09-03-2021

Проект "Книга, яка надихнула Кіно" Вступ до історії Кіно

 «Поезія - це те, що не можна перекласти.
Мистецтво – це те, що не можна сформулювати.
Фільм – це те, що не можна пояснити.»
Джеймс ДеМонако
(американський сценарист, режисер і продюсер)
 
 
 
 
 
 
 
 
Є на світі великий, могутній всесвіт, обрисів якого не можна знайти на жодній карті. Незважаючи на це, всі ми добре знаємо про його існування і досить часто подорожуємо його шляхами та стежками.
 
Цей всесвіт – всесвіт Кіно.
 
Щороку на екрани світу виходить понад 1000 лише повнометражних художніх фільмів, десятки й десятки тисяч різножанрових короткометражок, наукових, мультиплікаційних, документальних та учбових стрічок. Кількість глядачів становить чи не астрономічні числа.
 
Фільми допомагають краще уявити образ героїв та запам'ятати головну ідею, що особливо корисно для тих, кому краще побачити, ніж самому уявити. Але нагадуємо, у дилемі з трактуванням певних моментів між книгою і фільмом, перевага однозначно на боці книги!
 
Деякі з нас не можуть яскраво візуалізувати події, що відбуваються в книзі, поки не звернуть увагу на чітке зображення. Саме тому в книгах нерідко можна зустріти ілюстрації або хоча б репродукції гравюр. Це полегшує процес сприйняття, допомагаючи швидше зануритися в події, котрі відбуваються в творі. Фільм ідеально підходить в цьому плані, адже відразу допомагає уявити все в найдрібніших деталях, занурюючи глядача в неперевершену атмосферу. Нерідко він може послужити і мотивом для дискусії, особливо, якщо зовнішність героїв або події значно відрізняються від описаного в творі.
 
Взаємовідносини літератури і кіно дуже часто були темою публікацій, дискусій, обговорень, але так чи інакше вони не були вичерпними для висвітлення проблеми такого широкого діапазону.
 
Побутує думка про те, що екранізація літературних творів – це свого роду їхній переклад з літературної мови на мову кіно. Але таке твердження є не зовсім істинним, оскільки екранізацію правомірно можна вважати окремим видом художньої творчості.
 
«Три головні складові частини фільму: сценарій, сценарій і ще раз сценарій.»
          Стівен Спілберг
 
Коли ми намагаємося замінити книгу екранізацією, або порівняти її з улюбленою кінокартиною, ми вчиняємо щонайменше наївно. Все-таки кіно і література — це два різних види мистецтва. Закономірним чином можуть відрізнятись їх властивості і завдання. Тому обирати між фільмом і книгою — те саме, що сперечатись, що краще: живопис чи балет.
 
«Зйомочний майданчик – місце не для пошуків, а для знаходжень»
Сергій Ейзенштейн
 
Література надає кінематографу сюжетну лінію фільму, інакше кажучи – сценарій, а кіномистецтво не просто дублює його як основу, а використовує і трансформує здобутки літературні в новий художній твір, але вже у відповідності до закономірностей та особливостей мистецтва екрану. Екранізація є процесом плідної взаємодії та взаємозбагачення кіно і літератури. Найбільш вдалі екранізації стимулюють зацікавлення літературним твором-основою, оскільки після виходу фільму на екран починається обговорення не лише кіно-твору, але й книги-першоджерела.
 
Творчість прозаїка або поета – індивідуальна, її результат – закінчений твір, який в такому ж вигляді прочитають люди. Фільм же народжується в творчості колективній.
 
 
Кінофільм має часові обмеженні, і сказати в ньому все, що написано на сотнях сторінок, неможливо. Навіть головне і суттєве треба передати в концентрованих кіно драматургічних образах, пам'ятаючи, що кіно – це якісно інше мистецтво, яке має свою мову і свої закони. Намагання зберегти всі дорогі серцю автора деталі, сюжетні лінії, персонажі руйнує кінотвір.
 
На питання, що краще – читати книгу чи дивитися екранізацію твору, – кожна людина має свою відповідь. Той, у кого є талант читача й багата уява, скоріше за все, візьме книгу в руки. Буде читати, гортаючи сторінки, і повертатися в прочитане не один раз. А коли дочитає останню сторінку, і з сумом її перегорне, – відчує це, як розлуку з другом. Серце такого читача наповниться переживаннями, роздумами, можливо, захопленням…
 
Герої книги на деякий час стають близькими, начебто ти зайшов до них у гості, торкнувся їхнього життя. Дійсно, книга має таку особливість – вона наповнює тебе і залишається в серці надовго. Ти уявляєш героїв книги як живих людей, вони існують у твоєму просторі, проживають своє життя.
 
Потім ти вирішуєш подивитися екранізацію книги, яку прочитав. Буває так, що героїв ти зовсім інакше уявляв, а режисер зробив фільм так, як він «побачив» книгу. Найчастіше уявлення не співпадають, – це суб’єктивно.
 
І все ж таки, мабуть, важливіше та корисніше буде і читати, і дивитися. Це значно збагатить ваш внутрішній світ.
 
Отже, пропонуємо вам прочитати книги, за якими створено фільми. Можливо, вам після читання дуже захочеться подивитися стрічку. Як режисер поставив ту чи іншу сцену, яких акторів знайшов і чи збіглося ваше уявлення з уявленням кінорежисера.
 
Серед безмежного океану імен та фільмів немало видатних та майстерних.
Ми з вами зупинимося далеко не на всіх гідних уваги та нашої любові, оскільки їх значно більше.
 
Розпочнемо ми наше знайомство з українського кінематографу та екранізації творів української літератури.
 
 
Розвиток українського кіно розпочався ще 1893 року, коли інженер Одеського (Новоросійського) університету Йосип Тимченко за два роки до «Сінематографа» братів Люм'єр сконструював кінознімальний і проектувальний апарат «Кінескоп», і здивовані глядачі стали свідками народження видовища, яке згодом перетворилося в найулюбленіше і найбільш масове мистецтво в народі.
 
 
 
 
 
 
 
 
У 1896—1902 рр. харківський фотограф Альфред-Люціан Костянтинович Федецький, перший український оператор хронікально-документальних кінофільмів, вдосконаливши кіноапарат, знімає і демонструє хронікальні фільми.
 
Кінематограф в Росії часто називали іноземцем. А виходить, що «іноземець» цей був родом з Харківської губернії.
 
 
 
 
 
 
 
 
У Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) з 1911 р. механік Данило Сахненко знімає місцеву хроніку, видові кінокартини, екранізує вистави славетного українського театру корифеїв (першого українського професійного театру який було відкрито 1882 року в Єлисаветграді. Засновником театру був Марко Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.)
 
 
 
 
Це були дуже популярні тоді спектаклі — «Наймичка», «Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь українські актори — М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький, М. Садовський, І. Мар’яненко та ін.
 
 
 
Пізніше Данило Сахненко виступає як кінорежисер і проводить зйомки картин за повістю Гоголя «Тарас Бульба» та за поемою Пушкіна «Полтава». Найкращий свій фільм «Запорізька Січ» Д. Сахненко зняв у 1911 році. 
 
 
27 серпня 1919 року, прийнято вважати офіційною датою народження українського радянського кіно, як і всього багатонаціонального радянського кіномистецтва.
 
Коли на фронтах громадянської війни ще гриміли бої, на екрани країни поряд з хронікальними виходять агітаційні фільми. Це був зовсім новий, своєрідний вид кінотворів, по суті перша творча розвідка радянського кіномистецтва в галузі художнього відображення героя того часу і дійсності, що його оточує.
 
 
До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в Україні було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу.
 
 
Виробництво художніх фільмів починається у 1920—1921 рр. А коли у 1922 р. утворюється ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) випуск фільмів стає систематичним.
 
До кіно приходять українські та російські письменники, режисери-початківці та режисери з дореволюційного кіно, художники, оператори. Створюється колектив кінорежисерів-професіоналів - П. Чардинін, Ф. Лопатинський, Г. Тасін, І. Кавалерідзе, М. Терещенко, А. Кордюм та ін.
 
Творчість велетнів народної думки — І. Франка, М. Коцюбинського, М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького стає джерелом шукань перших українських радянських кінорежисерів. Серед екранізацій того часу — «Микола Джеря», «Сорочинський ярмарок», «Борислав сміється», «Навздогін за долею» («Дорогою ціною»).
 
 
 
 
 
 
 
Режисер Петро Чардинін (Пьотр Красавцев) здійснює у 1926 році постановку двосерійного фільму «Тарас Шевченко». Успіхові картини, незважаючи на слабкість сценарію, багато в чому сприяла блискуча гра Амвросія Максиміліановича Бучми. Акторові великої життєвої правди пощастило уникнути трафарету в зображенні геніального поета, правдиво й повнокровно показати сповнене нелюдських труднощів життя Шевченка. Фільм завоював популярність не тільки в Радянському Союзі, а й за кордоном.
 
 
 
 
 
 
Українські режисери-новатори Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Микола Шпиковський, Арнольд Кордюм, Петро Чардинін, Георгій Тасін, Марк Донськой, Леонід Луков, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, Леонід Биков, Кіра Муратова, Фєлікс Соболєв, здобули українському кіно світову славу.
 
Успіхи українського кіно здебільшого були пов’язані з іменами професійних драматургів і прозаїків, серед яких О. Корнійчук, О. Гончар, М. Стельмах, О. Левада, Н. Рибак, Ю. Збанацький, В. Земляк, П. Загребельний та багато інших письменників різних поколінь. 
 
 
Активно розвивалася і сценарна справа, про поліпшення якої свідчить те, що Держкіно УРСР, керівництво студії ім. О. П. Довженка залучили до написання сценаріїв провідних письменників і драматургів республіки – О. Гончара, Ю. Збанацького, Є. Гуцала, Р. Самбука, О. Билінова, М. Стельмаха, І. Григурка, О. Бахвалова, М. Рябого та ін.
 
Перші сценарії на Україні писали письменники: В.Маяковський, П.Панч, М.Бажан, Г.Епік, Ю.Яновський, О.Досвітній та інші. 
 
 
 
У 1960–1970-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, – це режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, М. Мащенко; актори І.Миколайчук, Ю. Шумський, Г. Юра, К. Степанков, М. Гринько, Б. Ступка.
В цей час з’являються стрічки, які розпочали унікальний феномен «українського поетичного кіно».
 
 
 
Одна з найважливіших рис українського поетичного кіно - свідоме використання його авторами досвіду інших, старших від самого кіно, мистецтв. Саме звідси така досконала у фільмах гармонія мистецтв, вдале сполучення зображальності зі звуком, поєднання ритму, руху, барв, композиції, навіть окремих сцен.
 
 
Насамперед слід згадати про літературні джерела українського поетичного кіно. Майже кожен поетичний фільм було поставлено за видатним літературним твором, але їхня спорідненість непряма. Поетичне кіно виступало проти обмеження ролі кінематографа ілюстрацією. Тому творці поетичного кіно не намагались осягнути її, а прямували до передачі атмосфери, духу роману, намагалися прочитати думку письменника, емоційно відчути її та передати мовою кіно. Кожне мистецтво має своєрідну мову, здатну виражати ті або інші ідеї.
 
 
Л.М. Осика, український режисер, сценарист, один із представників хвилі «українського поетичного кіно» говорив:
 
«Ми вірили в те, що обрані нами для кінооповіді теми можуть бути розкриті з найбільшою повнотою лише ретельно відібраними засобами поетичного кінематографа». Крім цього, режисер як повноцінний автор фільму має право на власне бачення, на власне тлумачення літературного твору. Всі «неадекватності» між фільмом та його літературною основою виправдані, адже вони були глибинно продумані та творчо осмислені режисерською уявою.
 
 
 
   
Український кінематограф не гірше кінематографа будь-якої іншої країни. В нас є фільми, які вже увійшли в історію, та таких фільмів може бути ще безліч. Є чимало творів українських письменників, які заслуговують на екранізацію, на “друге життя“.
 
Ми вважаємо, що улюблені герої мають ожити на екранах.
 
 
 
 
 
 
Корисні посилання:
ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління)
Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Велика українська енциклопедія
Український культурний фонд
Державне агенство України з питань кіно

 
Фото з інтернет-ресурсів