21-08-2020

Світ, в якому судилося жити ...

Вони народились майже в один день: Анатолій Добрянський та Іван Франко. 26 серпня - Анатолій Миколайович, 27 серпня - Іван Якович. Але їх розділяє майже столітній часовий простір. Що ж могло об’єднувати цих двох людей – українського поета, відомого мистецтвознавця і педагога Добрянського та письменника-реформатора, поета і громадського діяча - Івана Франка? Є кілька дотичних моментів, які об’єднували цих українців, не зважаючи на різні епохи. Це кропітка і виснажлива праця на ниві педагогіки, літератури і культури, це володіння різними мовами і вивчення культурного, мистецького і літературного світового надбання і, звісно,  життєва людська філософія - бездоганно володіючи СЛОВОМ, письмовим та усним, жертовно працювати заради свої нації, піднімаючи її культурний та освітній рівень.

Тому  в рамках проекту "Книги були його життям"  ми продовжуємо знайомити Вас з Франкіаною нашої книгозбірні. І хочеться Вам представити книги автора, які вже стали цінним надбанням як української літератури, так і українського літературознавства. Особу про яку ми ведемо мову величати Роман Горак. Це львівський письменник-дослідник, відомий франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка у 1993—2017 рр., людина, яка вже чимало встигла зробити на ниві франкознавства та на шляху пропаганди творів Івана Франка.

Перша книга, це видання біографії Івана Франка, яке побачило світ у 2015 році «Бажав я для скованих волі…»

Горак Роман. Бажав я для скованих волі…біографія Івана Франка.-Львів: Апріорі,2015.-330с.

Пропонована Вам книга, це новий погляд на біографію Івана Франка. Книга побудована на документах та біографічних матеріалах, більша частина яких раніше не використовувалась при написанні біографії письменника. Чимала частина із них в радянський період з ідеологічних міркувань була опущена.
Письменник Роман Горак змальовує у своїй книзі дитячі роки Івана Франка, його перебування у сільській школі та Дрогобицькій гімназії. На прикладі малого хлопчини дослідник відкриває нам картину навчання українців на Галичині за часів Австро-Угорської імперії. Досліджуючи довгий час родовід Івана Франка, Роман Горак теж по-новому представляє батьківську та материнську лінії письменника. З цього автор книги і розпочинає свою розповідь.

«Так ніхто в роді Франків і не пригадав, як звали того предка по -батьковій лінії, який служив у війську короля Данила Галицького. За вірну службу той далекий предок був нагороджений шляхетським титулом та наділений землею, на якій мав жити і множитись його рід. Ця земля, невироблена, і, до того ж вельми родюча, була на Самбірщині, на березі тихоплинної і болотистої річки Черхави та вимагала багато праці. Король Данило був людиною далекоглядною і розумів, що тільки вірні йому люди не відречуться від такого дару і колись перетворять цю землю на квітучий рай. Предки Івана Франка залишились вірні королю і не покинули цієї землі, не помандрували в чужі краї, а залишились на ній назавжди. Поселення, в якому вони жили, називалось Озьмня, потім -Озимня і в наші часи – Озимина. Розташоване воно на половині дороги між давнім Самбором і менш давніми Нагуєвичами, в яких судилось народитися Івану Франку.
У кінці ХVIII століття в цьому селі було 75 хат із чотирма сотнями людей і як за давньої Польщі, так і за часів панування Австро-Угорської імперії село було камеральним, тобто належало до королівських маєтностей. Найстарішим предком, зафіксованим у метричних книгах тутешньої церкви, був Теодор Франко, який доводився прадідом Іванові Франку. Він був 1726 року народження і прожив рівно сто років та помер… 1826 року. У нього були брати і сестри, які в селі залишили численне потомство…»

Заступник директора Львівського національного меморіального музею Івана Франка - Михайло Кобрин так коментує це біографічне есе: «На основі широкої документальної бази (в книзі) спростовується поширена хибна версія про національне та соціальне походження Івана Франка, яка так широко використовувалась досі… і доводить проукраїнське коріння Івана Франка».

Власне як і науковцю, так і читачу буде імпонувати те як детально Роман Горак змальовує у книзі умови, в яких виростав Іван Франко. Автор біографії письменника розповідає про вплив на нього батьківської кузні, «куди сходилися селяни зі своїми болями та скаргами, викликаними боязню відновлення панщини».
 

 
«Звільнення відбулось без викупу, з чим на той час мусила погодитись роздріблена і не згуртована польська шляхта. Проте з часом вона окріпла і почала погрожувати цісарю і вимагати відшкодувати те, що вони втратили через це прокляте звільнення. Цісар відчув свою слабкість і силу шляхти і мусив погодитись. Селяни були обкладені великими податками, які за це скасування панщини вимушені були платити аж до розвалу імперії Габсбургів».

У своєму дослідженні Роман Горак багато уваги приділяє проблематиці перших творів Івана Франка, написаних під впливом важкого становища не лише селян, а й робітників у Бориславі. Він зазначає, що червоною ниткою цих творів проходить думка про «необхідність боротьби за кращу долю» «безжалісно експлуатованої верстви населення». Зовсім по-іншому, ніж раніше, дослідник подає умови, які вплинули на написання творів «Вічний революціонер», «На дні», повість «Борислав сміється», яку в радянському літературознавстві визнано твором, що утверджує метод «соцреалізму».

Дослідник Роман Горак описує в цій книзі і причини написання Іваном Франком у 1880 році твору, який назвали національним гімном - «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить». І говорить, що твір викликаний «відмовою міжнародним соцдемократизмом українцям у праві власної державності і приречення їх на служіння націям, які підкорили їх і включили у склад своїх держав». Таким чином в цей період, пише автор, під впливом Івана Франка була створена радикальна партія, що стала першою партією, яка у свою програму внесла «пункти про боротьбу за соборну і незалежну українську державність». У своїй книзі письменник Горак розглядає і політичну, і громадську діяльність Франка, який пройшов «шлях від захоплення утопічним соціалізмом до критики марксизму та «казарменного» типу енгельсівської держави і утворення національної ідеї української держави».

Цікавими особливо для філологів та істориків будуть сторінки видання, де Роман Горак детально описує недопущення Івана Франка до викладання у Львівському університеті. Дослідник показує роль українських «патріотів» та ставленника цісаря в цьому процесі. І на прикладі франкової долі демонструєборотьбу українців за своє місце, як в тодішній освіті, так і в галицькому сеймі та віденському парламенті. Не обминає він увагою релігійні переконання Івана Франка та його стосунки із митрополитом Андреєм Шиптицьким. Розповідає автор дослідження і про родину дружини Ольги Хоружинської та їхній шлюб, котрий розцінювався «як єднання роздертої тодішніми імперіями двох частин України та єднання інтелігенції з простим людом».
                                         
 
                                               Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською
 
 
Але дослідник не обмежується родинним життям письменника. Він торкається і інтимних моментів в житті Франка, і зокрема розповідає про появу збірки інтимної лірики «Зів’яле листя», описує стосунки Франка з Юлією Шнайдер, Климентиною Попович, Ольгою Білинською.
 

На тлі представленої широкої панорами життя письменника і його особистих переживань, які вплинули на написання багатьох його творів, бачимо життя і побут тодішніх галичан. Розповіді Романа Горака в книзі дуже вдало доповнюють світлини віднайдені в архівних документах. Їхня емоційна присутність дозволяє автору краще відтворити тодішню дійсність. Цікавими для читача будуть і сторінки, які висвітлюють дні важкої хвороби письменника, набутої після арештів та його останні дні. Роман Горак своїм опублікованим твором спростовує чутки, які мусувались навколо Франка, компроментуючи письменника.

Нова книга Романа Горака «Бажав я для скованих волі…» є надзвичайно цінною для літературознавців, бо за словами Михайла Кобрина вона в багатьох питаннях розставляє крапки над «і». «Якщо Тарас Шевченко розбудив українців, то Іван Франко став їх учителем в боротьбі за волю – ось основний лейтмотив цієї книжки», - зазначив науковець.

А ось про особисті стосунки Івана Франка з жінками йдеться у повісті- есе Романа Горака «Твого ім’я не вимовлю ніколи».

Горак Роман. Твого ім’я не вимовлю ніколи: Повість – есе про Івана Франка. – Київ: Академія, 2008.- 224с. (Серія «Автографи часу»)

Велика частина цієї повісті присвячена українській поетесі і письменниці німецького походження Уляні Кравченко (Юлії Шнайдер). Передумови її знайомства з Іваном Франком передували наступні події.
7 жовтня 1884 року у Станіславові відбулось з ініціативи Н.Кобринської відбулось перше організаційне жіноче засідання, на якому було вирішено створити «Товариство руських жінок». Ця ідея дуже сподобалась Іванові Франку і він допомагав жіноцтву порадами, популяризуючи серед населення цей почин. Вирішено було тоді видавати газету і журнал для жінок. З допомогою Івана Франка був реалізований перший випуск альманаху «Перший вінок» у 1887році.

В цей період життя Франко знайомиться з юною поетесою Юлією Шнайдер, яка працювала вчителькою у містечку Бібрці. Вона серед інших молодих поетес присилала йому «невправні з технічного боку» вірші, які він правив, бо бачив в них «Іскру божу». Між ними зав’язалось листування, яке переросло у дружбу. «Стосунки з Юлією Шнайдер привели до того, що він відвідав її у Бібрці, а на початку лютого 1884 року навіть попросив її руки. Однак Юлія Шнайдер захоплювалась Франком як поетом, пише дослідник, але стати його дружиною не захотіла. А невдовзі вийшла заміж за поляка Яна Нєментовського. Та не зважаючи на це з провінційної початкуючої поетеси Юлії Шнайдер Іван Франко сформував українську поетесу Уляну Кравченко. Дружбу з Іваном Франком поетеса зберегла до останніх днів життя. Він допоміг їй видати першу збірку «Prima vera».Вона ж розповідала про свої стосунки з письменником у численних своїх спогадах, зокрема і у повісті «Спогади учительки», де привідкрила завісу над легендою про виникнення задуму написання Іваном Франком «Зів’ялого листя».

В книзі йдеться про конфлікти та взаємини Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Уляни Кравченко та Івана Франка, які спільно працювали над жіночим альманахом «Перший вінок».

23 червня 1887 року «Діло» повідомило, що друкування альманаху «Перший вінок», який фундували Наталія Кобринська та Олена Пчілка, закінчено. Як стало відомо творчість Уляни Кравченко була представлена там двома сонетами під загальною назвою «Я не жалуюсь», циклом сонетів «За мною», «Думками І-ІІІ» та ще двома сонетами «Не рвись у будуще». Редагування в цій справі звалилось на Івана Франка. Альманах розростався з 15 аркушів до 30 -ти. Додаткове друкування вимагало ще 160 злотих, яких віднайшов Франко і радив Уляні Кравченко «не стіснятись» в обсязі і писати спогади, бо зацікавлений був отримати від молодої учительки твір про учительську працю.

Чому Юлія? 1872 року в Австро-Угорській імперії, а разом з тим в Галичині, початкова освіта ставала обов’язковою. Цевикликало обурення селян, бо освіта у них забирала необхідні в господарстві робочі руки. Уряд з селянами почав боротися штрафами. Коли почало не вистачати вчителів урядовці вирішили до справи залучити жінок. Юлія Шнайдер була однією із перших жінок народних учительок. Тому не дивно, що Іван Франко звернувся до Шнайдер, щоб вона написала до жіночого журналу, редактором якого він був, свої міркування стосовно учителювання. Він бажав, щоб суспільство уважніше придивилось до цієї проблеми, яка виникла. Але попри це в альманасі Уляна Кравченко була репрезентована тільки поезією. Франко, симпатизуючи молодій учительці,   відбирав всі ті її вірші, які йому не вдалось опублікувати в інших виданнях та були написані для альманаху. За словами дослідника письменник сподівався, що вона дебютуватиме в альманасі і прозою. Однак її спогади вчительки так і не були надруковані.

Багато деталей про той період та про взаємини Наталії Кобринської та Івана Франка можна було дізнатись з листування між ними, що дісталось племінниці Наталії Кобринської - Ірині Величко, «яка 1931 року виїхала до Харкова і як подарунок «вільній і незалежній Україні» привезла з собою всю епістолярію Наталії Кобринської. Невдовзі газети повідомили, що вона стала аспіранткою професора Д. Багалія і збирається працювати над дисертацією про стосунки Івана Франка з Наталією Кобринською, в основу якої буде покладено більше сотні листів Франка. Дисертацію Ірина Величко так і не написала. Її було розстріляно як іноземних шпигунів, майно конфісковано, листів Франка до Наталії Кобринської так нікому і не вдалося відшукати». Проте були надруковані у 1921 році спогади про Наталію Кобринську Уляни Кравченко.
 
Після того зачастили до Кравченко видавці з пропозицією надрукувати її спогади, які не опублікував Іван Франко. У 1923 році було опубліковане лише її оповідання «Голос серця» про молоду перспективну українську учительку Соню. Зміст оповідання дещо перегукувався з освідченням молодого Супруна пані Юлії. Авторка вважала, що в образі Соні «їй вдалось сконцентрувати всі найкращі риси української вчительки», яка заради благородної ідеї просвітництва відмовляється від особистого щастя.

Листи Івана Франка Уляна Кравченко як найдорожчий скарб ховала дуже довго під матрацом, на якому спала. Не віддала на збереження в архів навіть в десятиліття, яке відзначали після дня смерті Франка (1926). Проте довелось віддати їх для створення копій пану Денису Лук’яновичу – директору гімназії, в якій навчались її внучки. Згодом Лук’янович та Кравченко разом почали розшифровувати «карлючки» Франка. В цей період Уляні Кравченко закралась в голову думка, що можна б було написати на основі цих листів любовний роман. «Вона згідна була, щоб її назвали Марта, бо так називалась її героїня першого оповідання. Ну а Франко нехай називається Мирон. Це загальновизнаний псевдонім. Як викрутився з того всього Денис Лук’янович, - пише дослідник Роман Горак, - він не оповів, але повість про любовні пригоди Франка таки написав. Правда написав повість про Ольгу Рошкевич та Франка, а не про Франка та Уляну Кравченко. Уляна Кравченко, як оповідають, не могла йому цього пробачити вже до кінця своїх днів». Натомість вона у 1934 році видала збірку « Замість автобіографії», щоб « із - за хмар поблискувати головною темою. А ця тема – любов чи до Франка, чи з Франком», - скептично відреагував на збірку Денис Лук’янович.

Сам же Лук’янович опублікував отримані від Кравченко листи аж 1956 року в збірнику «Іван Франко. Статті і матеріали». Листи Уляни Кравченко до Івана Франка були опубліковані ще пізніше – 1953 року у вибраних творах письменниці, випущених видавництвом «Дніпро».

Автор книги припускає, що згодом з аналогічним проханням про написання любовного роману у 1930 році Уляна Кравченко звернулась до Ольги Дучимівської. Однак та не мала часу. До речі, вони обидві вважали себе ученицями Івана Франка. На сторінках книги знаходимо інфромацію про те, що  Уляна Кравченко називала його не тільки «великим учителем», а й «щирим другом», чого Ольга Дучимівська собі дозволити не могла. Ольга познайомилась Іваном Франком ще дівчам у Кулині біля Крехова, пише дослідник. Там вчителював її батько, «відомий в околиці москвофіл Василь Решетилов». Ольга разом з дружиною Франка «лазила по горищах, відшукувати закинуті старі речі…» Франко просив малу Ольгу збирати для нього не тільки старі речі, а й пісні й різні оповідання старожилів, записувати почуті цікаві слова і таке інше. «Вона робила це охоче…зібрала і подарувала Франкові, а в нагороду отримала за це від нього «Лиса Микиту» з присвятою». Пізніше, коли вже вчителювала, надсилала Франкові для редагування свої вірші. Без тями раділа, коли бачила їх надрукованими в «Ділі». 
 
                                                                            Повертаючись до початку 80-х ...
 
Що ж до Уляни Кравченко, то минали роки, а вона не могла знайти «велета» для своєї юної душі. Від свого «ложа відганяла усіх». Та 12 грудня 1882 року в журналі «Зоря» прочитала цикл сонетів Івана Франка «Нічні думки» «і відчула, як в її душі зайнялася зоря, за якою тужила» . Тієї ж ночі, витираючи сльози вона у своєму щоденнику записала: «Чом ти так тяжко горюєш? – питала не то у Франка, не то в його душі.- Чом так ридаєш? У твоїй кобзі всі струни розжалені, сумно та тоскно дзвенять… Ти з попелів давніх згадок іскру добуваєш, щоб огнем серце розпалювати знову». Як розпалилось пристрастю її серце від того жару! Як затріпотіло, аж мусила його вгамовувати: «Тихо, серце моє, ти до незнайомого линеш, обняти його бажаєш, пригорнути, втихомирити». Але чи правильно люди зрозуміють її серце, коли їм в голові тільки плотське, фізичне, низьке… Як пояснити всім, що вона тільки серцем хоче обняти інше серце? Тієї ночі відчула, що незнайомий Іван Франко для неї є та душа, якої вона шукає…»

У 1883 році Іван Франко без згоди авторки - Юлії Шнайдер друкує в «Зорі» вірш «Згадай мене милий». Після цього він пише їй листа. У спогадах про Франка, так і в збірці «Замість біографії» Уляна Кравченко твердить, що одержавши листа від пана Мирона записала у щоденнику: «Є потайна связь поміж духами! Ти відгадав мої смілі, скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки! Твої слова розбудили ту, що на роздоріжжі з заложеними руками стояла та безнадійно споглядала».

Та невдовзі, пише дослідник, «Юлія своїм жіночим серцем зрозуміла, що тільки для неї у нього немає часу. Між нею і ним стала Юзефа Дзвонковська – друга після Ольги Рошкевич («доньки руського попа») велика й трагічна любов Івана Франка».
 

                        Ольга Рошкевич 

                        Юзефа Дзвонська 
 
Свого часу Іван Франко переконував, що його лірична збірка «Зів’яле листя» написана під емоційним впливом від прочитання щоденника самогубця, який не зміг пережити нещасливе кохання. Чи можна було вірити Франкові, що до написання інтимних поезій, які спровокували гострі літературні суперечки, причетні чужі переживання, а не особисті? Хто та незнайомка, яку покохав ліричний герой і взаємності якої не знайшов? Ім’я її так і не було відкрито – Франко вмів зберігати таємниці. Після його смерті одні претендентки на титул героїні збірки зголошувались з власної волі, інших називали дослідники. Та всі розуміли, що то були не вони, зазначає дослідник. А на неї ніхто не міг і подумати…У повісті-есе «Твого ім’я не вимовлю ніколи» Роман Горак переконує, що все-таки то була вона...

Що ж до деталей, то читач  зможе   дізнатись  з книги «Твого ім’я не вимовлю ніколи»значно більше, коли перегорне сторінки  цієї книги до кінця.

А ось третьою збіркою Романа Горака, яка представлена в нашій книгозбірні є книга «Третя варта».

 
Горак Роман. Третя варта. Есеї про Франка.- Львів: Апріорі, 2012.- 480с.: іл.

Цей збірник есеїв Романа Горака відповість допитливому читачеві на цілу низку питань. А зокрема, який насправді характер носив перший соціалістичний процес над Іваном Франком? Чого саме ним польська шляхта хотіла відволікти увагу суспільності і що скривалось за цим? Які справжні причини другого і третього арештів письменника? Які події лягли в основу його повістей «Для домашнього вогнища» та «Основи суспільності»? Чим хворів і від чого помер Іван Франко? На всі ці питання відповідає збірка есеїв львів’янина Романа Горака. Окремі з цих есеїв свого часу уже друкувались в журналі «Дзвін».

Роман Горак в своїй книзі порушує найбільш гострі питання в біографії Івана Франка, які досі намагались обминути дослідники. Читач взявши до рук цю книгу вперше почує з вуст племінника Івана Франка правду про перебування в «Притулку для Січових стрільців», а також історію із заповітом письменника духовним і матеріальним…
Коротко розглянемо у дослідженні Романа Горака так званий «соціалістичний» процес Івана Франка, про який він говорить у есеї «На порозі життя».

Про свій арешт Іван Франко залишив небагато спогадів. Один із них – « Як це сталося». «Одного гарного дня, писав він у ньому, - це було прекрасного літа, саме 1977 року – мене заарештували і замкнули в в’язницю. Слідчий суддя допитував мене про соціалізм і нігілізм, як і про мої знайомства, звичайно, також про Драгоманова, який тоді жив у Женеві і якого я тільки раз особисто бачив.(…) Ми обвинувачені могли до захриплення говорити, щоб доказати, що соціалізм це доктрина, а не якийсь там таємний союз…Все було марно…обвинувачені були українці, крім одного поляка з Росії, який дав власне привід до процесу, а саме: пануюча польська каста мала саме тоді приховати справді існуючий польський таємний союз, заснований для вербування польського легіону, щоб допомогти туркам проти росіян, а евентуально окупувати Галичину, щоб утворити тут польський національний уряд в разі, якби росіяни визнали це за добре.- писав Франко.- Нас засуджено не дуже суворо - від шістьох тижнів до трьох місяців, але цього було досить, щоб таких студентів філософії, як я, раз назавжди вибити з життєвого шляху…Протягом дев’яти місяців, які я провів у тюрмі, сидів я у великій камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою вікно ніколи не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном…прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

У в’язниці Іван Франко набрався хвороби, яка в кінці привела до паралічу рук і важкої смерті, пише Роман Горак. А по виході з тюрми перед Іваном Франком закрились товариства і бібліотеки, Франко опинився в облозі, з ним боялись зустрічатись на вулиці. Багато товаришів відцуралось, а деякі написали доноси…

«Та не сама тюрма,- писав Іван Франко М. Драгоманову, - була для мене найтяжчою пробою…а те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливий засуд усеї суспільності…Мене викинено з « Просвіти», заборонено приходити на «Бесіду»…, котрі хотіли мати зо мною діло, видались зо мною тільки в секреті…»

Дослідник пише, що немає найменшого сумніву, що за вивіскою «соціалістичного процесу» тоді скривались зовсім інші справи, але скерування було таким, щоб знищити український рух, який згодом набере форм національно визвольного руху. «Царська охранка доклала всіх сил, щоб молодий визвольний рух, що зароджувався в Галичині через Михайла Драгоманова, не перекинувся в Росію. Для всіх було зрозумілим, що лідером цього руху стає Іван Франко. Російська охранка вдалася до провокацій з Котурницьким і на неї клюнуло австрійське правосуддя та Драгоманов. Австрійський уряд мав можливість тепер звалити на когось свої невдачі та прорахунки. Прагнула знищити цей рух і польська шляхта. Цим процесом вона хотіла прикрити свою ганебну справу у національно- визвольній боротьбі південних слов’ян проти турецького поневолення». Автор робить висновок, що «процес носив антиукраїнський, антинаціональний характер» і був першим процесом в тодішній імперії такого напрямку.

В розділі «Третя варта» автор розповідає про наступні арешти Івана Франка. Все розпочалося з оголошення в крайових газетах, «що їх цісарська величність виявила бажання на початку вересня черговий раз відвідати військові маневри в Галичині, що мали проходити на селянських полях біля Краківця…Як не як, а з селянами цісар не розрахувався ще за маневри 1880 року, а тому кожне домагання селянських громад за заподіяні шкоди сприймалось як бунт проти цісарської величності та спробу «заколочення». Під час «приготувань» до зустрічі цісаря «зарухалась» поліція. «Всім стало зрозуміло що для соціалістів почнеться судна година». «Чистки» почались у Кракові, згодом у Львові. За Іваном Франком почали стежити, а також за Болеславом Вислоухом, «які в останній час часто їздили до Дрогобича…можливо, з метою викликати якийсь рух між робітниками копалень тамтешньої околиці»( Із донесення).

Крім того 4 серпня 1889 року за підписом намісника Галичини Казимира Бадені був випущений обіжник адміністративним та поліцейським органам:
«Згідно з конфеденційними відомостями повинні були виїхати з Києва до Галичини, за дорученням Драгоманова, що перебуває у Швейцарії, … студенти, підозрювані в нігілістичних і соціалістичних намірах …Мета подорожі – пропагування серед українців соціалістичних ідей і розпалювання ненависті до шляхти…» Дослідник пише, що арешт Франка вважався вкрай необхідним, але безпосередніх документів на нього з «оскаржувальними мотивами» не було. Проте почались в помешканнях ревізії.

Кобринська мала чимало листів від Франка, Павлика, Драгоманова, Терлецького та інших. Боялися всі за Франкові листи. Вона боялася теж…Кобринська з Ольгою Кобилянською вирішили закопати їх. «Викопали ямку біля шпіхліра і закопали…Величко стояла на варті, чи ніхто не підглядає….Потім мали потіху і листи збереглися».

Автор робить висновок, що «кожен арешт Франка, мав, як правило за мету прикрити дії польської шляхти в Галичині, аби відволік від них увагу, знімаючи лемент про загрозу соціалізму», «який має перетворити світ в якийсь один публічний дім, в якому будуть спільні жінки, буде відсутня інституція шлюбу та сім’ї, діти будуть виховуватись державою у резерваціях, а всі вкупі будуть їсти з великих казанів».

Третій арешт Івана Франка знову проходив за сценарієм двох попередніх. Але тепер влада вже мала визнати існування української інтелігенції, а тим більше, «що вона єднається з українцями Росії».

А також читайте в книзі розділи «Підвалини суспільності» та «Удар», де розповідається про набуту Франком хворобу та лікування в санаторіях Ліпика в Хорватії та братів Свйонтковських, а також про перебування письменника в «закладі неулічимо хорих». Йдеться на сторінках цих розділів і про поетичні Франкові сповіді в цей період та стосунки з друзями і Михайлом Грушевським. В розділі «Удар» розміщено і кілька листів до Івана Франка Людмили Драгоманової.
 

 
Розділ книги «Ще удар …Захист» розповідає про перебування Івана Франка в лікарні, яка мала офіційну назву «Притулок для Січових Стрільців». В цю «народну лічницю» в кінці 1915 року було вирішено помістити письменника «позбавленого догляду та лікарської допомоги». Там він потрапляє в руки до лікаря-мецената Броніслава Овчарського, який повернув голос відомому українському співакові Михайлові Голинському, поставив на ноги відомого художника Левка Геца, в 30 – ті роки фінансово підтримував театр Тобілевича, «своїм коштом переробив салю Лисенка на театр та фінансував театр Загарова», це був лікар, якому спало на думку організувати у Львові «Швидку допомогу».
 
 
Однак Франка привезли до нього надто пізно. Він вже був «у безнадійному становищі…сильний склероз та ослаблення цілого організму…Серце хвилинами переставало діяти, тільки очі його горіли неначе неземним світлом….Минув рік 1914 і 1915, наступив 1916. Стан Франка гіршав, йому відняло мову.» Але «Тут Франко почував себе не самотнім. Він був серед бідніших, поневолених людей- інвалідів війни і сиріт. Всі, що там були зрозуміли, хто серед них… Тож вони всі намагалися на кожному кроці виявити йому пошану, відданість і глибоку любов. 28 травня 1916 року перестало навіки битися благородне серце… ». Це витяг із спогадів Броніслава Овчарського, які автор ставить під сумнів. Чому? Читайте про це та інші  подробиці Франкового життя  в книзі «Третя варта» Романа Горака, яка вас приведе до пізнання живої історії незвичайної сили Людини.

Підготувала Галина Мурмилюк