14-08-2020

Апокрифи і Франко в культурній спадщині України

Ми продовжуємо проект присвячений Анатолію Добрянському - «Книги були його життям…» та його улюбленому письменникові Іванові Франкові. Треба сказати, що фонд Франкіани в Муніципальній бібліотеці Добрянського представлений настільки широко, що містить навіть малодосліджені роботи Івана Франка, які стосуються «священних книг» та їх текстів.
 
Поза всяким сумнівом деякі стародавні рукописні творіння наших предків, в тому числі і апокрифи, по сьогоднішній день залишаються в тіні. І мабуть даремно, адже саме вони формували у свій час і визначали рівень культури та інтелекту суспільства та віддзеркалювали його світосприйняття. Саме вони були творцями культурних кодів, на які опералась платформа світогляду цілої епохи людства.

Івану Франку ми можемо подякувати за те, що він впродовж цілого життя займався збиранням стародавніх текстів. І зберіг для нас та увів апокрифи (неканонічні біблійні тексти) окремим своєрідним розділом у скарбницю української літератури і культурної духовної спадщини.

Тому сьогоднішню розмову ми продовжимо гортаючи сторінки унікального в своєму роді видання Ярослави Мельник «ІванФранко й Biblia apocrephna». Ця праця є на часі ще й тому, що напочатку цього року у Вашингтоні в Музеї Біблії відбулася зустріч християнських лідерів з 34 країн, які оголосили 2020 рік “Всесвітнім роком Біблії”, заради того, щоби наблизити Біблію та Святі книги до людей.

Ярослава Мельник. Іван Франко й Biblia apocrephna.- Львів: Видавництво українського католицького університету, 2006.- 512с.

Якщо говорити про пропоновану Вам книгу Ярослави Мельник, то її присвячено осмисленню праці Івана Франка як апокрифолога. У цьому виданні крізь призму Франкових текстів висвітлюється безпосередній процес входження стародавніх неканонізованих біблійних текстів (апокрифів) в український духовний простір та аналізується автором «апокрифічний код Франкового художнього тексту». Зокрема Ярославою Мельник розглядається збірка «Апокрифи і легенди з українських рукописів». Також треба звернути Вашу увагу і на те, що в цьому виданні з архіву Івана Франка вперше публікується низка пам’яток апокрифічної літератури «Обретенія святих речей».

Та почнемо з початку. Що ж таке апокрифи?

Авторка видання пояснює цей термін коротко і лаконічно. Це священні книги у багатьох стародавніх релігіях, що містили таємне, езотеричне знання, доступне тільки для посвячених у всі тайни культу та містерій. Авторство цих текстів приписували богам, найбільшим і найславнішим мудрецям, або знаменитим героям. Апокриф в перекладі з грецької означає – таємний чи прихований. Цей термін використовується для характеристики неканонічної (переважно в рамках християнської традиції) літератури. Апокрифічними, традиційно, вважаються ті тексти, які не були включені до канонічних біблійних текстів. За Євгеном Гулюком - це до Євангелія від Матея, Луки, Марка та Іоана, якщо мова йде про апокрифи – то це Євангелія від Фоми, Філіпа, Євангеліє Істини та ін.
 
За дослідженнями науковців уже наприкінці XІХ століття, а точніше 1895 року, в рік смерті Михайла Драгоманова, ІванФранко запропонував філологічній секції Наукового товариства імені Шевченка видати “систематичну і по змозі повну збірку апокрифів і легенд з українських рукописів XV – XVIII століть”. І реалізація Іваном Франком цього проекту стала гідним символічним «завершенням починань Михайла Драгоманова в царині апокрифічного письменства».
 
Символіка НТШ, за сприяння якого І. Франко друкував апокрифи
 

Але розпочав свою дослідницьку роботу Іван Франко набагато раніше. Впродовж всього життя він цікавився монастирськими бібліотеками, книгозбірнями церков, приватними книжковими колекціями, закинутими домашніми архівами, переказами селян. Залучав до пошукової роботи своїх знайомих та друзів, священників і шкільних вчителів, студентів і навіть свою дружину Ольгу. До справи пошуку «старого папір’я» Франко зумів залучити і молодших своїх колег – Володимира Гнатюка, Олександра Колессу, Гіядора Стрипського. Разом із ним вони відшукували раритети не лише на Галичині, але й в Прикарпатті, в Закарпатті, на Буковині. Завдячуючи зусиллям Франка було врятовано від забуття та знищення чимало стародавніх рукописів та текстів. Про ці свої скарби він писав так: “речі, позбирані випадково, уривки і шматки, чудом якимось урятовані від затрат”.
До Івана Франка, ніхто так ретельно не розглядав апокрифічні тексти як зразки для наукових досліджень. Тим паче в суспільстві підтримувалась думка батька церковної історії - Євсевія Кесарійського, який називав апокрифи “дітьми неправдивого ложа” і вважав цілком нормальним явищем знищення таких текстів. До прикладу, юдеї зберігали такі книги в спеціальному сховищі, а згодом виносили їх на кладовище і закопували в могилу.

Євсевій Кесарійський, “батько церковної історії”

Але у XVIII столітті відношення до апокрифічних текстів змінюється. І одна за одною в Європі починають виходити збірки з вмістом різних варіантів загальновідомих апокрифічних мотивів та сюжетів. 1896 року вийшов і перший том “Апокрифів і лєгенд з українських рукописів” Івана Франка – “апокрифи старозавітні”. Далі один за одним виходять наступні томи, присвячені апокрифічним євангеліям, діянням апостолів, есхатологічним апокрифам та життю святих. В планах письменника також було видати апокрифічні молитви і заклинання, але для цього Івану Франку не вистачило життя, пише Євген Гулюк.

Видання апокрифів Івана Франка


Наукові роботи в царині апокрифічної літератури в більшості сучасників Франка викликали непорозуміння. Вони не могли збагнути для чого письменникові з таким потужним інтелектом «порпатись» в цих речах, коли він може себе реалізовувати як митець, політик і громадський діяч. Цю думку висловлювали навіть письменники, серед яких був і Гнат Хоткевич, і Михайло Павлик, і одна письменниця-галичанка, яка писала, що «Апокрифи з’їли Франка». В дискусію втрутився авторитетний науковець і громадський діяч Михайло Драгоманов, підтримавши Франка в його розвідках та студіях, оскільки розумів значення апокрифів і сам писав про них. Розумів значення цих літературно-історичних пам’яток і сам Франко, працюючи «на тім інтереснім, але труднім полі дослідів». «Його вело на те поле багато доріг, - говорить авторка пропонованої Вам книги, - але основна із них – усвідомлення наукової ваги проблеми, тої «вельми важної ролі», яку відіграли апокрифи «в історії духовного розвою народів» і українського також. «Пізнання того, що внесли апокрифи в наше народне життя, є конче потрібне для пізнання самої суті народности», - писав Іван Франко в передмові до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів».

Як виявиться пізніше, апокрифи «не з’іли Франка», а рятували його «від питань буденного життя, від соціяльно-політичної боротьби, (…) від галасливих проблем своєї доби – він шукав миру й відпочинку в духовому задоволенні з своєї дослідчої праці(…). Дослідження віддалених галузей релігійної думки й духовного життя давало йому спокій і мир». Праця над апокрифами, визнавав Іван Франко, хоча і завдавала йому «багато труду, та заразом була відпочинком серед важких обставин того товаристського і духового життя, в яких йому доводилося жити».



Письменник зазначав, що “українсько-руські апокрифи можуть внести чимало нового і цікавого в скарбницю знання сього предмета”. Польський славіст Александр Брікнер писав, що його праця “надзвичайно потрібна, адже впродовж віків апокрифи були духовною поживою для народу, поширювались усною та писемною традицією”. Словенець Матій Мурко вказував, що “Апокріфи і легенди з українських рукописів” узнав науковий світ першою систематичною збіркою такого типу в Слов’янщині”, а український літературознавець Олександр Колесса називав цю роботу “найвизначнішою того роду появою в слов’янській науці”. Чеський славіст Франтішек Пастрнк видання Франка називав “взірцевим”.
Однак на збірку апокрифів з українських рукописів Франка було випущено і «кілька критичних стріл» зі сторони дослідника давньої літератури, росіянина Василя Істріна. Вихід цієї збірки, на думку Істріна, мотивувався не науковими запитами, а “національно-патріотичними настроями автора”. Істрін вважав, що Франко свідомо відділяв “малоросійську” літературу від “великоросійської” і робив її чимось окремим та унікальним. «Франко під титлом “апокрифів та легенд з українських рукописів” видав четвертий том своєї збірки – апокрифи есхатологічні», - повідомляє в своїх дослідженнях Євген Гулюк, - Істрін же вважав, що ці тексти є не українськими, а “великоросійськими”.

Розпочатий Іваном Франком проект є дійсно монументальним і виділяється на фоні подібних починань в багатьох інших літературах, вважає Гулюк. Саме тому робота Франка й отримала так багато позитивних відгуків. Адже разом із Михайлом Драгомановим, який тримав руку на пульсі політичного життя європейців та українців, Франка характеризували у цих дослідженнях гармонійне поєднання як чисто наукового інтересу, так і національного. Він ретельно вишукував основи для піднесення української культури.

У передмові до розвідки «Святий Климент у Корсуні..», розмірковуючи над своєю працею, Франко напише : «А ще якби вона могла заохотити хоч декого з наших молодих адептів науки піти за мною на те поле порівняних студій, де ми найлегше і найкраще можемо задокументувати свою національну і духовну рівноправність з іншими народами, додаючи з нашої національної (усної і писемної) традиції цінні причинки до розв’язки наукових питань, що збуджують інтернаціональну цікавість учених, то моя ціль була б зовсім осягнена».

Цікавився Іван Франко і «розвоєм науки теологічної в Європі», в нього є велика низка різножанрових текстів, що стосується цієї теми, серед них чимало перекладів. Це такі як «Історія боротьби між релігією і наукою» Дж.Дрепера, «Основи критики біблійної» Моріса Верна, «Сучасні досліди над Святим письмом»(1908), «Нові книги по історії релігії»(1892), «Коли вмер Ісус Христос»(1904), «Вавілон і Новий Завіт»(1905) та ін. У своїх працях Франко популяризуючи здобутки наукових дослідів західноєвропейських учених зазначав, що мандрівки цими текстами та західноєвропейськими літературними просторами дозволяють побачити їхні «перерібки» на українському грунті. Звернення Франка – «світського, нефахового чоловіка», як він себе називав, до теологічної проблематики була викликана «архіважливістю теми» і визнанням «живої, імпульсивної сили» й високих етичних ідеалів християнства, ролі Церкви та релігійних інституцій «в поступі людства, у розвою «морального почуття поодиноких людей і цілих націй».
 
Ще в гімназійні роки, взявшись за переклади біблійних пророків, він «переписав» «Пророчество Ісаї» та Книгу Йова. Пізніше – переклав Першу та Другу глави Книги Буття, уміщені в розвідці «Поема про сотворення світу»(1905), переклав оповідання про смерть Мойсея (1913), переклав декілька фрагментів Євангелія від Луки, Євангелія від Матея та Апостольських діянь у розвідці «Молитва за ворогів»(1911). Дійшли до нас переклади Франка уривків Книг Суддів і Самуїла, а також Книги Буття в розвідці «Благовіщення. Порівняний досвід біблійної теми…» та ін.

Літературознавиця Ярослава Мельник говорить, що «марно, очевидь, говорити й про те, що знання канонічних текстів Святого письма – старозавітних і новозавіттних – слугувало для Івана Франка не лише джерелом для його художніх текстів, але й ключем для збагнення апокрифічної літератури, зокрема найстаріших апокрифів, цих за його означенням, «невідступних товаришів» новозавітних книг. Усе це в сукупності дало Франкові змогу розглянути багато апокрифічних пам’яток зусібіч».

Таким чином у Франка з’являється цілий ряд праць з історії української літератури: «Українсько-руська (малоруська) література», «Українці», «Южнорусская литература», «Історія української літератури. Частина перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890р.», у яких апокрифічна література подається і осмислюється як "інтегральна частина національного письменства".
Багато уваги Франко приділяв перекладам і «переповідкам» християнських легенд. До прикладу, у розвідці «Святий Климент у Корсуні» письменник за тогочасною літературознавчою модою умістив різні варіанти «переповідок» про Климента Римського переклавши із грецької, латинської, церковнослов’янських мов. А у «Трьох святих грішницях» він представив «українські» житія Марії Єгипетської, Марії Магдалини й Марини-монаха. «Немало перекладів, пише дослідниця, «заховалось» і в «Апокрифах і легендах з українських рукописів». Завдяки цьому український читач отримав гарну антологію книжної християнської легенди, значення якої важко переоцінити з огляду бодай на те, що й досі не маємо сучасного видання апокрифів українською мовою».

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Працюючи над своїми студіями Франкові довелось мати особисте знайомство з багатьма чільними представниками європейської апокрифічної науки, пише Ярослава Мельник, і зокрема, із російськими вченими Олександром Веселовським і Михайлом Сперанським, чеськими Іржі Полівкою та Франтішком Пастрнком, сербським славістом Ватрославом Ягічем, словенцем Матієм Муркою, німецьким візантологом Карлом Крумбахером, польським дослідником Александром Брікнером, бельгійським теологом Іполітом Делайє, за «сказівками і порадою» яких він «часто сягав», нерідко звіряючи «в епістолярному діялозі» з ними результати своїх наукових пошуків. Не раз звертався до Василя Доманицького, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського, Михайла Драгоманова.

У своєму життєписі Франко напише: «Під впливом професора Драгоманова, якому я вдячний за підтримку в моїх наукових устремління, я зайнявся новітнім порівняльним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори(…), що прокладали нові шляхи».

В той період активної праці письменник зізнавався: «…більше бачу щоденно книжок, ніж людей», але не покидав писати твори, у яких своєрідною луною відбилися образи й мотиви «таємних» книг. Навіть тоді, коли на схилі літ хвороба змусила замовкнути Франка- драматурга і Франка-прозаїка, він продовжував працювати над староруськими притчами та декламаціями, народними піснями та апокрифічними виданнями.
 

Роблячи висновок, треба сказати, що Іван Франко, опрацьовуючи «старе папір’я», вивчав вплив апокрифів на літературу й мистецтво західноєвропейське і слов’янське, і ця тема була одною із головних у його працях, присвячених «таємним» книгам.
Тематику «Іван Франко-видавець і дослідник апокрифів» підхопили критики пізнішої генерації – В.Макитась, Л. Махновець, В.Остапенко, які присвятили свої розвідки цьому малозвіданому пласту діяльності письменника. Власне, на сьогодні наукові студії над українськими апокрифами Івана Франка лише розпочинаються. І чим мотивувалось народження українського апокрифознавства – науковими запитами, чи дійсно ідейними поглядами Івана Франка, - на ці питання дадуть відповідь дослідники наступних поколінь, які неодмінно будуть. А ось чи є апокрифи і псевдоепіграми «дітьми неправедного ложа», чи «сокровенними знаннями, доступними лише для вибраних», - Ви дізнаєтесь уже зараз зі сторінок книги Ярослави Мельник «Іван Франко й Biblia apocrephna».

Підготувала Галина Мурмилюк