Добрянського знайомити Вас з тими видатними особистостями в літературі і культурі, якими він захоплювався і які були для нього взірцем. Сьогодні продовжимо нашу розмову про велета української культури – Івана Яковича Франка.

Щоб зрозуміти велич і трагедію Франка-письменника, Франка-громадського діяча і вченого треба згадати якою була українська культура, наука, освіта до Івана Франка та і, власне, сама Україна. Авторка доробку, який ми Вам хочемо представити, а це книга полтавського науковця Тамари Гундорової «Франко не Каменяр», на замовлення ЮНЕСКО у

1988 році підготувала працю, в якій намагалася подати культурний і цивілізаційний приклад Франкових життя і творчості як зразок виховання національної української інтелігенції. Однак рукопис «потонув у забуття». Та невдовзі і з того «пратексту» про Франка були використані фрагменти в інших її працях, де дослідниці вже не хотілось говорити про ідеологічну складову творчості письменника. Вона вважала, що «Каменярська роль так тісно закріпилась за Франком, що загрожує поховати його як митця і як індивіда». Так народилась на світ перша частина книги «Франко не Каменяр», яка є перевиданням символічного для франкознавства дослідження, що побачило світ в Австралії ще 1996 року.

Тамара Гундорова. Франко не Каменяр.-Київ: Критика, 2006.- 352с.

В цьому виданні розкривається суб'єктивно-ідеалістичний характер Франкової творчості, яка базувалась на ідеалізмі, натуралізмі, психоаналізі та гуманітаризмі Франка-поета і Франка- письменника. Авторка пише, що в в своїй праці їй «хотілося би бодай ескізно, контурно окреслити межі творчої особистості Франка поза маскою Каменяра, подати біографію не особи, а самої творчості…», тому у цьому «невеликому портретному дослідженні» Тамара Гундорова робить спробу змінити ракурс і деканонізувати Франка-Каменяра. Вона вбачає новаторство Франка у тому, що він поєднував у собі і журналіста, і літератора, тому його твори завжди викликали «жваву полеміку» і «дістали широкий резонанс». Його «соціологічна заангажованість», «інтерес до мікроскопічного психологічного аналізу» та «універсального морального узагальнення» в той період народжувало новий стиль в літературі і «стимулювало формування нових літературних концепцій», а згодом і потужний культурний і просвітницький рух цілого покоління, яке Франко називав «Молодою Україною».

Івану Франку довелось жити в перехідний період, коли суспільство та культура починали звільнятись від надмірного релігійного впливу та світогляду. Франко був залучений самим життям до процесів, зокрема і політичних, які відбувались навколо нього. Вони стимулювали написання творів і часто визначали зміст його художніх текстів, але не варто, пише дослідниця, «постаттю суспільного діяча підмінювати складну й суперечливу іпостась Франка-митця». Адже не треба забувати, що митець творив на переломі двох епох - доби романтизму й модернізму, і як каже авторка, - «на межі

геокультурних просторів», адже Львів в цей період виконував роль культурного мосту між Західною Європою і Європою Східною, до якої належала Україна. «Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських і чешських виданнях, вільно володіючи декількома мовами, Франко забезпечував українській літературі загальнослов’янський і світовий авторитет. Разом із своїм поколінням він виборював їй, як сам стверджував, «права горожанства серед цивілізованих народів світу».

Хоча сам «був русином і хлопським сином!». Так він себе усвідомлював. Така ж самосвідомість була у цілого покоління українських митців, яка впливала на їхню творчість та суспільно-громадську діяльність. Тут можна назвати імена Наталії Кобринської, Михайла Павлика, Осипа Маковея, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Остапа Терлецького та інших. Вони вибрали народницький шлях та цінуючи приналежність до свого народу намагались розвивати його культуру через принцип об’єднання «вершин» і «низин». Такою була основа просвітницької ідеології «емансипаційного проекту» покоління «Молодої України».

Українська літературознавиця і культуролог Тамара Гундорова у розділі книги «Ідеалізм» розповідає про Франка, який починав робити свої перші літературні спроби ще у часи навчання в нижчих класах Дрогобицької гімназії. Йдеться про його перший вірш, присвячений батькові, який був написаний після його смерті - «Великдень року 1871», драму «Югурта»(1873). У 1874 році юний Франко надсилає свої перші твори до журналу «Друг», органу львівського студентського «москвофільського» «Академічного кружка» - «вірші любовні (патріотизму тоді я ще не знав), драми та віршовані оповідання». Читаючи в цей період «язичіє», він намагається опановувати «високий» літературний стиль.

Дослідниця аналізує такі його поетичні твори як «Народна пісня», «Моя любов», «Божеське в людськім дусі» та інші. Драматичні спроби «Славой і Хрудош»(1875), «Три князі на один престол», (1875), поему «Бут Метуси»(1875), першу Франкову повість «Петрії і Довбущуки»(1876) та інші. Літературознавиця стверджує, що таким чином у Франка-письменника досить рано окрім природного для його віку захоплення романтичними сюжетами, появляється у творах і соціологічний аспект.

«Знаменитим фактором тогочасного суспільно-культурного життя Галичини стало зародження в невеликому колі людей, згуртованих навколо «Друга», нового типу свідомості, яка, на відміну від популярних на той час ідеологій

«народовства» і «москвофільства» отримала назву радикальної. Вони присвячували своє життя справі національно-культурного та соціального відродження. «Молоді» виступили під гаслами прогресу, науки, соціяльної та моральної свободи, за що їх охрестили «нігілістами» і «соціялістами».

«Молоді народовці» були захоплені ідеалами європеїзації, йдучи за Драгомановим. Франкові судилося стати одним із ідеологів і літописців цього новітнього просвітницького літературного руху. Авторка дослідження розглядає як арешт Франка, так і твори написані ним в цей період.

В розділі «Натуралізм» Тамара Гундорова знайомить нас з Іваном Франком, який захоплюється новими соціально-естетичними теоріями, спостерігаючи за реальним життям на Галичині. І як письменник, і як поет він доходить висновку, що українській літературі потрібен «новіший» реалізм літературний». Кінець1870 -х початок 1880-х років ознаменовується особливим інтересом Франка до робітничого руху, що матиме відбиток в його творах. Авторкою аналізуються твори того часу - «Галицькі образки», «На дні», збірка оповідань «Борислав», цикл «Рутенці», оповідання «Навернений грішник», «Гімн, Замість пролога», лірика з ідеологічним підтекстом, мала автобіографічна проза: «Малий Мирон», «Олівець», «Грицева шкільна наука», «Злісний Сидір», «Микитичів дуб»; новітній психологічний роман «Лель і Полель», низка легенд і поем 1880-х років та ін.

В наступному розділі «Психоаналіз» йдеться про серйозне вивчення Франком стародруків, апокрифів, його зацікавлення пам’ятками східної мітології, посилення перекладацької діяльності. Разом з тим, він як митець, займається освоєнням новітніх форм, тем і способів письма. Розглядаються в книзі твори 1890-х років – «Для домашнього вогнища», поема «Цар і аскет», повість «Основи суспільності», збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд», лірична драма «Зів’яле листя», низка оригінальних поем. А також Франко описується професоркою як критик основних літературних дискусій, в тому числі і дискусій про засади розвитку національної літератури.

Спробу «розполітизувати» постать Івана Франка, показавши його іншу, «творчу іпостась» доповнює написана дещо пізніше праця Тамари Гундорової «Франко і Каменяр», яку авторка називає «аналізом культурософської концепції письменника». Книга пропонує новий погляд на Івана Франка і нову інтерпретацію його життя і творчості. Вперше досліджується масонська символіка у Франковій творчості, дослідницький аспект, а також образи «смерти на шляху», «матері-природи», «цілого чоловіка», «вічної жіночности», «топоси роздвоєння», «сон душі про смерть власного тіла» та ін. За словами авторки друга книга є поєдинком автора Франка зі своїм двійником Каменярем.

«Мені хотілося говорити не про соціяльні чи національні ідеали письменника, а радше про цілісність його культурософії, яка на моє переконання, має стосунок до гностицизму (дослідження) та масонства», -каже професорка.

Тому її драма «Франко і Каменяр» прочитується через «духовний і тілесний» аспекти, через «божественну і диявольську» складову людини, що формували подвійне поетове «Я» і врешті-решт кульмінаційно завершились у Франка візіями власного похорону. Це «Муки душі, що віддаляється від тіла й споглядає власну смерть, самогубство, яке є жестом поквитання зі своєю тілесною оболонкою, любов як осердя душі й амплітуди коливання від «низу» до «верху», жертовність на шляху поступу…езотеричність знання, яке Каїн пізнав і ніс до людей, трагедія Мойсея-пророка, який засумнівався в дарованому від Всевишнього знанні, - усе це елементи Франкової драми» говориться у книзі.

Майже все життя Іван Франко свідомо творив на основі власної біографії «образ Каменяра» - письменника-робітника, що назавжди залишився у «національно-культурній свідомості» і перекрив образ Франка – митця «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті і в стражданні» і «творця нових напрямків».

«Я запрошую побачити маску і лице водночас, літературний стиль вивірити історією та авторською підсвідомістю, діялогічно прочитати той культурний гуманітаризм, у якому Франко розчиняв власну індивідуальність»,- пише професорка в передмові до своєї книги.

У літературознавчому фонді Муніципальної книгозбірні Анатолія Добрянського знаходиться ще одна праця кандидатки філологічних наук, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури ім.Т.Шевченка Тамари Гундорової. Це книга «Невідомий Іван Франко».

Тамара Гундорова. Невідомий Іван Франко: Грані Ізмарагду.Київ : Лебідь, 2006.- 358с.

Дослідниця творчості Івана Франка у даній праці розглядає різні маски цієї людини, які Франко змінював продовж життя, відчуваючи себе уже у двадцятидвохрічному віці «Каменярем» і написавши однойменний твір та взявши на себе і на так званих «Франкових каменярів» антиромантичну роль. «Франковий Каменяр є символічним втіленням цивілізаційної жертви майбутньому», - каже авторка, та і сам Франко є «аскетичним героєм-каменярем», «який бачив себе невіддільним від «інших», говорив від іхнього імені і сповідував їхнє жертвенне приношення». З погляду психоаналітичного та думки професорки «каменяр виступає і провідником і жертвою водносчас». «Він вважає себе паном, бо йде за власною волею, і водночас знає, що є рабом». Із твору - «Ми рабами волі стали: на шляху поступу ми лиш каменярі». Символіка каменярів за Тамарою Гундоровою пов’язана у Франка із масонською філософією.

«Братство діонісійських ресмісників,- розповідає вона, - популярне ще в античні часи й узгоджене з діонісійськими містеріями, в середньовіччі трансформується в будівельників-каменярів, мандрівників масонів, які володіли архітектурними принципами і знаннями, що давало їм змогу дотримуватися гармонійних пропорцій природи, людського тіла і створюваних ними храмових будівель. Відтворюючи таким чином гармонію з космосом і працюючи в унісон з його силами, каменярі-ремісники існували в єдності з кругообігом життя і смерті й прагнули бути частиною творчих сил природи».

Ця масонська філософія була спрямована на перетворення людства і його оновлення. А людське суспільство в цій філософії постає «грубим неотесаним каменем, природою, яку каменярі мають перетворити в ізмарагд», відшліфувавши її. Філософська теорія Франка каменярів бачила «будівничими нового світу, які прокладають шлях до знань».

«Інша маска Франка на маскараді життя – «Мужик»

«Зовсім не випадково Франко спроектовує цю філософію й на творчий геній Шевченка, називаючи його поетом-мужиком. «Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа», - наголосить Франко, перекладаючи на біографію Шевченка власну символічну автобіографію» йдеться в книзі. За дослідженнями авторки Франко одягне маску «Мужика», відзначаючи 25 річчя своєї творчої діяльності. В ювілейній промові він назве себе «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку» та головне «з 1898 року він розпочне творити новий міф про себе». Каменяр, Джеджалик, Мирон – ці образи-маски залишуться в минулому, а він творитиме новий - образ «сина селянина». Дослідниця пише, що на це імовірно впливала його участь в селянській радикальній партії. В 1897 році Франко напише «Як син селянина- русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали».

У розділі книги «Від «молодечого співу» до «моральної поезії», авторка розповідає як революційні мотиви й політичні лозунги раннього Франка виростають і звертаються до «розуму бистроума», як до «сили, що сприяє суспільному пробудженню». Аналізу піддаються збірки «З вершин і низин», поезії з циклу «Веснянки»(«Гріє Сонечко!», «Гримить! Благодатна пора наступає», що нагадують настрої весняної пори з передчуттям оживання та оновлення. Також розглядаються збірки «Із днів журби», «Давнє і нове», цикл «Нові співомовки», поезії «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер віє», поетичні візії Франка «Із книги Кааф» та ін.

Розділ книги «Дещо про себе» містить уривки прозових та поетичних творів Івана Франка, промову на 25-літньому

ювілеї та інші тексти, що вважаються символічною автобіографією Івана Франка.

Книга також містить розділи «Дуалізм», «Двійник», «Похорон», який супроводжується поетичною поемою письменника, «На дні». Розділ розповідає про історію появи однойменного твору, що мав біографічні джерела. Тут вміщено, власне, і сам твір Франка «На дні». Присутні в книзі статті авторки «Аскетизм», «Цілий чоловік», «Поет зради», які описують певні періоди життя та переживання митця і боротьбу самого з собою. Присутня в книзі і ціла низка творів Франка-письменника і Франка-поета.

Завершує свою розповідь Тамара Гундорова розшифруванням символічної назви книги.

«Грані Ізмарагду» - це книжка про Книгу,

- каже вона.- Загадкова назва «Ізмарагд» нагадує про Франкову поетичну збірку опубліковану 1898 року. Прототипом її став рукописний збірник староруських повчань і оповідань «Ізмарагд», відомий з ХIV століття. «Напереді всіх у Ізмарагдах стоїть група статей про пожиток і потребу читання книжок», - зауважував Іван Франко. Отже, «Ізмарагд» - алегорія книжності. Видаючи «Мій Ізмарагд», Франко здійснював духовно-творчий акт, спрямований на те, щоб повернути цінність КНИЖНОСТІ, і творив зразки МОРАЛЬНОЇ ПОЕЗІЇ, втіленої у формі рефлексій, притч і повчань».

Франко нагадав дослідниці Тамарі Гундоровій про символічне трактування містичного каменя ізмарагд і воно додало особливого філософського смислу її праці «Грані Ізмарагду», адже у старовинному рукописному сказанію зазначалось найвище бажання людини, яка володіє СЛОВОМ -«…щоб слово було ясне і щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, широколюдське лице».

Таким чином «Грані Ізмарагду» стали коментарем до Франкової Книги, а вибрана антологія творів Франка-письменника і Франка-поета, за словами авторки, стала своєрідним «дзеркалом» ЯСНОГО СЛОВА» франкового генія і «путівником» в мандрівці його творчістю.

Підготувала Галина Мурмилюк