08-12-2020

Нові надходження: Андрухович Софія "Амадока"

Нещодавно колектив Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського отримав книжковий дарунок – щойно виданий роман Софії Андрухович «Амадока» від нашої колеги Тамари Василівни Сандульської з Чернівецької обласної наукової бібліотеки імені М. Івасюка. Колега радо поділилася з Муніципальною бібліотекою таким цікавим і ґрунтовним виданням.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Андрухович Софія Амадока. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. - 830 с.
 
Софія Андрухович – молода письменниця, дочка класика сучасної української літератури Юрія Андруховича. У 2007 році вона сколихнула літературний світ своїм дебютним романом «Сьомга»,а наступний її роман побачив світ аж у 2014 році. Цього року українці отримали можливість побачити екранізацію роману «Фелікс Австрія», інтерпретований у фільм «Віддана», який не залишив глядачів байдужими. Варто зазначити, що не кожен письменник удостоюється честі побачити свої твори на екрані, а Софія Андрухович змогла зацікавити режисерів складною колізією та глобальними проблемами, які вона порушує в своїх текстах.
 
Роман «Амадока» письменниця створювала цілих шість років. Недаремно його ще задовго до виходу назвали «великим українським романом». Досить цікавою випадковістю стало видання «МУРу» (малого українського роману) Андрія Любки цього ж року і першої презентації на міжнародному поетичному фестивалі Меридіан Черновіц обох романів в один день. Пауза між виходом книг письменниці була дуже довгою і читачі навіть почали хвилюватися щодо того, чи з’явиться «Амадока». На превелике щастя, у цей складний, карантинний рік роман таки вийшов у «Видавництві Старого лева».
 
Починати потрібно, очевидно, з назви. Назва роману - це слово, яке використовується на позначення гідроніма. Амадоцьке озеро, або Амадока – гіпотетичне озеро чи болото на межі Поділля та Волині, зображене на низці середньовічних карт. Існування озера не підтверджується сучасними дослідженнями, але деякі науковці схильні стверджувати, що озеро таки існувало, проте через різні кліматичні та геологічні зміни пересохло і, згодом, просто зникло. Це і є першою загадкою в романі. Лише десь наприкінці читач може здогадатися до чого тут, у цій складній і заплутаній історії, назва стародавнього озера, яке навряд чи існувало. Обкладинка книжки не відповідає на питання,а навпаки додає їх. На ній зображене людське обличчя, яке, ніби глиняна посудина, розбите на багато дрібних уламків. Мимовільно очима намагаєшся поєднати частини чудернацького обличчя, зібрати їх докупи, склеїти в своїй уяві. Очевидно, лише прочитавши роман ми можемо по-справжньому осягнути глибину і серйозність цієї «мозаїки обличчя», зображеної на палітурці.
 
Обсяг книги сягає 830 сторінок і може налякати недосвідченого реципієнта, але варто пам’ятати, що роман читається дуже плавно і легко, сторінки швидко змінюють одна одну. Інколи картини дивують, шокують, а моментами читач зупиняється і просто намагається зрозуміти з якою метою тут зібрані 3 абсолютно, на перший погляд, полярні історії. Лише в фіналі, коли всі частинки пазла нарешті зібрані, можна зробити приблизні висновки і осягнути глибину задуму авторки.
 
Композиційно роман включає в себе три сепаратні твори. Перша лінія оповідає історію нашого часу. Головні герої солдат української армії Богдан, молода працівниця архіву Романа і батько Богдана - професор перебувають у постійній взаємодії. Колись їхні долі дивним чином поєдналися і тепер вони вже не можуть рухатися паралельно, розділено. Або, можливо, просто не хочуть…
 
Авторка інтригує з перших сторінок: «Це її чоловік. Це її власне чудовисько» - пише Андрухович. Читач не тільки пригадує разом з Богданом забуті факти його життя, але й вчиться приймати їх і жити з ними. Разом, крок за кроком до одужання. Невід’ємною складовою Богданового пригадування стала жінка Романа. Вона головна героїня (якщо таких можна виділити) і головна брехуха роману. За одну ніч чоловік відкрився малознайомій жінці, розповів надзвичайно складну і цікаву історію своєї сім’ї. Саме завдяки цій ситуації Романа змогла згодом пов’язати свою долю з Богданом, прикинулася його дружиною і змусила його в це повірити. В романі є безліч алюзій та ремінісценцій, які проектують свідомість читача в потрібне русло. Це стосується, перш за все, «казок», які оповідає Романа своєму чоловікові. Їй так нудно жилося, що вона хапається за будь-яку можливість щось змінити. Вона вигадує прекрасну історію кохання, намагається змусити Богдана повірити в неї і, найголовніше, пригадати те, чого він ніколи не знав. Цікавим елементом було збирання коштів на лікування Богдана і неймовірна слава, з якою жінка прокинулася одного ранку. Такий ажіотаж навколо вигаданої історії про чоловіка-бійця лякає її саму, бо вона звикла перебувати в тіні, в архівному підвалі.
 
Коли Романа розповідає історію сім’ї Богдана, вона згадує про головну жінку в його житті – бабу Уляну і її коханого хлопця-єврея Пінхаса. Перед читачем розгортається історія забороненого кохання – українські Ромео і Джульєтта на фоні Другої світової війни і безжалісного винищення євреїв. Про те, що «знайся кінь з конем, а віл з волом» ці люди знають давно, але протистояти почуттям не можуть. Уляна, пройнята почуттями до Пінхаса переховує і годує його у власному будинку, де крім неї живуть ще дві сестри і батьки. Дівчина переживає, щоб ніхто не знайшов цього єврея – її найбільшу таємницю. І щоночі слухає історію його життя, намагається допомогти йому, мріє про майбутнє щастя. Але разом з тим, вона не може побороти власних демонів: перебуває в постійному шуканні, через яке згодом буде себе карати. Чому? Що вона зробила? Чи є її вина в тому що сталося? На ці питання важко відповісти, і варто також пам’ятати, що в кожного героя своя правда, і кожен оповідач має свою манеру розповіді, і вірити в цьому романі не можна нікому. Діалоги, історії, спогади, вирвані із заплутаного клубка пам’яті накладаються один на одного, змішуються, нашаровуються. Роман в романі, або оповідь в оповіді – так можна назвати цю складну структуру, це поєднання епох, часів і людської пам’яті. Серед історій виділяється оповідь про життя Віктора Петрова, відомого під псевдонімом Домонтович. Коли авторка переповідає його історію, складається враження, що хтось в романі має схожу долю, чи пак схожі риси характеру - частинки «мозаїчного обличчя». Чийсь образ своєю таємничістю, закритістю і примарною правдивістю нагадує історію Петрова. Він жив і творив під час сталінського терору, митців цього покоління назвали Розстріляним відродженням. На перший погляд тихий і непомітний, він відкривається для читачів з абсолютно іншого боку. Кмітливі запитають себе: а ким же він був насправді? Як йому вдалося цього досягти? Ким він залишиться в пам’яті сучасників і нащадків?
 
Очевидно, авторка своїм геть непростим романом вирішила втамувати голод українського читача, дати йому теми для роздумів і, нарешті, закрити болючі гештальти, щоб рухатися далі. Помітно, що на сторінках «Амадоки» зібралися найболючіші події для українців: Розстріляне відродження, яке поховало український розум, Голокост, що поховав нашу людськість і війна на Сході України, яка поховала властивість довіряти ближньому своєму.
 
На уламки розбита українська цілісність. Парадокс, чи не так? У цьому романі надто багато запитань, а відповідей немає, бо вони криються в кожному з нас. Бо, як відомо, правда в кожного своя і кожен бачить ті самі речі по-різному. В кожного є своя історія: те, на скільки вона правдива, чи на скільки вигадана відомо лише її автору, та інколи оповідь виходить з-під контролю, починає йти своїм власним шляхом. Саме так сталося з історією, яку розказувала Романа.
 
Цей роман – заплутаний клубок, який пов’язав в одне ціле травми кількох поколінь з метою відродити в нашій пам’яті забуту історію, скласти пазл, щоб нарешті перейти на новий рівень існування.
 
Спочатку здавалося, що це сімейна сага з елементами постмодернізму. Любителі Ругон-Маккарів і Буендіа з Макондо оцінять нашарування поколінь і складні родині зв’язки. Моментами читач ніби під мікроскопом розглядає якусь особистість, щоб потім, через багато сторінок зовсім випадково зустріти далекого нащадка цієї людини, впізнати, ідентифікувати за неповторними рисами «мозаїчного обличчя» ту саму сутність.
 
А чи не думали Ви, що обличчя України творять усі ті події і особистості, які помістила в «Амадоку» Софія Андрухович? Може батько Богдана – хірург, тому що пора зшити клаптики національної свідомості, найяскравіших репрезентантів нашої культури, біди і загальнодержавні перемоги? Може пора визнати, що зло живе в кожному з нас і це не змінити? Що варто навчитися жити з цим, продуктивно функціонувати і розказувати світові не чужі історії, а свою власну?
 
Довгі зимові вечори – ідеальний час для дослідження питань української ідентичності, а знайти «Амадоку» у вільному доступі Ви можете в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського.
 
Підготувала Олена Лисенко
 
 
 
Фото з інтернет-ресурсів