06-08-2020

І остання часть дороги...

В рамках творчого проекту Муніципальної книгозбірні Добрянського «Книги були його життям...», присвяченому 85 роковинам від дня народження Буковинського Златоуста Анатолія Миколайовича Добрянського, ми продовжуємо презентувати нові монографії і дослідження. І знову представляємо книги про життя і творчість інтелектуала Івана Франка, якого шанував Анатолій Миколайович. Мову поведемо про мало вивчені і складні сторінки життя Івана Яковича - останні роки його життя. 
 
Бо про «останню часть дороги» письменника писати надто боляче і складно. І як сказав свого часу його колега по перу - Петро Карманський, говорити про велику трагедію Франка, спричинену тяжкою хворобою у 1908 році, «немає ні зваги, ні совісті».
 
Однак, усвідомлюючи слова українського поета Франкової доби і навіть процитувавши їх у своїй передмові до книги «З останнього десятиліття Івана Франка», її авторка - кандидат філологічних наук Ярослава Мельник все ж спробувала переступити цей бар’єр. Та зізнається, що це зробити і сьогодні не легко, хоча пройшло вже з того часу багато десятиліть.

Ярослава Мельник. З останнього десятиліття Івана Франка. Львів, 1999.-203с.

Взялась науковиця Львівського державного університету ім. Івана Франка за це дослідження, бо вважає, що без «болісної драми Франкового життя на схилі віку та складної природи його душевного світу не увійти в непростий світ його творчості смеркальних років. Не зрозуміти взаємин з багатьма сучасниками, зрештою, не збагнути до кінця величі Івана Франка як людини на цій хресній дорозі життя, незбагненної сили і могутності духу…».
 
Спробуємо заглибитись у ці непрості роки Франкового життя і ми... Дослідниця, аналізуючи творчість поета, каже, що темні хмари давно наганяли недугу на Івана Франка. Деякі поезії задовго до катастрофи 1908 року були сповнені «невимовною тугою поета, розпачем і передчуттям невідворотного кінця». До прикладу, лише дві із них:

«Невже ж уже минув я свій зеніт
І розпочав спадистий шлях до склону?»

( «Недовго жив я ще, лиш сорок літ»)

«Ти знов літаєш надо мною, галко,
І крячеш горя пісню монотонну;
…….
О, знаю заклюєш мою ти душу!
…….
Моє ти фатум, невідступна зморо,
На мозок мій нещасний кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бійсь, піде твоя побіда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!

(«Ти знов літаєш надо мною, галко»)

Раз у раз надзвичайно терпеливий Іван Франко скаржився найближчим друзям у листах на «дошкульні головні болі і душевну дипресію». В епістолярії проскакували слова, які б мали насторожувати :«занадто роздратовані нерви», «почуття упадку й вичерпання духовних сил», «повне отупіння й апатію» і таке інше…

«Надсильною отупляючою працею» гальмував він свій біль в цей період і перемагав душевні кризи, але тоді ще ніхто не бачив явних перемін у Франкові. «Недуга була незримою».

Дослідниця пише, що особливо погано Франкові стало на зламі 1907-1908 років. Тоді він, як дізнаємося з «Історії моєї хвороби» «чув себе зовсім обезсильним, перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненависним дзвоненєм в ушах, і змушений був, нарешті, засягнути лікарської помочи».
«Протягом 14- ти днів у марті я не міг ані в день, ані вночі заснути, не міг сидіти, і коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю»,- зізнавався Франко.

Та, не зважаючи, на ці болі в перші місяці 1908 року Франко пише цілу низку статей про пам’ятки давнього українського письментства: «До історії «небесного огню» в Єрусалимі», «Нові матеріали до історії українського вертепу», «Нововіднайдений уривок Євангелія» та інші, робить декілька перекладів поетичних та прозових творів і розпочинає поважне дослідження «Сучасні досліди над Святим Письмом», працює над «Студіями над українськими народними піснями», готує до друку черговий корпус «Галицько-руських народних приповідок» та інше.

У березні 1908 року лікар Л.Коссак радить своєму пацієнтові поїхати на лікування до Ліпіка, невеличкого міста в Хорватії. На пропозицію Михайла Грушевського Наукове товариство ім.Т.Шевченка виділило письменникові грошову допомогу. Та, на жаль, лікування на ліпіцькому курорті не принесло одужання. Хвороба набирала загрозливих форм. Попри все, Франко ще встигає написати поезії «До Музи», «Неназваній Марії», «Честь творцеві тварі». Однак Франкових кореспондентів уже почали тривожити в цей період описи найдивовижніших візій, які Франко переживав і описував в листах. Незабаром він з цілковитою вірою в реальність писав домашнім, що «раптом дістав можливість говорити через так звану почту духів з віддаленими особами». А одного разу під впливом такого спілкування навіть втік з Ліпика, чим наробив багато переполоху. Про цю пригоду згодом він написав дружині та друзям.

 
На сторінках дослідження можна віднайти інформацію і про те, що на курорті у Ліпику, а пізніше у санаторії братів Свйонтовських Івана Франка лікували препаратами з великим вмістом йоду, побічними симптомами яких були нестерпні головні болі і галюцинації. «Ревізуючи прижиттєвий діагноз хвороби Івана Франка, сучасні медики вважають, що письменник в останні роки життя страждав особливою формою ревматоїдного артриту – хворобою Рейтера. Одним із симптомів цього захворювання є можливість психічних ускладнень», - написано в дослідженні.

Із Ліпіка Франко потрапив до шпиталю братів Боасів у сусідньому містечку, де йому спаралізувало руки. «Там же, в Урпіку…я прокинувся від невимовного болю у правій руці, яка раптом зробилася удвоє більша від нормального стану, і якої пальці були страшенно покривлені. Другої ночи сталося те саме з моєю другою рукою», - писав пізніше Франко.

Що довелось пережити письменникові під час його лікування дізнаємось із скупих спогадів самого Франка.
 
Іван Франко про перебування в лікарні братів Свйонтовських:
 
«Мене держали весь час в замкненій келії з тапетованими дверима, без дзвінка так, що в ніякій потребі не можна було достукатися слуги. Зате вночи, правильно о тім часі, коли я, томлений ненастанниими галюцинаціями і привидами, міг на хвилю заснути, приходила інспекція в особі одного з найкумедніших слуг з голосним стуканєм дверий і з ще голоснішим стуканєм по підлозі і будила мене зі сну. На вікні всю ніч світилася лампа, її світло попадало мені просто в очи, а коли я часом закривав собі очи хусткою, інспектор преспокійно відкидав мені хустку з очий».

Додавали болі Франку слова Михайла Драгоманова. «Із самого початку співпраці з Драгомановим, яка тривала майже десятиліття, Іван Франко «намагався не поступатися своїми незалежними поглядами та позиціями». Маючи видіння, до Франка не раз з’являвся з докорами і сам Михайло Драгоманов.

Промучившись в лікарні три місяці, друзі Франка зрозуміли, що він приречений на бездіяльність, а його родина може залишитись без засобів на життя. Тоді забив тривогу Михайло Коцюбинський. 18 квітня 1908 року в залі Крайового кредитного союзу у Львові зібралась нарада «в справі допомоги на лічення Івана Франка і удержання його родини». Друзями було написано листи-звернення до багатьох відомих українців Австрії, Росії, Америки про допомогу письменникові. Особливо багато зробили для Франка під час недуги Володимир Гнатюк та судовий радник і друг Франка - Карло Бандрівський, який був призначений опікуном письменника і залагоджував всі його справи.

Уже 1 серпня 1908 року газета «Діло» ділилася з читачами доброю звісткою про покращення здоров’я Івана Франка та його повернення з лікарні додому. А весною 1909 року Франко опинився в лікарні в «тихій хорошій» Ловрані в Італії, де відчув «деяку полегшу в руках». В цьому благодатному куточку землі він пережив «рішучий зворот на краще». Але пройде ще кілька років поки він заявить: « …пишу лівою рукою, бачите як кожну букву окремо, хоч помалу йде та волю писати сам, ніж диктувати».

«Постійна, наполеглива праця серед обставин, які здавалось би, загалом унеможливлювали будь-яке звернення до літературної праці… боротьба з недугою і становлять зміст життя Івана Франка останнього десятиріччя», - пише у своїх висновках Ярослава Мельник.
 

Дослідження пані Ярослави відкриває перед сучасниками лише окремі найважливіші сторінки особистої і творчої біографії Івана Франка останнього десятиліття. Дослідниця зробила спробу змалювати духовний портрет письменника у «найстрашніший» за його визначенням рік в його житті - 1908. Але в книзі також розповідається про відзначення 40-річчя творчої праці митця і про роки Першої світової війни, де до нинішнього часу існували прогалини у вивченні життєвого і творчого шляху Івана Франка. Авторка на сторінках своєї праці розкриває і передає читачеві всю складність особистості Франка, його велич і трагедію.

Книга Ярослави Мельник «З останнього десятиліття Івана Франка» - це нове слово про об’єктивну біографію письменника, це академічність знань і легкий стиль викладу, це скурпульозне вивчення фактажу науковицею продовж кількох останніх років. Тому професор Іван Денисюк, коментуючи роботу своєї колеги, каже, що авторка над нею працювала «так натхненно, з таким сердечним болем і гордістю за нашого велетня українства», що її праця обов’язково «буде значним внеском у наше оновлене франкознавство і нашу науку».

На полицях Муніципальної книгозбірні імені Анатолія Добрянського знаходиться і більш пізнє перевидання пропонованої Вам книги під назвою «…І остання часть дороги» Ярослави Мельник.

Ярослава Мельник …І остання часть дороги: Іван Франко 1908-1916.- Дрогобич: Коло, 2006.-439с.

У цій монографії Ярослави Мельник на основі джерельного матеріалу, значна частина якого не використовувалась в наукових роботах, зроблено спробу висвітлити постать Івана Франка останніх років його життя з 1908 по 1916 роки.

«Близько вже. Мабуть, для того
Б’є на мене вал останній
І остання часть дороги
так болюща і важка.»  Писав Іван Франко в той період, відчуваючи наближення останніх днів.

Дослідниця взялась за цю непросту тему, оскільки це найменш вивчений і найскладніший для розуміння етап творчого шляху великого Каменяра. Дві перших частини видання перегукуються з попередньою книгою авторки «З останнього десятиліття Івана Франка». Але перевидане та доповнене видання містить цілу низку нових матеріалів. Зокрема і статтю «Відійшов від нас велетень праці і терпіння…», яка розкриває події, що були пов’язані зі смертю Івана Франка та його похоронами. Коротко про цю подію  очима очевидців:

«Сумна звістка про смерть Івана Франка» облетіла Україну, «людські серця від болю омертвіли». «На мурах міста Львова, як і в усіх більших містах Галичини, з’явилися жалібні плакати, що сповіщали українців про перервання нитки життя першого поміж ними». «У всьому українському Львові заляг невимовний сум», - писали тодішні газети. «Чорні хоругви на українських товариствах та інстанціях, жалібна вистава письменника у «Просвіті», на чільному місці її – збірник «Привіт Іванови Франкови в сорокалітє його письменської праці 1874-1914». Війна перешкодила своєчасно видрукувати цей збірник, а «тяжка доля зложила ювілейне видання на домовину нашого генія».

В ті чорні для українців дні відбулось засідання Наукового товариства ім.Шевченка у Львові, яке взяло на себе похорон свого найславетнішого члена, а також засідання Народного комітету, Загальної Української Ради й Союзу Визволення України у Відні. Вони взяли на себе обов’язок повідомити про цю сумну подію громади в містах України, Празі, Берліні, Будапешті, Лозанні, Софії, полонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини та рідних.
 
Терниста дорога і смерть великого Каменяра не залишила нікого байдужим, навіть емігрантів, до яких долетіла ця вістка. «Свої голоси до всенародної скорботи долучили тисячі полонених українців російської армії, розкиданих немилосердною війною по різних таборах Європи». «Дісталися до Львова і телеграми від полонених українців австрійської армії в таборах Росії». У статті наводяться тексти телеграм та відгуки на цю подію різних відомих осіб того часу. «Склонило свої голови перед пам’яттю вождя каменярів і Українське січове військо.» «Тепер, коли тисячі падуть і гинуть, ми знаємо тільки одне: «На боєвому шляху України упав перший жовнір першого ряду не з крісом, а з молотом», - відзначалось на сторінках стрілецького часопису «Шляхи».

«Сум і скорбота за втратою духовного вождя і пророка народу», найбільшого сучасного письменника і вченого України заповнили сторінки української преси. У московській «Украинской жизне» пам'ять Франка пом’янули теплими статтями Михайло Грушевський та відомий учений-історик Сергій Єфрємов.

Михайло Лозинський в останній день «велетня української культури» писав:

« …Лежить серед цвітів. Цвіти на нім в домовині, цвіти кругом домовини, вінки цвітів наповнюють кімнату. Стільки цвітів! Здається , за ціле життя не мав стільки цвітів, що матиме нині, в останній день свого земного побуту…»
 

Похорон Івана Франка відбувся 31 травня. «Гарний день дала мати -природа на останню земну мандрівку своєму великому синові…» « немовби саме небо хотіло відплатити йому за всі хмари і бурі, що перелетіли над його життям від колиски до самої домовини», – писала газета «Діло».
 

 
Через воєнне становище краю не змогла вислати своїх делегатів на похорон Івана Франка закордонна Україна, нікого не було із Києва, багато не приїхало із провінцій. Майже не було присутнє селянство. Нікого не було навіть із рідних, «лише син Петро над річечкою Стрипою, де точилися запеклі бої, отримав повідомлення про смерть батька й на кілька днів вирвався з фронту, та ще пішки з Нагуєвич прийшов брат Захар. З усієї великої родини лише вони обидва – старший брат і наймолодший син – змогли провести Івана Франка до місця вічного спочинку».

«Не знайшлося для Франка і окремого вільного клаптика землі, - пише авторка, - Поховали його в чужій гробівниці польської родини Sas-Motyczynski»Та на другий день на засіданні Наукового товариства ім.Т.Шевченка було вирішено домогтися в управителя Львова старости Грабовського, щоб Івана Франка поховали в тій частині Личаківського кладовища, де поховані Маркіян Шашкевич, Володимир Барвінський та Ярослав Кулачковський. Проте перенесення праху відбулось лише через п’ять років – 28 травня 1921 року.

Велику частину цього видання складає поетична спадщина Івана Франка останніх двох років життя (1914-1916), а також вибраний епістолярій письменника за період 1908-1915 роки: листи Франка до Василя Доманицького, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Яна Парандовського та до Йосипа Застирця. У виданні вміщено текст написаний Франком у Ліпіку «Історія моєї хвороби», датований 1 квітня 1908 роком та покажчики імен і творів Івана Франка. Зроблено перелік ілюстрацій та світлин, використаних у виданні та список скорочень.

Від часу відходу письменника у вічність минуло не одне десятиліття, проте Велетень всього українства, зі своєю культурософією продовжує жити в своїх багаточисельних працях, продовжує стимулювати українців дискутувати навколо тих питань, які з’явились майже століття тому і залишаються актуальними сьогодні.

Підготувала Галина Мурмилюк