Нові надходження

Під «парасолькою» Ольги Кобилянської
 
До книг, які найбільше чекають, які найбільше читаються в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського, завжди будуть і залишаються книги з краєзнавства. І насамперед ті, які стосуються Чернівців та чернівчан. І тому такі видання, як тільки виходять з друку, то майже одразу потрапляють на полиці нашої книгозбірні. Ось і на днях ми отримали від наших вдячних читачів ще одну книгу, яка щойно вийшла з друку.
 
 
 
 
 
 
Панчук О. Чернівці: Одне місто, одна людина в трьох державах: спогади свідка епохи від онука Ольги Кобилянської. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2020. – 256 с.
 
В цій назві так чітко і зрозуміло прописано, про що йдеться, що здається, вже й додати нема чого. Це, до слова, також високий талант, аби вже з назви було цілком зрозуміло, про що ця книга.
 
 
 
 
 

Так, це спогади відомого громадського діяча, Почесного громадянина міста Чернівці, доктора хімічних наук, Почесного професора Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Олега Ельпідефоровича Панчука, якому довелось жити в трьох державах. І так вже долі судилося, що життя їхньої родини цілковито пов’язане з іменем письменниці Ольги Кобилянської, або як він її люблячи називає «бабця Ольга». Так він її запам’ятав і власне вона такою залишилася в пам’яті хлопчика Олега. Вся родина не тільки була поруч з панною Ольгою до останнього її подиху. Вони все робили, звісно, за порадою сімейного лікаря д-ра Володимира Гузара, аби їй хоч трохи було надійно і спокійно наприкінці життя. І то таки мабуть дуже посутню підтримку і догляд вона мала, якщо після таких важких хвороб, які вона отримала ще в першій половині свого життя, а все-таки прожила досить поважний вік.
 
Але й вона і при житті, і по відході в кращі світи, в самі складні і небезпечні історичні моменти для їхньої родини, її незаперечний авторитет як в Україні, так і в світі, як потверджує сам Олег Ельпідефорович, була «захисною парасолькою» завжди. І вже навіть в післявоєнний період видання її творів давало їм дуже посутній матеріальний захист.

 Здавалось би, що про неї вже стільки написано, що й важко щось додати нове. А проте Олегу Ельпідефоровичу вдалося через власне свої дитячі враження, так правдиво відтворити життя цієї родини, що одразу починаєш відчувати атмосферу їхнього побуту, зі всім їхніми клопотів і маленькими та більшими приємними подіями. Десь із шести років він з допомогою батьків збагнув, що його двоюрідна бабуся, з якою вони живуть поруч під одним дахом, всесвітньо відома письменниця Ольга Кобилянська. Але найсильніше враження від прочитання книги – що в цих спогадах все справжнє, без замилування і без замовчування незручних моментів. А ще в них є дуже багато вартісних моментів з життя родини Кобилянських-Панчуків, про які зазвичай науковці не пишуть, але саме ці штрихи додають відчуття присутності в тому часі, в тій епосі.
   
Олег Ельпідефорович, за освітою хімік, все життя пропрацював на кафедрі неорганічної хімії і робота була пов’язана на стику з фізикою напівпровідників, і звісно, що це наклало свій відбиток на склад мислення, тобто все чітко і структуровано хронологічно. Тому й події розвиваються відповідно до того, як виростав його автор. 
 
Першою в назві книги стоїть слово «Чернівці», тому Олег Ельпідефорович, не збиваючись на манівці, чітко подає життя міста майже впродовж всього ХХ століття і початку ХХІ, звісно через історичні події і своє бачення і свою оцінку. Зазвичай ми сприймали ті події через доволі складні тексти з підручників, монографій, в крайньому випадку – із газетних статей. А тут ті самі події подано чітко, зрозумілою мовою, і при тому дуже легко читається.
 
Ось тільки деякі штрихи з дитячих спогадів. «Тож виходило, що більшість не тільки чернівчан, але й селян Буковини непогано володіли, крім рідної, ще однією-двома мовами, а мали й початкові знання ще з 2-3-х. В результаті буковинці, як правило, могли порозумітися німецькою, румунською, українською, польською чи ідиш мовами – це створювало особливе полікультурне середовище.
 
Чернівці були полі етнічним містом, тож існували неписані правила, якою мовою розмовляти в гостях. Вважалося нормою, що, відвідуючи чужий дім, розмовляють мовою господарів. Це всіх влаштовувало, бо в ходу було декілька мов, якими володіла більшість чернівчан. І це було знаком поваги до господарів.
 
Взагалі життя протікало спокійно, жодних демонстрацій чи мітингів не було, як і міжетнічних конфліктів, як то тепер кажуть. Кожен жив в міру своїх статків, бідніші, рахуючи кожен лей, щоби дотягнути до зарплати (тоді казали «платня»). Я вже писав, як мама планувала сімейний бюджет.
 
Мені, дитині, цей довоєнний час запам’ятався як найспокійніший і безтурботний період мого життя». Правда, для цього дуже старалися батьки, але діти це сприймають як належне. Зрозуміло, що в їхній родині також батьки «…на прикладі свого життя розуміли важливість володіння чужими мовами для розвитку особистості», і тому і старший Ігор, і молодший Олег, як тоді прийнято було, добре опанували всі іноземні мови, якими послуговувалися в Чернівцях. Так, Олег Ельпідефорович і в гімназії чи в університеті, а то і самостійно, вивчив французьку, англійську, італійську відповідно до вимог і потреб часу. Всього володів досконало 7 іноземними мовами. І це не раз ставало йому в добрій нагоді для наукової міжнародної співпраці насамперед. Наприклад, дозволяло йому відчувати себе комфортно за кордоном, при спілкуванні з колегами, які займалися тими ж, що і його кафедра науковими пошуками. На міжнародних конференціях він виступав мовами тих країн, де вони відбувалися. Міг одночасно виступити і на трьох мовах.
 
Надзвичайно цікаво буде для всіх небайдужих до історії міста прочитати події міжвоєнного часу, а також дуже складний і неоднозначний, хоч і зовсім короткий як для історії відтинок часу 1940-1941 роки. І при тому не лукавлячи і не заграючи. Чого вартують його дитячі спогади, пов’язані з Ольгою Кобилянською і приходом в Чернівці радянської влади. Звичайно, ці моменти вже досліджено і обґрунтовано науковцями, але в даному викладі то сприймається по-іншому. «…десь у серпні 1940 р., до батька на роботу прийшов представник партійних органів. Він завів розмову про те, чому ж Ольга Кобилянська досі публічно не зреагувала на «визволення» її та Північної Буковини в цілому?
 
Батько пояснював, що вона хвора…Але той наполягав, так що батько був змушений обіцяти, що обговорить це питання вдома. Ясно, що сама Ольга Юліанівна нічого про це не знала, бо батьки вважали непотрібним її хвилювати.
 
Тож, коли партійний діяч знову з’явився у батька, той відповів, що не знає, якими словами таке звернення написати. У відповідь гість витягає вже готовий текст і батькові нічого іншого не залишається, як принести його додому.
 
…дали той текст підписати бабусі (їй пояснили, що то якийсь фінансовий документ), бо розуміли, що відмова – це смертний вирок всій родині, включно з Ольгою Кобилянською.
 
Пізніше вся комедія регулярно повторювалась, з тим, що, починаючи з третього чи четвертого «звернення» Ольги Кобилянської, влада вже сама писала та публікувала ці тексти в пресі, навіть не ставлячи нас до відома…
 
Всього за рік 1940/41 таким чином було оприлюднено 17 текстів: до річниці Жовтневої революції, до Першого травня, до річниць народження та смерті Леніна, до «коханого» вождя всіх народів світу Сталіна тощо і всяких інших нагод, про які письменниця і гадки не знала…».
 
Як відповідь на це ще один спогад Олега Панчука: «І ось одного дня зранку (був березень 1941 р.) мама була вдома сама з бабцею і тут прийшов Дмитро Косарик [київський журналіст, який офіційно якби мав намір написати книгу про прототипів героїв її творів].
 
Мама впустила його до бабці, а сама поралась на кухні. Пройшла якась година, як нараз у кухню вбігає переляканий, блідий, як стіна, Косарик. …
 
І розповідає: Отож сиділи ми, розмовляли. Вона сьогодні була трохи розсіяною, часто замовкала. Думала про щось своє. А потім ні з сього, ні того, каже: «Знаєте, пане Косарику, вже як є, так є, – лише щоби большевики не прийшли…» Зрозуміло, що про це дітям розповіли, коли вони вже стали дорослими.
 
Дещо по іншому сприймаються і події Другої світової війни. Будучи підлітком, він все чітко фіксує в пам’яті:
«Але до 4-го липня (коли прийшли румуни) страх перед тим, що комуністи ще передумають і нас таки насильно вивезуть, залишався.
 
І ось 4 липня. Стало відомо про вхід німецьких та румунських військ в місто. Жодних боїв не було. Згодом поширилася інформація, що місцями солдати займалися вбивством євреїв.
 
Як на мене, у більшості таких випадків йшлося про банальні пограбування.
 
Німецькі війська, наскільки знаю, лише пройшли через місто. Їхніх військових було мало, передові їх частини рушили далі, на фронт, однак залишилася їх комендатура.
 
Для чернівчан почалося нове життя. Християни віджили, тепер арештів, депортацій чи інших злочинів вже не буде. Зате євреї причаїлися; вони не знали, чого чекати від румунів-німців, боялися їх.
 
Та ось в жовтні румунська влада вирішила (думаю, за вимогою німців) приступити до виселення євреїв з міста (а вони складали напевно біля 70 % населення в так звану Трансністрію….В місті влаштували гетто. У листопаді почалася депортація євреїв ешелонами. Все проходило досить спокійно.
 
Зима 1941/42 років видалась важкою, батько не мав роботи, отож вся допомога поступала з Димки, а головно – з Мамаївців, де мешкали батькові брати, сестри з родинами».
 
Ось така страшна і прагматична дійсність без прикрас, звісно через призму десятирічного хлопчика.
 
І ще один важливий штрих дитячої пам’яті: «Крім матеріальних проблем, у нас зявились нові турботи: стан бабці почав на очах погіршуватися…
 
В березні доктор Гузар попередив, що кінець близький…пригадую, як 21 березня я прийшов зі школи. Мама сказала попрощатись з бабцею (вона вже була непритомною). Поцілував її руку і вона тихо згасла о 13.30».
 
Тут єдине, що залишається додати, що як вона тихо прожила, не завдаючи близьким клопоту і досить жертовно несла свою місію в родині без нарікань, так і відійшла у вічність. Хоч ще при житті отримала визнання як з боку українських письменників, так і в європейських літературних колах.
 
Коротка, але дуже важлива оцінка життя міста по закінченні Другої світової війни: «Чернівці. Загалом Чернівцям повторно після першої світової війни ще раз пощастило: в місті практично не було боїв…Постраждала частково лише митрополича Резиденція – там хтось влаштував пожежу. Також і юдеї втратили свою спалену святиню…»
 
І дуже по-справжньому сприймаються післявоєнні роки в Чернівцях через призму бачення студента - аспіранта - науковця, який вихований в своїй родині на глибокому і свідомому сприйнятті себе як українця. Треба одразу відзначити, що післявоєнні Чернівці трохи не такі, які зазвичай стереотипно сприймались ті роки через шкільні підручники історії.
 
На хвилі національного відродження Олег Ельпідефорович з перших днів активно включився в політичну і громадську роботу – стояв біля створення та активної діяльності Товариства української мови ім. Т. Шевченка в Чернівцях, діяльності РУХу. Надзвичайно цікавою є сторінка діяльності професора Панчука в Центрі буковинознавства при ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
 
Отже, разом з автором Олегом Панчуком, через його уподобання та політичні симпатії чи антипатії,  ми зануримося в життя Чернівців впродовж 80-ти років.
 
Книга буде цікава для дослідників творчості Ольги Кобилянської, для істориків, краєзнавців, та власне для всіх чернівчан, для яких життя міста завжди було цікаве і які не втомлюються відкривати для себе нові прецікаві сторінки його історії.  А так як текст написано дуже щільно, за кожною фразою стоїть якийсь факт, документ, подія, але в цих спогадах немає ні одного речення, в якому б не було вартісної інформації.
 
Як сказав про цю книгу відомий публіцист, фрілансер, експерт-аналітик, блогер Валентин Ткач«Починав читати обережно, бо видана вона, як туристичний альбом – цього багатства є досить. З першої фрази, з першого абзацу я поринув у інший світ. Це світ абсолютної відповідальності за кожне слово і речення. Це світ без загравань і понтів, про які варто забути і не згадувати. Це відповідальне слово, чесне, грамотне, довершене, без натяків і двозначних тлумачень. Об’ява Олега Ельпідефоровича Панчука – політичної постаті, а не як політика. Він у цьому тексті – над віками».
 
А так як п. Валентин ще читає, як і більшість небайдужих чернівчан в ці дні (так-так, як не дивно, але чернівчани до цих пір ще читають паперові книги, якщо щось…) то й ми запрошуємо взяти цю книгу в руки. Безперечно, в кожного буде своє сприйняття і книги, і дійсності, дуже багато відкриється несподіваних моментів з життя міста. Будуть розвіяні деякі стереотипи. Але ми Вам точно обіцяємо, що байдужих до цього видання не буде…
 
 
 Фото з інтернет-ресурсів, книги Панчука О.Е. та Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського