26-02-2021

Інтелектуальний календар ЛЮТИЙ- 2021: Ярослав Іванович Веселовський

"Короткий, але світлий слід в журналістиці Чернівців.."

«Джентльмен духовної звитяги» - Так назвав професор Володимир Качкан поета, прозаїка, перекладача, критика, журналіста, політичного і громадсько-культурного діяча Ярослава Весоловського, якому в ці дні виповнилося140 років від дня народження. І це не перебільшення, бо цьому освіченому та інтелігентному чоловікові за дуже короткий вік вдалося чимало зробити і залишити по собі світлий спомин на ниві української духовності.

Народився Ярослав Іванович Весоловський 20 лютого 1881 року в селі Молодятин (нині село Коломийського району Iвано-Франківської області). І хоч різні джерела подають ще дату народження 20 січня, проте такі авторитетні науковці як професор В. Качкан і проф. Б. Якимович зазначають саме цю дату. Його батько був священиком і сьогодні на фасаді старенької споруди, котра на той час була плебанією (резиденція священика), одна із меморіальних таблиць свідчить, що тут народився прозаїк, перекладач, журналіст, громадсько-політичний і культурний діяч Ярослав Весоловський (1881 – 1917). Пізніше, коли тут вже мешкав отець К.Балицький, який довший час був священиком в Чернівцях і став прототипомголовного героя - отця Захарія в романі Ольги Кобилянської «Апостол черні», він приїжджав сюди погостити. І їм було з отцем Балицьким про що поговорити і що згадати, так як Чернівці для них обох виявилися щасливим і сприятливим для творчості і для життя містом.

Проте, коли хлопчикові виповнилося 9 років, помер його батько і всі клопоти, лягли на маму. Хоч парафіяни села Молодятин та сільський священик допомагали, як могли родині священика Весоловського, який користувався повагою та авторитетом серед прихожан. Вона перебралася заради дітей до Коломиї і все зробила, аби насамперед дати дітям добру освіту. Малий Ярослав навчався спочатку в польській, а потім вступив до української гімназії. І одразу, ще будучи гімназистом молодших класів, захопився громадською роботою. В Коломиї на той час активну роботу проводив один з найвидатніших галичан в історії України, засновник Січового руху в Галичині, адвокат, сильний громадсько – політичний діяч, який завжди відстоював українські інтереси, один із засновників Української радикальної партії та невтомний організатор культурно-освітнього життя д-р Кирило Трильовський. Він мав незаперечний авторитет на політично-партійний світогляд Ярослава Весоловського, який також був організатором «Січей», належав до «поступовців» та одразу вступив до радикальної партії, якій ніколи не зраджував.

Як писав про нього Богдан Лепкий: «Цей хлопчисько знає все, що діється в Коломиї і в цілім повіті. Трильовський і «Січі» цікавлять його в першу чергу» і тут же продовжує «Славко дуже любить театр і літературу».

От цим двом іпостасям – журналістиці та культурно-громадській праці він і присвятив все своє коротке, але таке яскраве життя.

Ярослав був дуже активний і спостережливий, тому зрозуміло, що ці необхідні для журналіста риси знайшли своє застосування. Вже з початкових класів він дуже добре володів влучним словом. Причому писав багато, як для своїх дитячих років і одразу використовував всі жанри. Звісно, писав поезії, а також оповідання, ґазетні статті й дописи. І хоч більшість отих проб пера зберігалися тільки в зшитках, проте дещо із цього доробку він під різними псевдонімами та криптонімами таки друкував в тогочасних періодичних виданнях. Будучи ґімназистом VII-VIII класів, він досить впевнено прокладав собі шлях до «публіцистичної карієри». Його статі й дописи містило «Діло», «Буковина», польський орґан поступової молодіжи «Рromień».

По закінченні гімназії він поступив на правничий факультет Львіського університету. І одночасно зайнявся надзвичайно активною діяльністю в Коломиї. По закінченні студій Ярослав Весоловський повертається до Коломиї, бо, як писали тодішні ґазети «…публіцистика захопила його так, що думку завершити університетську науку докторським степенем і оперти на сім свою житєву карієру приходилося все відкладати до «спокійнійшого» часу».

Отже, він цілковито занурився в суспільно-корисну громадську діяльність. Брав участь в праці радикальної партії, організував «Січи», писав публіцистику в радикальних виданнях, таких як «Зоря» й інших. Був одним з найактивніших oрґaнізaтopів і діячів популярних викладів для міщанства, щось на зразок народного університету. З другої половини 1902 року став редактором просвітницько-наукового тижневика «Поступ». Як молодий та енергійний чоловік, був душею товариського життя всіх вечорниць та балів.

Одночасно продовжує свою літературну працю, друкує вірші, «малу прозу», жарти та інші невеличкі цікаві замальовки, які користувались авторитетом у читача. Його твори появилися в поважному «Літературно-Науковому віснику», дописи у виданнях «Діло», «Громадський Голос» та «Буковини», а дотепи й жарти він писав для «Комаря».

«Чернівці гарне місто. Кажіть собі, що хочете…» – Ваш Богдан Лепкий

І от чи то для його діяльної натури стало трохи «затісно» в Коломиї, чи то невтомний професор Ст.Смаль-Стоцький вкотре шукав доброго редактора для української газети «Буковина» в Чернівцях. Але за сприяння Богдана Лепкого на початку 1904 року Ярослав Весоловський переїхав до Чернівців. І хоч він був зовсім молодий як для редактора, йому було всього 23 роки, проте впродовж трьох років він дуже талановито редагував цей часопис і користувався незаперечним авторитетом серед досить таки вимогливого чернівецького читача. Також виходив літературний додаток до газети «Руська рада».

Редакція, як свідчить газета, знаходилась за адресою Петровича, 2 і сьогодні це вулиця Якоба фон Петровича, 2, а всі знають, що це Український народний дім. Газета виходила три рази на тиждень – в середу, п’ятницю та в неділю.

Це було без перебільшення – «золоте десятиліття» розквіту життя в Чернівцях загалом, і в культурі зокрема. Він цілком органічно влився в товариство, яке зібрав навколо себе університетський професор Степан Смаль-Стоцький. В це коло входили такі знакові та діяльні особистості, як письменниця Ольга Кобилянська, письменники, журналісти і педагоги Осип Маковей, Ярослав Весоловський, Теодот Галіп, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, Василь Сімович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. До них часто приєднувались гості, які завжди з великим задоволенням їхали в Чернівці, як от Іван Франко, Леся Українка, Богдан Лепкий, Остап Луцький, Дмитро Антонович, Володимир Гнатюк, Кирило Трильовський, Микола Лисенко. До них часто приєднувались гості з європейських столиць Богдан Лепкий та Остап Луцький. Зрозуміло, що всі вони були авторами газети «Буковина».

Збереглося листування одного із найбільш шанованих письменників та аристократа думки того часу – Богдана Лепкого до Ярослава Весоловського в Чернівці. Вже 2 березня 1904 року з Кракова він пише: « Посилаю вам кілька віршів для «Буковини», сподіваюся, що може хоть тим чином пригадаюся Вашій пам’яти. Вправді Чернівці чудове місто, але все ж таки можна б хоть листок пустити до Кракова. Чи вже зреформували «Буковину»? Як будете потрібувати яких матеріалів, то зверніться до мене, а я Вам пришлю, бо пишу, як автомат; але за те мусите мені прислати «Буковину», бо сподіваюся, що вона під Вашою редакцією мусіла грубо поправитися.

Як мається пані Кобилянська? Поздоровіть єї від мене та скажіть, що ми єї в Кракові вже відтепер нетерпеливо дожидаємося. Поздоровіть також докторів Маковея та Кордубу і всяких иньших порядних та чесних людей, яких зрештою не тільки в Чернівцях, але і на всій широкій Україні не дуже то багато». А вже через місяць пише Весоловському: «Спасибі Вам за лист. Хоть маєте мало часу, а написали багато. Видно, що не забуваєте про мене. Тому і я вряди-годи пригадаюся Вам, коли не листом, то віршем для «Буковини». Читаю я єї пильно і признаю, що вона змінилася значно. Випристійнішала і по мудрішала. Дай, Боже, щоби Україна діждалася колись з ньої великої потіхи. Без жарту, редагуєте славно. …Сердечно Вас здоровлю разом з цілими Чернівцями». І наступному листі: «Що у Вас чувати? Як чесне здоровлє? Що діє зелена Буковина? Рад би я побачитися з Вами та побалакати собі. Не знаю чому, але Чернівці люблю», «…а «Буковина» для мене дуже симпатична газета»

А ще Лепкий мріяв створити в Чернівцях щось на кшталт українського літературного товариства. І про це також пише до Ярослава Весоловського, який мав талант всі ідеї перетворювати в дійсність: «Справді, чи не з’їхатися б нам, українським робітникам та артистам слова, і чи не подумати б про якусь охорону перед визиском праці та забезпекою життя. Що думаєте, якби так літом з’їхатися до Чернівців та запосити кількох людий доброї волі з-за кордону і пожуритися трохи? Може б що з того і вийшло. А був би той великий хосен, що люди пізнали б ся трохи…У Вас там є гарний гурток: Ви, Маковей, Кобилянська, Кордуба, Сімович, може, дехто зі старших, приміром попович та деякі з молодших, зійдіться і побалакайте. Зважте, що до Чернівців недалеко і Крушельницькому і Гринюкови, і Стефаникови, а я з Луцьким теж приїду, – отже, початок був би. Українцям до Чернівців також наруч ніше і близько та остаточно і краще, бо той Львів – то одна велика калабаня…»

На сторінках часопису та її літературного додатку «Руська рада» за цей короткий час його редакторства були надруковані твори вже класиків буковинської літератури Сидора Воробкевич та Юрія Федьковича.

Проте найбільше тут друкувались сучасники. В жовтні 1905 року була надрукована поема Івана Франка «Мойсей», а серпні цього ж року поезію в прозі «Портрет» Гната Хоткевича . В числі за 9 жовтня 1905 року надрукована новела Ольги Кобилянської « До сьвіта», в якій вона відтворила взаємозв’язок людини і природи, волю до свободи і меланхолію.

Тут же надрукована повість Осипа Маковея «На що мені братчику» та поезію «Циганська мелодія» , поезії Сидора Яричевського, новела Євгенї Ярошинської «Вечірньою годиною», поезії самого редактора Ярослава Весоловського «Гей дівчино моя…».

Переклади наймодніших того часу, якби ми тепер сказали, творів з російської Антона Чехова, Івана Тургенєва, Володимира Короленка, Максима Горького, М.Салтикова- Щедріна, більшість з яких здійснив Іларій Карбулицький. В перекладі з французької Осипа Безпалка появилася повість Анатоля Франса «Дім невинности».

Високу оцінку Ярославу Весоловському як редактору в Чернівцях дав такий талановитий мовник, професор Василь Сімович, який також був найактивнішим культурним діячем того часу. «Кращого редактора не можна було і придумати. Неабиякий журналістський талант виявив Весоловський…постановивши на високий ступінь «Буковину» в Чернівцях, що їх редактором був він у 1904 – 1907 роках. Таємниця таланту Весоловського як редактора в тому, що він у кожній, хоч і найдрібнішій справі, вмів найти те, що мало увагу для ширшого загалу, кожну таку справу вмів освітлити з поглядів наших національних інтересів і зацікавити нею громаду. Виклад його все був доступний, загальнозрозумілий, де треба – забарвлений сміхом. Інколи насміхом, а то і глумом. Сам повен життя, людина, що цікавилася багатьма справами, він додивлявся, щоб і редаґований ним журнал, чи часопис вияснював найріжніші питання, бо ж читачі бувають ріжні, ріжними речами цікавляться. Ця різноманітність змісту теж додає цінності часописові, приєднує для нього щораз більше читачів. А ще як до того видко, що редактор своє діло любить, цим ділом живе, що всю душу в нього вкладає, все вміння, все знання, що це діло – цілий його світ, то й усе це відбивається й на його праці й – на читачах…Весоловський був редактором, якого шукали, бо це був справді редактор-талант».

Він був настільки активним та діяльним, що навіть попри величезну завантаженість журналістсько-редакторською і літературною діяльністю, він «… брав участь в політичнім житю бyкoвинської столиці, в житю академічної молодіжи, в товариськім житю, – люблений задля своєї товариської, ніжної й веселої вдачі всіми, без ріжниці партій». І ще одна згадка про нього сучасників, коли він працював в Чернівцях: « Був життєрадісним, невгамонним дотепником, любив жарти. Його шанували і любили. Називали по-приятельськи «Славко», запрошували на свята, концерти, вечорниці. Без Славкових дотепів не обходилося жодне товариське зібрання. Життєва енергія била з нього ключем, ніби хотіла найповніше себе виявити в ті недовгі роки, що йому їх судила доля».

З початком 1907 року на запрошення Василя Щурата повернувся до Львова, аби відновити часопис, які з різних причин перестали виходити. Редагував «Письма з Просвіти» й інші видання «Просвіти». Впродовж 1907 – 1911 років співпрацює в редакції «Діла», був її відповідальним редактором і підняв газету на високий рівень. Його цінували як найексцентричнішого з усіх редакторів.

Він був єдиним редактором газети, що належав до Української радикальної партії, а навіть був членом її проводу («Діло» було партійним органом УНДП), що, зрештою, й стало причиною його усунення з посади головного редактора в жовтні 1911 році.

Ярослав Весоловський був неначе вроджений до праці в щоденній ґазеті. Мав він особливий змисл для нового, актуального, – «щоби в ґазеті було щось нове, свіже», – і був невтомний при тій роботі. В редакції готовий був пересваритися і зняти матеріал та покласти на те місце щось «нове, свіже», яке він щойно дізнався, чи «виловив у щойно наспівших ґазетах або телєґрамах, чи приніс з якихсь зборів, з судової салі, з сойму». Як головний редактор готовий був «перевернути» ціле число і працювати пізно пополудни без обіду, щоб тільки в ґазеті було щось «нове, свіже». Для політичних з’їздів, для судової салі, для сойму – був він єдиним журналістом-правником. Він користувався авторитетом у всіх чиновників та депутатів, так як не зважаючи на слабе здоров’я, на пропущені обіди і вечері, на перевтому, він завжди працював до кінця і готував дуже професійні статті.

А так як він був ще досить молодим чоловіком, то все встигав. « При тім – була се молодість – повна весна й раннє літо – його житя. Ніжний, веселий, дотепний, з широким житєвим розмахом – був він радо витаний, де появився. Приходив він – і товариство оживало, веселилося, cміялoся, жартувало. Відходив, розвередувався чогось – і компанія розбивалася. Скільки разів знакоме жіноче товариство приставало до когось зі знакомих: «Конче пошукайте Славка!» Бо без Славка (так його загально називали в крузі знакомих) не було забави, веселости. Так, була се повна весна й раннє літо його житя. І вони світили йому ясним сонцем, гріли його, неначе доля, призначивши йому коротке житя, хотіла його винагородити за се красою, радощами житя».

У роки Першої світової війни, в червні 1914 року, Ярослав Весоловський виїхав до Відня, де зайняв посаду референта української преси в Міністерстві закордонних справ Австрії. А рівночасно був віденським кореспондентом «Діла», редаґував також додаток до «Діла» та «Неділю», у «Вістнику Союза визволеня України», в «Ukrainische Kоrrеsrpondenzblatt», давав інформації і статі до «Neue Freie Рrеssе» й інших віденських щоденних газет, зредаґував віденський калєндар «Просвіти» на 1915 рік, редаґував деякі виданя Загально-Української Культурної Ради, пpиготовив калєндар альманах на сей рік п. н. «Крівавого року», який мав вийти як виданє Загальної Української Ради та через його недугу вийде аж по його смерти.

Обстоював свободу друку для українських видань, літератури, впровадження української мови в установах Галичини. У Відні спільно з українськими громадськими осередками організовував видання української літератури для Легіону січових стрільців. Підтримував контакти з послами до Австрійської парламенту, військовими українськими діячами, політиками та прогресивними діячами Галичини й Буковини.

Брав участь в роботі громадських організацій у Відні: як відпоручник радикальної партії засідав у президії Загальної Української Ради, належав до Загально-Української культурної Ради. Був заступником голови Товариства ім. І. Котляревського.

Він ніколи не відзначався добрим здоров’ям, але «його весела вдача закривала се і ніхто не сподівався, що він носить у собі заряд такої швидкої смерти. А тимчасом потайно розвивалася ниркова недуга, яка з початком сього року таки вже добре звалила його з ніг. Але він ще не піддавався. Хоч мав признану відпустку, з почутя обов’язку вів далі свій реферат, трохи вставав, трохи лежав, не кажучи нікому нічого. Аж при кінци марта так його змогло, що приїхав брат і перевіз його до санаторії Wöllischhof в місцевости Mаria-Enzensdorf під Віднем. Тимчасом воно так погіршилося, що треба було його перевести до клініки – майже на певну смерть. Тут, у віденськім загальнім шпитали, в клініці проф. Паля, перебув він довгі дні і ночи важких передсмертних мук, які зносив з надією, що все таки поборе недугу. В один ясний день відітхнув глибоко і сказав: «Як гарно на світі, я так хочу жити!» Він любив людий, любив житє, любив світ, – і люди, житє, світ його любили».

Проте лікарям не вдалося його врятувати і Ярослав Весоловський відійшов у вічність 21 червня 1917 року в місті Віллішгоф поблизу Відня (Австрія), де і знайшов вічний спочинок.

В його літературному доробку вийшли: «Воздушними шляхами. Розвідка» (1907), ліричні вірші «Веснянка», «Вечір суму», «На народний мотив», оповідання «В долині Смутку», літературно- критичні й аналітико-оглядові статті та есеї «Щоб там і сталось, не влучить мене...», «Руське питанє в Угорщині», про І. Вагилевича, Л. Гринюка. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Лєскова, В. Короленка, Л. Толстого, М. Горького. Хоча його творчість ще потребує вивчення та видання. Листувався з I.Франком, В.Стефаником, О.Маковеєм та іншими відомими діячами того часу. Архів зберігається в ЦДIА України у Львові.

Як писав Михайло Лозинський в некролозі: «Ясне, гарне було його коротке житє, а при тім виповнене корисною працею для народу, яка, хоч се праця публіциста, що гине разом з днями, в яких зроблена, одначе сповняє свою велику задачу. В історії української публіцистики свого часу займе Ярослав Весоловський визначне, почесне місце».

Слова вдячності завідувачці Науково-методичного відділу п.Тетяні Мурашевич з наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю.Федьковича за надану допомогу при підготовці матеріалу.

Під час підготовки тексту використані книги: В.Качкан «На гребені думки»: Вибір праць у 3-х томах, Т.ІІІ; «Журавлі повертаються…: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого / упор. В.Качкан; Сімович Василь. Праці у 2 томах. Т.2 та матеріали з інтернет-ресурсів.

Фото з колекції Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського, з фондів наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю.Федьковича, інтернет-ресурсів.