03-12-2020

Нові надходження: Тамара Вронська. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953рр.)

Наступною книгою, яку отримала Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського із столиці від професорки Елеонори Соловей, є наукове видання з дуже важких сторінок історії України, про які не часто пишуть і видають моноґрафії, адже йдеться про надто складні, болючі і незручні проблеми – роки протистоянь між радянською владою і «ворогами народу», коли створювалася атмосфера страху та всепокори для тоталітарного режиму. І хоч сама книга вийшла трохи раніше, проте в наших книгарнях та бібліотеках її не було, а тема настільки важлива на сьогоднішній день, що презентуємо її нашим читачам.
 
 
 
 
 
 
Тамара Вронська. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953рр.): Наукове видання.- К.: Темпора, 2013.- 624с.
 
Ця книга є першим дослідженням, яке на архівних документах, на спогадах та мемуарах тих, хто пережив і вижив в нелюдських умовах, розкриває каральну політику радянської влади проти родин «ворогів народу» на території України і авторка намагається дати відповідь на сакраментальне питання: «За що?». На це не дає відповіді жодна аргументована директива того часу.
 
Тамара Василівна Вронська, будучи провідним істориком-науковцем, багато років попрацювала в Інституті історії України НАН України, де спеціалізувалася на таких доволі складних і чисто «чоловічих» сторінках історії як історія України періоду Другої світової війни (1939-1945), діяльність національних, радянських та іноземних спецслужб (1917-1945). Започаткувала напрям досліджень, пов'язаних з аналізом репресивної політики щодо «маловідомих» жертв режиму– членів сімей ворогів народу, дружин та дітей ворогів народу, оточенців, громадян, які проживали на окупованій нацистами території. Коли вона перейшла на роботу до Академії Служби безпеки України (з 1999 року – Національна академія СБ України) та в Інститут дослідження проблем державної безпеки СБУ, отримала можливість працювати з архівами спецслужб, які десятиліттями були закритими, а на той момент їх якраз відкрили для дослідників.
 
Очевидно, її як науковицю, і як людину, надзвичайно вразили ті звірства, які впродовж десятиліть проводили над людьми. Якщо ще й взяти до уваги, що Тамара Вронська є внучкою колишнього вояка армії Української Народної Республіки, неодноразово репресованого в 1930-1950-х роках і згодом реабілітованого селянина з Вінниччини Костя Йосиповича Скрипника, то ця болюча тема завжди була і залишається для неї надто важливою. 
 
В першому розділі книги вміщено дослідження, які стосуються організації репресій впродовж 1917-1936 років. Вже самі назви говорять про глибину тих жахіть: «Створення юридичного підґрунтя репресій», «Сімейне заручництво як форма і засіб каральної практики…», «Планування та реалізація масових репресій у період розкуркулення», «Підготовка Великого терору в 1933-1936 рр.»
 
Наступний розділ «Каральна політика стосовно жінок та дітей у добу великого терору (1937-1938 рр.) настільки важкий і болючий, що розум відмовляється це приймати. Він складається з підрозділів «Сім’ї «ворогів народу» як об’єкт каральної політики», «Умови перебування жінок та немовлят у таборах ГУЛАГ», «Форми дискримінації дітей репресованих», «Трансформації сталінської каральної політики у передвоєнний період», назви яких вже говорять самі за себе.
 
У розділі «Ідеологія та практика позасудових репресій у роки Другої світової війни» йдеться про «Депортацію як засіб упокорення та радянізацію Західної України (1939-1941рр.)». То є надто важливий період для мешканців цієї частини України, адже всі свідомі і дорослі на сьогодні люди росли, коли про ті страшні часи або зовсім мовчали від страху, або говорили пошепки, так як ті події, здавалось би, історично зовсім короткого періоду, як одна мить, чорним крилом торкнулись майже кожної родини. «Для колишніх в’язнів нестерпні й болісні спогади про своє табірне минуле ставали небезпечними з декількох причин. По-перше, від в’язнів під час звільнення брали підписку про нерозголошення подробиць їх буття у неволі. З другого боку, і самі вчорашні невільники не хотіли розповідати про своє життя у «віддалених місцевостях СРСР», оскільки вважали це небезпечним і для себе, і для своїх родин». Адже це могло «призвести до небажаних, але прогнозованих наслідків: відмова у прийомі на роботу, в партію, зарахування на навчання до ВНЗ…». Отже, то «…була напівсвобода, оскільки різного роду дискримінаційні заходи невідступно переслідували їх». Всі ці репресивні дії, щодо українського народу насамперед, впродовж понад 30 років, коли творилася політика, що людина є цілковито безправний «гвинтик» системи, створили такий страх, безправність, фаталізм, які з часом змінили на почуття приреченості та пасивності у суспільстві, які ще й до сьогодні не подолати.
 
Як наголошує науковиця: «Люди звільнилися з ГУЛАГУ, але ГУЛАГ не пішов остаточно з них». Адже і досі не всі прагнуть знати про таке минуле своєї родини, а є такі, що знають і мовчать — захищаючись у такий спосіб від сторінок історії, які здатні, мабуть, на їхнє переконання, зруйнувати хитку стабільність (напевно, це психологічне захисне застереження, що глибоко укорінилося на генетичному рівні). Тож відчуття «гвинтика» досі остаточно не викорінене зі свідомості».
 
Як свідчать документи, навіть в роки війни не припинялась ця репресивна політика, про що свідчать дослідження «Сімейне заручництво в радянській репресивній практиці воєнної доби» та «Примусові переміщення останнього року війни».
 
Останній великий розділ цього видання «Репресивні заходи стосовно родин «ворогів» радянської влади у Західній Україні (1945-1953 рр.)». Він включає такі актуальні питання з цієї теми, як «Активізація позасудових репресій (1945- 1947 рр.)», «Довічні поселення» в системі репресій радянської влади» та інші. Для учасників національно-визвольного руху Західної України та членів їхніх родин дорога додому була найдовшою і найважчою, так як черговий циркуляр: «…вважав передчасним звільняти …українських націоналістів…членів їхніх родин, виселених у 1944-1952 рр.,…а також куркулів та їхніх родичів, депортованих із Західної України».
 
Закінчується це поважне і серйозне видання таким важливим та актуальним питанням, як «Проблеми відновлення історичної справедливості». Адже для тих, хто залишився в живих і для членів їхніх родин та дітей і онуків повернення доброго імені впродовж всіх цих років було надто важливим. Багато хто з них десятиліттями писали листи і стукались у відповідні органи для повернення справедливості. Важким був шлях до відновлення свого доброго імені для більшості жінок і в більшості – нездійсненний. «Більшість жінок сподівалася відновити справедливість, звертаючись у відповідні органи з проханням зняти судимість. Порушуючи це питання, вони керувалися, насамперед, прагненням якомога швидше повернутися до своїх дітей та батьків, якщо ті були живі; бажали відновити для цього свої громадянські права, аби якнайскоріше позбутися дискримінаційних обмежень. Здебільшого відповіддю на такі заяви та клопотання була відмова». А черговий циркуляр за 1950 рік цинічно твердив: «Ми вважаємо, що звільнення від покарання жінок, засланих та висланих з режимних місцевостей…, з державної точки зору явно недоцільне…». А відома журналістка, мемуаристка, кандидат історичних наук Євгенія Гінзбург, яка відбувала там заслання, про це написала так: «Твердо знала, що поки на троні Кращий друг дітей, жодна колимська мати не повернеться до своїх дітей».
 
Законопроект про внесення змін до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» чекав на утвердження ще від 2010 року, який Верховна Рада ухвалила закон 13 березня 2018 року.
 
Зрозуміло, що це дослідження підготовлене цілковито на серйозних документах. Наприкінці кожного розділу подається посилання на джерела, архівні матеріали насамперед. Опубліковані документи, які підтверджують матеріали даного дослідження, як от постанови, накази, листи, виписки з протоколів того часу з даної проблеми. У книзі ретельно подано перелік вітчизняних та зарубіжних джерел з цієї теми. А власне в «Документальному додатку», який займає 150 сторінок, подані надто гіркі і важкі артефакти життя того часу, який здається нереальним.
 
І звісно ж, наприкінці такого серйозного наукового видання вміщено Іменний покажчик.

 

Фото з інтернет-ресурсів
Підготувала Леся Щербанюк