03-03-2021

Інтелектуальний календар БЕРЕЗЕНЬ- 2021: Мирон Михайлович Кордуба

Один з найталановитіших істориків Східної і Центральної Європи.
 
2 березня – 145 років від дня народження українського історика,бібліографа, археографа, етнолога, перекладача, педагога, публіциста, консула від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, професора  Мирона Михайловича Кордуби  (1876-1947)
 
Мирон Кордуба – знакова і шанована постать серед науково­ї та культурної спільноти України кінця ХІХ - першої половини ХХ століття. За своєю обдарованістю і широтою наукових зацікав­лень, винятковою працьовитістю та наполегли­вістю у праці – це особа небуденна. Він був дослідником різних епох і періодів історії України та інших слов'янських країн. Це унікальна в європейському історичному контексті особистість, якого Омелян Пріцак назвав «одним із найбільших істориків Східної і Центральної Європи", якому вдалося рівноцінно втілити свої таланти та коло зацікавлень одразу в багатьох галузях науки та куль­тури. Він мабуть сповідував кредо, що поняття „життя" і „праця" є синонімами, про що свідчить його багата наукова спадщина. І так тривало завжди, де б він не перебував і над чим би займався. В його житті виділяють п’ять періодів життя та праці.
 
Один із них, найбільш успішний і щасливий, майже 14 років припав саме на перебування в Чернівцях. Він залишив в нашому місті не тільки добру пам’ять як науковця-інтелектуала новітнього часу та вдячних учнів, але і добрі книжки.
 
Мирон Михайлович Кордуба народився в селі Острів на Тернопільщині в родині священика. Його батько мав парафію на Львівщині, мати – Емілія Кордуба, була донькою священика. З перших днів навчання у початкових класах школи хлопець проявив особливі здібності й нахил до науки. Серйозне ставлення до життя, до праці та науки він проніс до останнього дня. Освіту отримав в Тернопільській та академічній гімназії у Львові.
 
А от формування світогляду історика нового часу та становлення Мирона Кордуби як науковця розпочалося з перших днів навчання у Львівському університеті на філософському факультеті. Якраз на той час до Львова прибув Михайло Грушевський, який очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з українською мовою викладання. Там він мав нагоду стати свідком нової доби української історіографії і став її найстараннішим робітником. Під керівництвом свого улюбленого викладача, професора Михайла Грушевського, Мирон Кордуба робив перші кроки в історичній науці, який "Окрім викладів і семінарійних занять, вів приватні наукові заняття поза університетом зі студентами. Роздавав книжки для рефератів і оцінок, потім відчитувано ці реферати, а котрі ліпші – друковано. Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи". Грушевському за досить короткий період вдалося створити свою наукову школу – він насамперед навчав своїх здібних студентів мислити. Під керівництвом професора Мирон Кордуба тільки за 1895 рік прочитав і написав рецензію на 28 наукових праць німецькою, польською, французькою та іншими мовами.
 
І потім на все життя Мирон Кордуба удостоївся честі у своїй науковій діяльності  українського історика, географа, етнографа, археографа, сторіографа, історіософа, автора праць з політичних наук та літературної критики, мето­дології історії, книгознавця, бібліографа, джерелознавця, педагога, громадсько-політичного діяча мати суттєву підтримку свого вчителя    Михайла Грушевського, який зараховував його до того "невеликого числа своїх справжніх учнів, якими він завжди опікувався, і з яких сподівався пожитку для нашої суспільності". Треба одразу сказати, що й учень виявився вдячним. Він один з небагатьох впродовж усього життя достойно проніс звання Учня Михайла Грушевського. У післявоєнний період категорично відмовився виступити з критикою історичних концепцій і поглядів Учителя, незважаючи на моральні утиски з боку прокомуністично налаштованих викладачів тодішнього Львівського університету. За що власне і поплатився життям.
 
Ще навчаючись у Львові, він вступив до всесвітньої української академічної організації НТШ ім. Т.Шевченка, в якій формувалася та розвивалася українська наука кінця ХІХ - першої половини XX ст. Тут він вперше виступив на засіданні Історико-філософічної секції НТШ. Таким чином, поруч з знаковими в майбутньому науковцями: В. Антоновичем, Д. Багалієм, О. Барвінським, В. Гнатюком, О. Колессою, С. Томашівським, О. Терлецьким Мирон Кордуба був одним з перших членів Товариства, яке поступово ставало центром наукової праці, особливо в галузях, пов'язаних з українознавством. Отож, шлях молодого і здібного науковця до самостійних наукових досліджень, як і в більшості молодих людей того часу, схильних до науки, лежав через діяльну участь у наукових товариствах і насамперед в академічному НТШ. Також посутнє значення для Мирона Кордуби мала стипендіальна та гонорарна підтримка з боку товариства. Попри те, що допомога була вельми невеликою, за складних матеріальних обставин вона набирала надто важливого значення для вченого.
 
Проте, коли він ще був студентом, то центром вивчення світової історії на той час був все-таки Віденський університет і тому Мирон Кордуба продовжив свої студії у Відні, де він навчався впродовж 1895-1898 років. Відвідував лекції знаменитих професорів: Г. Цайсберга, М. Бідінґера, О. Губера, В. Пенка, Ф. Томашека, В. Ціммермана, Н. Йодля. Викладачі одразу відмітили його старанність до наукової праці і він був прийнятий почесним членом "Інституту австрійських досліджень", склав іспити з палеології та хронології, через рік – з історії та філософії. Найбільше його цікавили такі науки, як «палеографія, дипломатика й історія християнства», також відвідував спеціальний курс політичної історії при Віденському університеті. Під керівництвом фахівця із середньовічної австрійської історії, професора М. Бідінґера, Мирон Кордуба написав дисертацію на тему "Історія і відносини в Галицькому князівстві до половини ХІІІ ст." і в 1898 році здобув у Віденському університеті науковий ступінь доктора філософії.
 
Під час навчання Мирон Кордуба брав участь у громадському житті українців столиці, активно працював у студентському товаристві "Січ", і навіть став його президентом.
 
Після закінчення навчання в університеті Мирон Кордуба залишився працювати в бібліотеці університету на посаді державного службовця (з 1 червня 1898 року  до листопада 1900 року), здійснив багато досліджень у віденському архіві.  Робота бібліографом дала йому можливість готувати огляди західноєвропейської літератури з культурної та політичної історії, історії літератури й мистецтва для "Записок НТШ" та працювати, як він писав М. Грушевському, "коло габілітації", тобто готувався до написання та захисту наукової праці на звання доктора. Підготовка до габілітації передбачала складання комплексу усних іспитів, захист наукової роботи й затвердження Міністерством культів і освіти Австро-Угорщини кандидата у званні приват-доцента. Для молодого і схильного до науки Мирона Кордуби відкривався шлях до науково-педагогічної кар'єри в університеті. 
 
Проте дійсність, як завжди, внесла свої корективи в плани молодого науковця. Життя в столиці завжди є досить непростим з матеріальної сторони, родина вже не могла йому допомагати, у стипендії відмовили. І він вирішив перебратися в більш доступніше місце для праці та життя. І чи то за авторитетним словом професора Грушевського, чи то долучився діяльний професор Ст.Смаль-Стоцький, який мав талант освічених людей запрошувати до життя і праці в Чернівці, але наприкінці 1900 року Мирон Кордуба залишив Відень і поселився у Чернівцях на вулиці Новий світ, 18 (нині вулиця Т.Шевченка, 30). Без перебільшення тут в нього пройшли найкращі роки життя та праці.
 
 
 
 А от помешкання він обрав зовсім не випадково. З одного боку, звідси було недалеко до праці – до 1913 року (спочатку на посаді суплента, тобто помічника вчителя,а потім на посаді вчителя) він викладає світову історію та географію у Другій державній гімназії (нині гімназія № 5 за адресою Д.Загула, 8).
 
 
 
А друге, не менш важливим у виборі, було те, що саме на цій вулиці в те «золоте десятиліття» для Чернівців, мешкало дуже добірне товариство, або як писав Богдан Лепкий «порядних і чесних людей», як от родини професора Ст.Смаль-Стоцького, художниці Августи Кохановської, письменниці Ольги Кобилянської, Юстина та Єртея Пігуляків, історика Раймунда Кайндля. Сюди до них на добру бесіду заходили і приїжджали з інших міст та європейських столиць Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Осип Маковей, Василь Сімович, Антон Крушельницький, Богдан Лепкий з Остапом Луцьким…
 
Він активно спілкувався з ними та іншими українськими політиками і культурними діячами, пов’язаними в цей час із Буковиною. У домашній бібліотеці Кордубів зберігалися видання з посвятами Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, що свідчить про тісні дружні стосунки родини Кордубів із сусідами – літераторами. Мабуть, йому таки було добре в цьому достойному товаристві.
 
Він приїхав сюди ще зовсім молодим чоловіком, йому виповнилось всього 25 років. І вже в наступному, 1901 році, в його житті відбулася ще одна важлива і щаслива сторінка – тут він одружився з Євгенією Цегельською, яка стала для нього невтомною помічницею і підтримкою в усьому. Вона походила з родини відомих діячів Цегелських. Рідний брат дружини – Лонгин Цегельський – політик і державний діяч цього часу, а Роман Цегельський був професором фізики Чернівецького університету. Близькі родинні стосунки були з родиною Барвінських.  Тут, в цьому помешканні, в них народилися всі 4 дітей. В 1902 році – син Роман, випускник Данцизької політехніки, в 1906 році – дочка Клавдія, а в 1908 – дочка Стефанія. Ще один син помер маленьким.
 
 
 
Так як Євгенія Цегельська вийшла заміж в молодому віці, то на «домашні курси» по веденню господарки та доброї газдині вона ходила до п. Ольги Кобилянської, яка проживала на цій же вулиці трохи нижче. А ще вона із захопленням слухала нові твори, які письменниця їй читала вголос. Пізніше, коли діти трішки підросли, вона також прилучилася до активного громадського життя в Чернівцях. Була активною учасницею товариств «Жіноча Громада» та «Кружок жіночої громади», опікувалася дитячими садками, брала участь в їх організації.
 
Найбільше часу забирало викладання в гімназіях та інших навчальних закладах. Він викладав історію та географію в Українській приватній дівочій учительській семінарії товариства «Українська школа» в Чернівцях, історію в Українському народному університеті.  Як професор-педагог Мирон Кордуба залишив незабутні спомини у слухачів гімназій Чернівців. Надзвичайно солідний і вимогливий, подавав ученицям багатющі відомості з української і всесвітньої історії, підкреслюючи виховні моменти в рідній і чужій історії по думці, що “історія – це вчителька життя”. Колишні учні цієї гімназії у своїх спогадах відзначали високу ерудованість професора, глибоке володіння матеріалом, вміння викладати історію України в контексті європейської та світової історії, широке використання джерел і документів, краєзнавчого матеріалу. Він був вимогливий як до вихованців, так і до себе, як до педагога. Як практикуючий професор, він багато уваги приділяє педагогіці на Буковині, видає фахові підручники, педагогічні часописи.
 
Товариство «Руська Бесіда» у Чернівцях в 1906 році видала його «Історію Буковини», яка була чи не першою спробою систематизувати і доступно викласти головні історичні події краю від найдавніших часів. Нещодавно ця праця була перевидана як репринтне видання, що свідчить про її наукову вартість.
 
 
Мирон Кордуба 4 зліва в 2 ряду
 
Проте такий діяльний чоловік не обмежився тільки педагогічною працею. Пріоритетними напрямами дослідної роботи були історія, демографія, етнографія, статистика та мистецтво Буковини.
 
Він був членом правління товариства «»Українська школа» в Чернівцях, директор Української друкарні в Народному домі, редактор буковинського відділу педагогічного часопису «Наша школа», член-засновник та член першого правління педагогічного товариства «Сковорода» та інших громадських інституцій.
 
Маючи вже дуже добрий досвід роботи в просвітницьких товариствах, він був одним із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 року Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб: переважно професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі. Перший голова УІТ, професор кафедри історії Східної Європи у Чернівецькому університеті Володимир Мількович запросив Мирона Кордубу на установчі збори як члена-фундатора. Його ж було обрано скарбником УІТ, а згодом Мирон Кордуба та Осип Маковей стали найактивнішими його членами. Пріоритетними напрямами дослідної роботи цієї інституції визначено історію, демографію, етнографію, статистику та мистецтво Буковини. Діяльність в УІТ розширила коло його наукових інтересів, спрямувала основний дослідницький акцент на буковинське краєзнавство. Він розпочав складати географічні карти й вести дослідження з історії краю. Його праці з історико-географічної тематики стали новим явищем у розвитку новітньої української історіографії. Дослідники відзначають також навчальні географічні атласи професора Миколи Кордуби (два видання, одне з них у Лейпцигу), які становлять особливу цінність. Він є одним із перших українських учених, який зайнявся докладним вивченням географічних назв як історичного джерела. Будучи дуже ретельним науковцем та маючи добру фахову освіту, він відгукнувся на пропозицію В. Мільковича зайнятися складанням ґрунтових (географічних) карт й, спираючись на них, вести дослідження з історії краю. Особлива увага зверталася на назви парцел (земельних наділів), лісів, пагорбів, річок й потоків на Буковині. УІТ розробило методику цих дослідів, залучило до обстежень місцеву інтелігенцію, насамперед учителів, картографічно закріпляло результати експедиційної праці. Вже влітку 1902 року була підготовлена доповідь про використання картографічних методів в історичних дослідженнях. Професор Мількович високо оцінив працю  Мирона Кордуби і запропонував представити такі солідні результати його діяльності Історично-картографічного інституту Чернівецького університету науковцям Лейпцига. Для цього товариство навіть звернулось у Міністерство культів і освіти Австрії з проханням про надання відповідної допомоги. Із найважливіших справ, якими займалося УІТ, потрібно згадати заснування Чернівецького Крайового архіву в 1907 році, обговорення можливості повного видання буковинських грамот молдавського періоду, рух за збереження архітектурних пам’яток та захист їх від так званого «оновлення».
 
Він підготував і видав «Географічний атляс», що витримав три видання (1912, 1914, 1922) у Коломиї у Галицькій накладні Я. Оренштайна. «Географічний атляс» вченого був першим українським картографічним виданням для потреб географічної освіти в гімназіях Австро-Угорщини з українською мовою викладання. Стверджується, що за своїм змістом та якістю «Географічний атляс» Мирона Кордуби відповідав високому загальноєвропейському рівню.
 
У фондах Педагогічного музею України зберігається його унікальний атлас
 
 Кордуба М. Географічний атлас [Карти]. – Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна, 1912.
 
Мирон Кордуба став збирачем і дослідником української топонімії з чернівецьких часів, важливим було й те, що вчений викладав у гімназії, окрім історії, ще й географію. Перші результати експедиційних досліджень слов'янських топонімів Буковини М. Кордуба виклав у брошурі "Найдавніші оселі на Буковині" (1905).  В 1908–1909 роках збирати топографічний матеріал з буковинської України йому допомагали учні старших класів Чернівецької гімназії. Під час експедицій 1912–1914 років він намагався засобами топонімії віднайти на Буковині сліди літописного міста Хмелів. Власне, Хотин, Цецин, Хмелів відігравали провідну роль в Шипинській землі і були південно-східним кордоном Галицько-Волинського князівства. Всі три шипинські міста разом складали оборонну лінію та систему фортифікації. Топонімічні дослідження Мирона Кордуби мали важливе значення, оскільки вони спростовували твердження інших буковинських істориків, що румуни єдине автохтонне населення Буковини, а українці на Буковині – це вигадка австрійців, які "винайшли" тут українську націю після 1848 року. Результати діяльності історико-топографічного матеріалу буковинського краю, на численних прикладах переконливо довів, що «Зелена Буковина – це питомо український край, культурне обличчя якого формували східно-слов’янські племена ще в часи раннього середньовіччя.
 
Він систематизував матеріали до географічного словника Галичини і Буковини, матеріали збірки топографічних назв, карти населених пунктів.
 
В 1903 році від Українського історичного товариства він разом з Василем Сімовичем як представники Буковини їздив на відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві.
 
Найбільшу групу української інтелігенції становили вчителі. У зв`язку з цим редакції пресових органів приділяли особливу увагу проблемам розвитку національної культури, формуванню в інтелігенції “правдивого українського світогляду”. Одним із провідних суспільно-наукових фахових періодичних видань українського вчительства Буковини став двотижневик “Каменярі” (1909–1914), постійним дописувачем котрого був М. Кордуба. Цей часопис відігравав помітну роль не тільки серед українського вчительства, а й у житті українського населення краю загалом. З перших номерів автори “Каменярів” жваво цікавилися політичними справами, закликали до порозуміння між українськими партіями на Буковині, активно відстоювали інтереси української громадськості, друкуючи суспільно-політичні статті про єдність української нації, формування національної свідомості, роль та місце вчительства в громадському житті. Суттєво сприяло поширенню просвіти серед широких мас Буковини й видання щомісячника для шкільних бібліотек “Библіотека для молодежи, селян і міщанства”. У січні 1911 року товариство “Руська бесіда” відновило місячник під назвою “Читальня”, який редагував Мирон Кордуба  впродовж 1912–1913 років. Зміст просвітнього місячника визначали літературно-художні твори і життєписи здебільшого буковинських, галицьких і визначних українських письменників, популярні статті історичного і просвітньо-пізнавального характеру, інформація про нові видання, що вийшли у видавництвах краю. Мирон Кордуба опублікував у ньому історико-пізнавальні статті “Народи Буковини”, “Яким чином Буковина перейшла до австрійської держави?”, “Де живуть Українці?”. У 1912 році, як відповідальний редактор часопису, він вводить постійну рубрику “Нові книжки для народу” з інформацією про найновіші видання, їх зміст і оцінку, що публікували товариство “Просвіта”, “Українська школа”, “Руська бесіда” у Львові. На обкладинках місячника Мирон Кордуба вміщував “Пропамятні дни на кожний місяць”, в яких зазначав пам`ятні дати життя або смерті українських письменників, історичних діячів, історичних подій з життя українського народу.  Як редактор та публіцист політичних і просвітницьких видань Мирон Кордуба суттєво долучився до просвітницької праці, на що не шкодував ні часу, ні інтелекту.
 
У фондах Педагогічного музею України зберігається кілька примірників «Читальні» під редакторством Миколи Кордуби.   
 
Читальня. Місячник для просвіти народу. Редагує видавнича комісія. Відвічальний редактор: Др. Кордуба Мирон, № 235. – Чернівці: З друкарні т-ва «Руська Рада», 1912. – 18 с.
 
Читальня. Місячник для просвіти народу. Редагує видавнича комісія. Відвічальний редактор: Др. Кордуба Мирон, № 239 – Чернівці: З друкарні т-ва «Руська Рада», 1912. – 16 с.
 
 
 
Як талановитий вчений-історик, ще й при тому журналіст, він від початку створення Українського історичного товариства не втомлювався на сторінках часописів розказувати про розвиток української науки, історичної зокрема. Він був прихильником нових віянь,. Він був прихильником нових віянь, нових наукових методів в європейській історіографії .
 
Окрім часописів, він видавав і підручники для українських шкіл та гімназій. Мирон Кордуба “Картини із всесвітньої історії для народних і виділових шкіл”
 
Ще одну малознану, але важливу сторінку Мирона Кордуби, його співпраці з газетою «Буковина», куди він надсилав свою публіцистику понад 20 років, ретельно дослідив науковець з Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Тарас Батюк. За роки своєї праці в Чернівцях він опублікував понад 80 політично-публіцистичних статей, які відображають ситуацію на Буковині. Перші публікації появилися на сторінках цього часопису, ще коли Кордуба був студентом віденського університету і що цікаво, це була вишукана белетристика. В 1895 році з'являється у „Неділі" – ілюстрова­ному додатку до газети „Буковина" – оповідання „Виправа по золоте руно". В 1896 році – чо­тири оповідання та оповідки у журналі „Зоря", в газеті „Буковина", першому русько-американ­ському календарі, альманасі „Січ".  Під псевдонімами він друкував свої перші художні твори про студентське життя. Вони були прихильно зустрінуті читачами, «…відзначали безсумнівний літературний талант молодого письменника, його добрий письменницький стиль, чудове розуміння завдань белетристики і вміння художньо передавати читачеві свої настрої». Його першим пробам пера досить високу оцінку дав сам Осип Маковей, а він був прискіпливим до авторів. Його художню прозу підтримав Іван Франко та Леся Українка і то була для нього дуже важлива оцінка таких авторитетів. Саме на сторінках часопису «Буковина» Мирон  Кордуба публікував і свої перші переклади українською мовою Гі де Мопасана і Йоганна  Гете.
 
 Зрозуміло, що постійним дописувачем цього поважного українського часопису він став, коли переїхав на працю в Чернівці. Найвагоміше місце в його публіцистиці займали проблеми українського політичного громадського життя на Буковині та в Австро-Угорській імперії назагал, культурно-освітнє життя українців, діяльність НТШ ім. Т. Шевченка. Його гострі аналітичні статті й кореспонденції можна вважати малою енциклопедією тогочасного політичного життя Буковини.  Тільки до початку Першої світової війни в Чернівцях з-під його пера вийшло понад 70 публікацій. Згадаймо хоча б такі, як: “Наші дезідерати на полі буковинської історіографії”, “Хто ми?”, “Дещо з бувальщини міста Чернівців”, “Де живуть українці?”, “Українське життя в Чернівцях”. Ці статті стосуються багатьох сфер громадського й культурного життя на Буковині і до сьогодні є неоціненним  джерелом вивчення тодішньої ситуації у цьому краї. Професор М. Романюк вважає їх одними з найважливіших статей публіцистичного, історичного та етнографічного характеру, що друкувалися на сторінках тодішньої буковинської преси. На сторінках часопису Мирон Кордуба надрукував поважне дослідження про українські звичаї та українську писанку на Буковині. Він також дав високу оцінку праці Р.Кайндля «Історія Чернівців», яка вийшла до ювілею міста в 1908 році.
 
І вже навіть коли він виїхав з Чернівців в роки Першої світової війни, він все одно надсилав свої публікації до газети.
 
Одночасно з такою активною діяльністю в Чернівцях, він одночасно дуже багато працював і в такій поважній академічній інституції, як НТШ у Львові, куди його обрали дійсним членом в 1903 році. Головою товариства був Михайло  Грушевський, який надавав особливої ваги виданням джерел до історії України, тому й розгорнув археографічну діяльність. Його Львівська історична школа відіграла переломну роль у розбудові джерельної бази національної історіографії. Він планував видання літописів і хронік, матеріалів правничого, історико-етнографічного характеру, з історії церкви й освіти. У зв'язку з цим Михайло Грушевський направляв своїх кращих учнів вивчати іноземні архіви. Зокрема, Мирон Кордуба впродовж 1907–1909 років їздив до Відня, Москви, Бухареста. Завдяки кропіткій та наполегливій роботі М. Кордуби та інших членів Археографічної комісії впродовж 1895–1913 рр. було видано десять томів документів у серії "Жерела до історії України-Руси". Напрацювання М. Кордуби ввійшли до дванадцятого тому як "Матеріали до історії української козаччини". За цей вклад в історичну науку він був обраний членом Археографічної комісії.

А потім події І Світової поламали його плани щодо подальшої наукової праці  і він з родиною змушений був виїхати з Чернівців. Проте і далі захищав інтереси краю. Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року Мирон Кордуба як Представник Буковинської Національної Ради став делегатом Української Національної Ради ЗУНР. Також був консулом Західно-Українського посольства у Відні і одним із провідних редакторів газети «Республіка» – офіційного урядового органу ЗУНР.
 
Десять років життя Мирона Кордуби безпосередньо пов'язані з Варшавським університетом, куди його запросили. Після повернення з Варшави 1940 року Мирон Кордуба працював у Львівському університеті професором історичного факультету. Після звільнення Львова від німецької окупації в 1944 році його призначили виконуючим обов'язки професора історії України, а з вересня 1945 року - завідувачем кафедри південних і західних слов'ян. Він викладав історію України і читав спецкурс "Історія Галицько-Волинського князівства".
 
У цей час більшовицькі структури перейшли в наступ на концепцію історії України Михайла Грушевського. Мирона Кордубу та інших учнів Грушевського почали морально тероризувати. Йому було запропоновано виступити із засудженням наукових поглядів Михайла  Грушевського, і навіть названо тему доповіді: "Буржуазно-націоналістичне висвітлення історії стародавніх часів, зокрема Київської Русі, у М. Грушевського». Але Мирон Кордуба не виступив проти наукової концепції свого вчителя. Більше того, на запланованому засіданні він виголосив доповідь: "Михайло Грушевський як дослідник княжої доби історії України", у якій назвав його одним з найвидатніших істориків України та шкодував, що його критикують деякі його земляки-українці. Звісно, після цього Мирон Кордуба змушений був фактично припинити наукову діяльність. Його "перевихованням" займаються партійні органи всіх рівнів. Як згадує його онук, він був непоступливим, але розумів, що його з родиною в будь-який момент можуть депортувати в Сибір. І вдома завжди були приготовані мішки з валянками і фуфайками та необхідними харчами.
 
Мужність і відданість науці коштувала вченому дорого. Не витримав морального терору, принижень, цькувань. Під час роботи у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН України 30 квітня 1947 року у нього стався інсульт, внаслідок чого 2 травня того ж року вчений помер. Спочиває видатний вчений-інтелектуал Мирон Кордуба на Личаківському цвинтарі.
 
Він залишив понад 500 наукових праць, виданих не лише в Україні, а й у Франції, Польщі, Німеччині. Праці вченого високо оцінила європейська наукова громадськість. Він став членом Інституту громадознавства та Історико-філологічного товариства у Празі, Угорського товариства імені Ш. Петефі, Польського товариства шанувальників історії, Варшавського інституту дослідження національних справ, Археографічній комісії та Історичної секції ВУАН, Українського соціологічного інституту в Празі. Дійсний член Варшавського інституту досліджень національних справ, почесний член Українського наукового інституту у Варшаві, дійсний член Українського історико-філологічного товариства у Празі, Львівського відділення Інституту історії України АН УРСР.
 
Те, що професор продуктивно застосовував допоміжні історичні дисципліни - етнографію, демографію, статистику, історичну географію, топоніміку, джерелознавство – було співзвучне новим віянням західноєвропейської науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, зробило його побудову історичної картини розвитку українського народу цілісною, довершеною, додало аргументації при розгляді питання окремішності українського народу серед інших східнослов'янських народів. Власне, вчений вперше в українській топоніміці прокласифікував назви населених пунктів за їх семантикою, розробив свою методику збору таких назв. Через те його наукову історичну спадщину в радянський час віднесли до буржуазного націоналізму і піддали цілковитому забуттю. І тільки нещодавно почали повертати його праці.
 Він залишив дуже поважну наукову спадщину та нові напрямки в модерній історичній науці, яка не втратила своєї цінності і до сьогодні. Значення Мирона Кордуби як вченого – переломне в розвитку української вітчизняної історіографії. Воно безпосередньо пов'язане з національно-культурним відродженням української нації в першій чверті ХХ століття.  Він підготував найґрунтовнішу бібліографію історії України.

А ще залишились його нащадки, які хоч і по світах роз’їхались, проте бережуть добру пам’ять про свого славного дідуся. Син Роман Кордуба став інженером-електриком і живе в Німеччині. Дочка Клавдія – фармацевт у США. Донька Стефанія Білинська-Ольшанська була активною діячкою товариства «Просвіта», дружина Т. Білинського. Онук Борис Білінський – лікар світової слави, його «Онкологія» – перший україномовний підручник з фаху, Андріяна Огорчак – інженер-механік.

Власне онук Борис Білінський і написав дуже милі спогади про свого дідуся, яким він йому маленькому запам’ятався: « Поліглот (знав 16 мов), принципова, дещо сувора, маломовна людина з тонким почуттям гумору й унікальним умінням розповідати анекдоти; мав безліч роботи і хронічну нестачу коштів. Мирон Кордуба вів майже спартанський спосіб життя: вранці обливання холодною водою, кава – і пішки на роботу. Обід і робота за бюрком (стоячи). Їжею не перебирав, але їв регулярно. Палив, але мало».
 
А в Чернівцях Мирон Кордуба залишився у вдячній пам’яті сотень його учнів, тут залишились його підручники та статті, які науковці останніми роками ретельно повертають в наукову скарбницю. Опубліковані його спогади «Переворот на Буковині» та «В посольстві до гетьмана», які мають надзвичайну фактологічну цінність як історика-науковця та одного з найактивніших діячів українського національно-державного відродження Буковини.
 
По його науковій спадщині захистили вже не одну наукову роботу, і то саме по чернівецькому періоду. Його іменем названа одна з вулиць в центрі Чернівців.
 
Він все свідоме життя користувався кредом «Salus Rei publicae suhreta lex esto» – «Добро держави нехай буде найвищим законом перед очима кожного». Йому вдалося цілковито його дотриматися і залишити свою вагому цеглину у розбудові державності України.