11-12-2020

Нові надходження: Филипчук Олександр Забутий святий: Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом; наукове видання

Наприкінці цього тривожного року, Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського отримала ще одне дуже поважне видання від чернівецького науковця. І одразу хочеться сказати слідом за політологом Ігорем Буркутом «Інтелектуальне життя в Чернівцях таки продовжується…»

Річ у тім, що автор книги, історик Олександр Филипчук, спеціалізується на медієвістиці. Це означає, що науковці вивчають період, хронологічні рамки якого обумовлені V-ХV століттями. Тобто його наукові уподобання та пошуки сягають західноєвропейського середньовіччя. То є надто віддалений в часі відрізок історії, і щоби сказати своє слово в цьому розділі історичної науки, треба не тільки дуже добре знати світові дослідження з візантиністики, аби не повторити вже відомі істини, але і читати давніми мовами – старослов’янською, латиною, грецькою та іншими, коли того потребують тексти. Тільки перелік вітчизняних та зарубіжних фондів, джерел, архівів, які були використані під час написання наукової праці, викликає захоплення та повагу. Тому цілком зрозуміло, що не так багато науковців можуть ризикнути досліджувати і розвивати цю нішу в науці. А книги про цей історичний період виходять ще рідше.

Отже, маємо приємність презентувати нашим читачам видання з таким милим автографом «Добрій бібліотеці Добрянського з любов’ю і вдячністю від автора». І як стверджує сам автор (шановний науковець), що Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського першою мала честь отримати такий дарунок.

Филипчук Олександр Забутий святий: Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом; наукове видання. – Київ: Laurus, 2020. – 584 с.: іл., табл. – (Серія «Золоті ворота», випуск 8).

На обкладинці: Зображення срібляника Володимира Святославовича І типу, кін. Х століття. Знахідка 1936 року, м. Вишгород. З Національного музею історії України.

В даному виданні науковець подає врядування князя Володимира Великого як завершення епохи «ранньої» Русі. Аби трохи полегшити читання надто серйозної книги для інколи непідготовленого читача, в передмові Олександр Михайлович максимально доступно і зрозуміло подає зміст монографії та її завдання. А ще вона може бути дуже добрим компасом для тих науковців, які занурились в надто велику кількість джерел з певної тематики.

Книга була написана відносно швидко, як для такої теми. Олександр Михайлович працював в науковій бібліотеці ЧНУ ім. Ю.Федьковича, і в багатій колекції відділу паризьких стародруків натрапив на один із томів масштабної праці «Imperium orientale» видатного еллініста Ансельма Бандурі, в якому містився надзвичайно цікавий текст. І хоч він виявився неповним, проте одразу захопив дослідника своєю тематикою і загадкою. В цей час Олександр Михайлович готував дисертацію на дуже серйозну тему, присвячену руським найманцям та союзникам у Візантії та видання про ранні відносини Візантії з русинами, і тому ще одну загадку історії довелось відкласти на майбутнє. У Олександра Филипчука це не перша праця про цей історичний період. Звісно, для такої теми він мав нагоду працювати в Центрі візантійської цивілізації в Парижі.

Проте, як пише сам науковець, «тривалі роздуми і пошуки навколо контексту появи «Легенди» привели мене доволі несподівано до неймовірної історії князя Володимира Великого, виклад якої – головне завдання цієї книги». Отже, саме «Легенда» наштовхнула на несподіваний ракурс, «щоб засумніватися в усталених думках та запропонувати нові ідеї».

А так як Олександр Михайлович працював над проектом «Володимир Святий у візантійській літературі», то отримав дуже посутню підтримку з боку відомої інституції (один з найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції), яка надає підтримку високої науки, як лабораторією UMR 8167 («Схід і Середземномор’я) Колеж де Франс (Orient et Méditerranée, Collège de France). Здається, його доля делікатно вела і підтримувала в цьому напрямку і в цих наукових пошуках, а може і сам Святий Володимир благословив на такі шукання. Це дозволило перечитати потрібні документи, рукописи, які потвердили його наукові пошуки. Підтримка Канадського інституту українських досліджень дозволила завершити цю працю.

Автор сам застерігає в передмові, що «це дослідження – ревізіоністське: усі завдання, які я намітив, мають на меті не лише засумніватися в усталеній моделі опису історії Володимира, але й пропонують її перегляд, що, як на мене, краще пояснює факти, які оминалися або відкидалися раніше».

Отже, читачам разом з автором доведеться повернутися в часи врядування давньоруського князя Володимира Великого, який завершив епоху «ранньої Русі» і стає зрозуміло, що це надто серйозне видання. Але тим більше маємо пишатися, що молоді чернівецькі науковці мають мужність і професіоналізм торкнутися історії давньоруської держави і сказати своє, навіть досить сміливе, слово в цьому розділі науки. А це зовсім не просто, адже доводиться порушувати (ламати) стереотипи мислення. Треба мати сміливість, щоб похитнути підвалини наукового світу. Рукописи (манускрипти) потрібно не тільки прочитати давніми мовами, якими тепер не користуються, треба ще відрізними справді цінні від підробок, яких в літературі давніх часів предостатньо.

Ще в ХIV столітті «один анонімний візантійський книжник вирішив написати про хрещення руського князя Володимира і навернення русів на християнство. Схоже, він перший зіткнувся зі стіною мовчання про навернення на християнство». Олександр Филипчук взяв на себе сміливість дослідити, «чому виникла ця стіна і що ховалося за нею» і «чому візантійці воліли мовчати про хрещення князя Володимира Великого? Спроба відповісти на ці питання – ця книга». В цьому виданні науковець намагається відповісти на ці складні питання.

Хронологічні межі дослідження визначаються тридцятип’ятилітнім правлінням князя Володимира Великого. Хоча звісно, що сам автор дещо розширив ці межі, і починає свої дослідження з 988-989 років, коли бере початок «візантійська» історія руського князя і завершує кінцем ХIV – початком ХV століття, оскільки «географія дослідження тою чи іншою мірою охоплює територію Русі та її сусідів за князювання Володимира Великого». А так як «держава Володимира у науковій перспективі була викреслена з карти середньовічної Європи», то автор поставив собі за мету заслужено повернути її туди.

Цим виданням Олександр Филипчук сказав своє досить сміливе слово в такій галузі науки, як східноєвропейська медієвістика. Адже там були закладені свої усталені фундаменти, а тому будь які ідеї, судження, гіпотези, які би руйнували ці стійкі судження, майже не сприймалися в науковому світі або не помічалися. А ламати усталені стереотипи досить складно.

Для даної теми завдання ускладнюється ще й тим, що є аж надто мало оригінальних документів того часу. А так як науковець дуже ретельно і прискіпливо ставиться до науки, то в нього високі вимоги до будь-яких тверджень, він не дозволяє собі довільності чи вседозволеності в оцінці тих далеких подій. Адже «зважаючи на обмаль свідчень для епохи Володимира Великого, гіпотеза як така повинна ґрунтуватися на прямому повідомленні джерела». Навіть в такій ситуації як ця, «де майже завжди маємо справу з одиничним чи унікальним свідченням джерела» часів правління Володимира Великого.

І науковці-медієвісти часто нарікають, що період Київської Русі не мав свого Ейнгарда, історика і письменника часів середньовіччя, який написав детальну біографію Карла Великого, тобто літописця при дворі, який би залишив хроніку подій того часу.

Для своїх досліджень та пошуків наукової істини Олександр Михайлович користувався візантійськими джерелами, які ретельно представлені в довідковому апараті цього видання. Починається цей поважний перелік твором часів Володимира Великого – «Історії» Лева Диякона і завершується «Легендою Бандурі», яка власне стала поштовхом до вивчення цієї теми і завершилась виданням такої солідної монографії.

І якщо раніше дослідники особистості князя Володимира та його часу послуговувались джерелами, які були написані значно пізніше, то Олександр Михайлович намагався «прочитати» і опрацювати ті артефакти, які писалися в часи князювання Володимира Великого. Насамперед автор спирається в своїх дослідженнях на західноєвропейські (латинські) джерела, так як «саме вони дають нам найраніше, прижиттєві повідомлення про Володимира, які довгий час або не були запитувані, або були помилково інтерпретовані. Передовсім це стосується «Листа до короля Гайнріха ІІ» Бруно Кверфуртського, єдиного середньовічного автора, який розмовляв із князем та залишив досить детальну оповідь про нього ». Одним із таких рідкісних і важливих документів також є «Хроніка» єпископа Титмара Мерзебурзького, освіченого сучасника того часу, в якій йдеться про руського князя, його правління і смерть. Скандинавські джерела також підтверджують те, що «хрещення Русі відбулося в час Володимира і пов’язане з його ім’ям». Звісно, автор в міру можливостей опрацював комплекс латинських текстів – хронік, агіографій, послань та інших доступних джерел, в яких згадується про хрещення Володимира Великого та його час, тобто до 1030 року. При підготовці використано свідчення істориків часів середньовіччя та хроністів того часу. І звісно, що будь-яка інтерпретація документів і подій таких далеких у часі подій має завжди «відверто суб’єктивний характер».

Це є дуже вагомою причиною, чому важко займатися такою історичною дисципліною, як медієвістика, а ще важче сказати в ній своє вагоме наукове слово. Саме тому наукове видання Олександра Филипчука вартісне, мабуть, не тільки для рідного університету, а наукового світу загалом. Цей факт має бути причиною гордості міста та його мешканців.

Аби структуровано подати тему, відповісти на головне питання і доступно викласти матеріал, автор представив текст в шести розділах, кожен з яких поділений на параграфи. І як пише сам науковець: «У його основі лежить досить проста формула: кожен новий розділ повинен підвести нас до відповіді на головне питання».

У першому розділі йдеться власне про пошуки «візантійського тексту» про навернення князя Володимира до християнства, «виняткова вага якого назавжди змінила місце Русі в середньовічному світі».

У другому розділі з такою інтригуючою назвою «Що сталося 989 року?», автор досліджує, як творився образ Володимира та його воїнів у візантійській літературі кінця Х століття. Через ґрунтовний аналіз та «прочитання» літописів того часу автор так глибоко і детально повертає читача в ті далекі віки, аби відчути та зрозуміти, які події відбувалися в Києві, у Візантії та в Європі загалом. В основному аналіз робиться на «Історії» Лева Диякона, «Хронографії» Пселла та творах Йоана Геометра.

У третьому розділі автор намагається дати відповідь на питання «Як Володимир розумів «візантійський світ», відкривши його для себе в Херсоні?» Йдеться у тогочасних літописах і про візантійську царівну Анну, і перебування родичів Володимира у Константинополі, і політичну співпрацю з Візантією та її правителями.

Найважливішими є четвертий і п’ятий розділи, так як вони наближаються до логічної відповіді на поставлене завдання цієї монографії. Науковець намагається скрупульозно і доступно пояснити «коли, де і за яких обставин відбулося виникнення міту про хрещення руського князя архієпископом Бруно Кверфуртським». Автор намагається по-новому «прочитати» перебування латинського єпископа Бруно на Русі в час князювання Володимира та «у новому світлі показати його роль у християнізації периферії Європи» і роль та місце там Русі, яке було несправедливо применшене. Йдеться там і про взаємини руського християнства між Римом та Константинополем, про що майже не згадується в знаковій літературі на цю тему.

Отже, як пише науковець і дає відповідь на найбільш інтригуюче питання цієї розвідки: «Складаючи звідусіль пазли історії князя, ми наблизилися до розгадки: Володимир хрестився в Корсуні, але згодом запросив і прийняв латинських єпископів. Ця незвичайна історія князя напрочуд важко піддається детальній реконструкції. Кардинальний поворот, здійснений Володимиром, був приречений на подальше забуття». І насамкінець Олександр Филипчук дає відповідь на найважливіше запитання – початки організації церковного життя в останні роки князювання Володимира Великого.

Деякі параграфи повністю присвячені окремим середньовічним текстам.

Окремий – шостий розділ, цілковито присвячений праці над тексом «Легенди Бандурі», яка і стала поштовхом для науковця в таких пошуках. Тому тут поруч представлені тексти старогрецькою та українською мовами, детальний мовний аналіз тексту, аби науковці-медієвісти могли звірити викладені автором постулати. І як би автор не намагався дохідливо описати події тих давніх часів, то таки досить непросто «продиратися» лабіринтами тих пошуків непідготовленому читачеві. Але воно того вартує, і науковець «не втрачає надії, що читачі будуть задоволені від прочитання незвичайної історії князя Володимира». А те, що нікого не залишить байдужою ця тема, то факт незаперечний.

Як пише сам дослідник: «Історія князя Володимира Великого ще за його життя стала мітом». Сучасний термін міт в історії пояснює ті речі, які важко зрозуміти. Вони творилися ще за його життя і в наступні «щонайменше три століття по смерті князя», торкнулися всіх сфер його життя і діяльності. За час правління князь Володимир значно розширює межі своєї держави і період його князювання вважають «золотим віком» для періоду існування Київської Русі. «Навернення правителя на візантійське християнство є надзвичайно потужним елементом цього простору».

І наприкінці видання, в «Епілозі» науковець Олександр Филипчук ще раз підводить підсумки своїх багаторічних пошуків, крок за кроком через детальне «прочитання» давніх документів впродовж всієї монографії підводив і до яких висновків вони його привели. Розгадуючи впродовж всього дослідження довголітнє мовчання у Візантії щодо такої знакової події того часу, як хрещення руського князя, автор робить досить несподіваний і сміливий як для наукового кола, так і православного світу висновок : «навернення Володимира воліли не згадувати якраз через його подальше відділення від Константинополя. Прийнявши латинських єпископів, Володимир щезає з візантійських джерел. Зважаючи на те, що князь хрестився в Корсуні та одружився з візантійською царівною, такий кардинальний поворот його політики спричинив тотальну амнезію стосовно його навернення в Константинополі. За таких обставин про хрещення руського князя прагнули не говорити. Як і годиться в таких випадках, Володимир «пропадає» з поля зору візантійських сучасників». Адже в цьому випадку «…запрошення й прийняття латинських єпископів мало не перекреслило успіх візантійської місії та відтермінувало відправлення візантійського митрополита до Києва». І хоч трохи пізніше Василій ІІ все-таки знайшов вдалий момент і митрополит Теофілакт прибув до столиці, проте навіть на той час ця складна та незрозуміла ситуація виявилася «заплутаною та неоднозначною» для візантійців, тому вони воліли про це надовго забути. І хоч син Володимира Великого – Ярослав «розвернув Русь назад до Константинополя», проте останні десять років правління князя були заплутаними і незручними навіть для політиків Русі, саме тому «її краще було забути».

Проте, як з повагою пише наприкінці автор, все таки в столичному Києві «витіснений на маргінес культ Володимира як «місцевого святого» довгий час не знаходив промовтерів рівня Іларіона. Дарма що свіча над гробом Володимира в Десятинній церкві горіла до останнього дня цього храму, його культ ледь жеврів упродовж цього часу». Варто сказати, що Десятинна церква вважається першою кам'яною церквою Київської Русі. Її споруджено в 989 -996 роках на території Київського дитинця князем Володимиром Святославичем, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків –десятину, тому й називалася Десятинною. Храм зруйновано під час нашестя монголів на Київ в 1240 році.

А повернення пам’яті великого київського князя Володимира Святославича, хрестителя Русі та його діянь повернулося нащадкам вже тоді, «…коли зі спадщини князя нічого не залишилося, крім самої пам’яті про неї». Звісно, тут на прикладах діянь князів та духовенства того часу прояснено ще багато важливих проблем, які тогочасні правителі намагалися вирішити. Аби відійти від стереотипів, які століттями творились в різних літописах і в різних державах, аби під іншим кутом глянути на проблему, треба мати неабияку мужність…і звісно, ґрунтовні знання.

І ще немало вражає той величезний масив наукових студій різними мовами, які науковець мав можливість отримати, прочитати і використати при написанні цієї книги. Майже 50 сторінок дрібним шрифтом складає тільки бібліографія – це неопубліковані та опубліковані джерела різними мовами, література, в якій прямо чи дотично згадується про той давній період, який автор ретельно і прискіпливо опрацював по всіх доступних бібліотеках та наукових інституціях, закордонних в тому числі.

Рецензентами книги Олександра Филипчука «Забутий святий…» є такі відомі в науковому світі історики-медієвісти, як доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Олексій Толочко, доктор історичних наук Тетяна Вілкул, доктор філософії, професор Костянтин Цукерман.

Монографія вийшла в київському видавництві «Laurus» (у перекладі з латини – «лавр») в серії «Золоті ворота», яке орієнтується на високі стандарти книговидання як у текстовому наповненні, так і в дизайні, поліграфії. Як і належить для такого поважного видання – на дуже доброму папері. Шрифт і добра та професійна верстка дозволяють комфортно читати цей доволі таки складний фаховий текст із спеціальною термінологією історика-медієвіста…читати легко і зрозуміло. Тут ще й немала заслуга редактора Олександра Телемка та коректора Ніни Яценко.

Вийшло це розкішне видання за матеріальної підтримки Канадського інституту українських досліджень (The Teodota and Ivan Klym Memorial Endowment Fund) накладом 500 примірників. Тому зрозуміло, що воно одразу стало бібліографічною рідкістю.

Олександр Филипчук – кандидат історичних наук (2011р., Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича), докторант Практичної школи вищих досліджень (École Pratique des Hautes Études ). Один із чільних фахівців з історії ранньої Русі. Його дослідницькі інтереси охоплюють широке коло проблем культури Візантії, середньовічної історії Східної Європи, а також сучасної історіографічної думки.

Фото з інтернет-ресурсів