Нові надходження: Костишин С.С. "Мелодія старої фісгармонії: Життя на зрізі століть"

«Ця книжка про те, як мрії пишуть сценарій людського життя, а доля вносить свої корективи, вилучаючи зайве і непотрібне»
 
Так коротко, влучно і дуже тонко сказав про книжку, яка щойно вийшла з друку і яку презентував в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського її автор – вчений-біохімік, доктор біологічних наук, професор, академік Академії Наук Вищої Школи України, ректор ЧНУ ім. Ю.Федьковича, Почесний громадянин міста Чернівців та міста ЛокХейвен (США) Степан Степанович Костишин.
 
 
 
 
 
Костишин С.С. Мелодія старої фісгармонії: Життя на зрізі століть. – Чернівці: Букрек, 2021. – 336 с. іл.
І ось тепер, коли «стрілки життєвого годинника, здригнувшись, подолали відмітку двох нескінченостей» та «якось раптово бурхливий і різнобарвний водоспад життя змінився на повільну тиху річку», тобто студенти, викладачі, аспіранти, докторанти, монографії, гранти, статті, рейтинги «залишилися по той бік дверей», Степан Степанович, оглянувшись назад, вирішив і сам подумати, чи дійсно юнацькі мрії мають тенденцію здійснюватися. Причому, саме звичайного українського хлопця із сільської глибинки…То дуже важливо, особливо для сучасної молоді, так як нам зазвичай книги і всі інформаційні ресурси наполегливо розказують про здійснення американської мрії. А українські реалії таки дуже суттєво відрізняються від американських.
 
«Геологія була моєю мрією»
 
Спогади поважного науковця одразу повернули в той далекий серпень 1950 року, коли серйозний і зосереджений юнак із «дерев’яним чемоданом на плечах, якого тато купив у циган», приїхав в Чернівецький університет…за мрією. То не є перебільшення, бо він був цілковито налаштований вчитися на геолога, адже ця професія для молодих людей віє романтикою, а тим більше в ті далекі повоєнні роки. Прикладом були знайомі хлопці-студенти, які вже на той час навчалися на геологічному факультеті, їздили на практику на пошуки корисних копалин та ще й мали дуже красиву форму.
 
І тут життя вносить хоч і не жорсткі, проте посутні корективи для втілення мрії. Коли він потрапив до приймальної комісії, то виявилося, що спізнився (не зі своєї вини) і частину іспитів на геологічний факультет вступники вже склали. Йому запропонували здавати на інші спеціальності. Спочатку він відмовлявся, проте в останній момент згадали про нові спеціальності на біологічному факультеті. Для сільського хлопчини то було близько і зрозуміло, тому він погодився.
 
Правда, поруч жили і навчалися геологи, тому він ще робив спроби таки повернутися до юнацької мрії і писав клопотання про переведення на геологічний факультет. І кожного разу ректор ставив свій «вирок» – «відмовити, Леу».
 
У Долі були щодо нього свої плани і вона часом підправляє той напрямок, який потрібно. Була би мудрість прислухатись і зрозуміти…
 
Довелося йому змиритись з дійсністю і цілковито зануритись в досить перспективну науку – біологію. Тим більше, що на той момент в університеті працювали авторитетні науковці-біологи. Як згадує Степан Степанович «Мені пощастило, що Бог послав мені такого геніального вчителя, як Петро Кучинський», який подарував йому енциклопедичне видання «Загальна селекція і насінництво», чим «благословив» на подальше захоплення і заняття агробіологією.
 
Вже на другому курсі Кучинський доручив студентові Степану Костишину розробляти тему «Фізико-хімічна характеристика ґрунтів між Лужанами та Орошанами», і цьогож року запропонував доповісти результати досліджень на міжуніверситетській науковій конференції студентів Західного регіону, і одразу після цього – на­ засіданні  обласного земельного управління. Ось взірець як змусити студента переконатися у правильності обраного шляху.
 
Так почався успішний шлях в науку більше ніж на пів віку. Але то було пізніше…А попереду були щільно насичені по вінця наукою, практикою та власне студентським життям, роки. Результатом яких став диплом з відзнакою. Правда, з однією четвіркою з геодезії, але то результат студентських пригод, про які читач із задоволенням прочитає в книзі.
 
Підчас розподілу його залишили в аспірантурі, на кафедрі біохімії, де керівником був сам ректор…але, життя знову вирішило зробити ще один несподіваний реверанс. Виявляється, за його серйозною діяльністю спостерігали не тільки наукові керівники, але й з високих владних коридорів партійні працівники, які на той час мали саме вагоме слово, коли вирішувалась доля молодої людини. Рішення ректора було скасоване і його призначили відповідальним за роботу молоді міста Чернівців. Життєва мудрість підказала, що вибору немає.
 
Впродовж майже шести років разом з активною молоддю міста  він займався наведенням чистоти та порядкуна вулицях міста, облаштуванням стадіону «Буковина», зведенням літнього театру в Центральному парку та дитячого літньогокінотеатру за резиденцією, закладаннямпарку «Жовтневий» і каштанової алеї до аеропорту,організацією молодіжних свят та багатьох інших корисних справ для міста, яке молодь 50-х любила і з ентузіазмом розбудовувала. А потім була цілина, куди його відправили керівником молодіжного загону. Автор книги розповідає про труднощі, трагічні та курйозні випадки, які йому довелося пережити від час збирання першого цілинного врожаю в Казахстані. Як пізніше підтвердить дійсність, ця школа життя також була не випадковою, тому що такі «життєві університети» знадобляться йому ще не раз. За цю роботу він отримав першу державну високу нагороду, а через 40 років – став Почесним громадянином Чернівців.
 
У 1961 році стався новий поворот долі, який повернув Степана Костишина в лоно рідної альма-матер. Цього року він випадково (хоча випадковостей просто не буває) зустрівся з професором Георгієм Хрисанфовичем Молотковським, який запросив його до аспірантури на кафедру фізіології рослин. А так як «ностальгія за тишею лабораторій і романтикою польових пошуків час від часу повертала подумки до стін рідної альма-матер, де зробив перші наукові відкриття, де панує особливий дух, який живить енергією таємницю творчості»,то  Степан Костишин прийняв пропозицію  і приступив до такої цікавої, але не зовсім зрозумілої не фахівцям теми  як «Фізіолого-біохімічні особливості гетерозису кукурудзи Буковинський 1, 2, 3». Якщо більш коротко і зрозуміло – то методи підвищення врожаю. Проблема була цілковито на часі, тому наукова робота досить швидко та успішно була завершена та отримала якнайкращі відгуки у фахівців. Далі пішли науково-педагогічні східці – асистент кафедри ботаніки, праця на кафедрі фізіології рослин, керівник науково-дослідної лабораторії гетерозису рослин.
 
У цей період у Чернівецькому університеті була створена така серйозна і прогресивна наукова інституція, як Всесоюзна школа «Геном рослин», яка об’єднала дослідників молекулярно-генетичних основ гетерозису, селекції та гібридизації культурних рослин з усього Радянського Союзу. Це був неймовірно прогресивний крок для консолідації ідей та методів цієї галузі біологічної науки. Школу  «Геном рослин»справедливо називали «прообразом Римського клубу в генетиці». Про чернівецьких науковців заговорили у високих столичних наукових інституціях, а це вже багато що означає.
 
У книзі  Степан Степанович розповідає також як очолювана ним кафедра доклалася до увіковічення пам’яті двох науковців-біологів світового рівня–Ер­віна Чаргаффа та Миколи Вавілова, доля яких тісно переплелася з нашим містом. Перший тут народився, а другий – завершив свій життєвий шлях. Степану Костишину пощастило особисто поспілкуватися з Ервіном Чаргаффом через інтернет-зв'язок та з сином Миколи Вавілова – безпосередньо. Світлини з переписками і фото – переконливі свідки цього спілкування.
 
На посаді ректора
 
Проте життя знову подарувало свій ще один «сюрприз». В університеті на той час помінявся ректор, і коли на це важливе місце призначили професора Червінського, то він почав приглядатись, кого би з науковців запросити собі в заступники. Його вибір припав на молодого доцента,  кандидата наук Степана Костишина, якого він запросив на посаду проректора з наукової роботи. І так одночасно із науковою роботою Степан Степанович цілих 15 років присвятив себе ще й цій відповідальній адміністративній праці. Як виявилось, то була ще одна дуже добра і солідна школа.
 
А потім настали часи горбачовської «перестройки», демократичні кроки відчувалися всюди, і у вищій школі зокрема. Так вперше міністерство освіти та уряд вирішили обирати ректорів вищих навчальних закладів таємним голосуванням на зборах трудового колективу, на яких були присутні викладачі, співробітники і навіть студенти. А це вже серйозно, так як не можна було передбачити, за кого проголосують. Хоч звісно, партія ще намагалася взяти під свій контроль цю важливу подію. Як би то не було, але на цілком прозорих і справедливих виборах більшістю голосів присутніх першим обраним ректором Чернівецького університету став професор Степан Степанович Костишин. Це було і престижно, але й відповідально. Тим більше, стрімко почали мінятися історичні події.
 
Перед університетом та його ректором постали цілком нові завдання і нові виклики. Держава наближалась до своєї незалежності і класичні університети, яким завжди був Чернівецький, мали прийняти виклики часу. У книзі автор згадує про труднощі, які йому довелося долати як ректору на етапі здобуття Україною незалежності, і про тих, хто долучався до відродження та розвитку наукових і культурних традицій і цінностей університету на цьому відповідальному етапі. Ці люди насправді заслуговують на добру пам'ять і вдячність. Багато з них були неординарними та сильними особистостями. Завдяки спільним зусиллям, як зазначає автор, над університетом замайорів жовто-блакитний прапор(ще до проголошення незалежності), було відроджено юридичний та філософсько-теологічний факультети, відкрито нові факультети та кафедри, започатковано присвоєння звань почесних професорів та докторів, налагоджені перші міжнародні зв’язки,університет отримав горде звання національного та найвищий рівень акредитації.Також було прийнято герб, прапор та гімн університету,  які до цих пір є його візитівкою.
 
 
Каденція Степана Степановича Костишина на посаді ректора тривала з 1987 по 2001 рік.Наприкінці третьої ректорської каденції професора Степана Костишина запросили  на посаду радника ректора, на якій він працював ще цілих 18 років.
І от з висоти своїх найвищих досягнень та титулів, коли довелось стишити ритм життя, Степан Степанович вирішив відповісти чи то нам, чи то собі насамперед, як йому вдалося подолати життєві східці і втілити дитячі мрії.
 
«Шкільні уроки та незабутні бурхливі роки»
 
І тут пам'ять одразу повернула в дитинство… Перший яскравий спогад: « Приблизно у 1936 році я, мама і тато святково вбираємося і рушаємо до Будзанова. Тато ще зранку напуцував усім чоботи,а мама витягла зі скрині наші святкові сорочки. Що за подія? До «фортиґрафії». Ідемо пішки. Одна рука в татовій долоні, друга – в маминій. Батьки, ще зовсім молоді, дуже файні й усміхнені. Дорога довга, і я такий щасливий, що нарешті можу з ними поспілкуватися. Тато всю дорогу жартує. Мама…Вона завжди була тендітною і стрункою…ідеально тримала спину, що надавало їй особливого шляхетного шарму…».
 
Другий яскравий спогад мого раннього дитинства: «Мені 7 років. Мама привела мене в «ксенджий» сад…біля проборства греко-католицького священника. Усі були в білому святковому одязі – мо­вби зібрання янголів. Отець Михайло Грималюк щедро скроплював нас святою водою, благословляючи на навчання в першійклясі».
 
А потім розповідьпро «Цісарську дорогу», яку, за легендами, збудували ще за бабці Австрії, так як нею мав приїхати ясніший цісар і місцеві дідичі старалися, аби ця зустріч відбулася на належному рівні. Ця дорога була важливим символом для життя мешканців та предметом їхньої гордості, яка «…постійно житиме в моєму серці, як символ цнотливої краси, яку люди спільними зусиллями доглядали й оберігали. Дорога згуртовувала, об’єднувала, зустрічала і проводжала, разом з нами раділа і страждала…»
 
Дитяча пам'ять дивовижно фіксує все вартісне і дороге. «У кожній кімнаті висіло два образи – Ісуса і Богородиці Матері…Якусь неповторну духовну ауру і домашній затишок у хаті створювали речі, прикрашені вишивкою…усе це радувало око і створювало якусь неповторну життєдайну енергетику…На Різдво традиційно робили павука, якого підвішували до сволока. Він вважався не просто прикрасою, а родинним оберегом…
 
Окремими розділами – шт­рихами, але дуже важливими, Степан Степанович передає саму суть життя своїх односельців, як вони жили, як працювали, як відпочивали. І скільки в тій здавалось би простоті глибини і мудрості.
 
«Толокою, наприклад, будували хати, стайні, стодоли, комори. Зусиллями декількох людей виготовляли дахівку (черепицю) для покриття будівель. До толоки вдавалися і під час жнив»
 
А з якою любов’ю та ретельністю згадано тут всіх сільських умільців, майстрів – ковалів, столярів, кравчинь, шевців, будівельників, які своїми руками, своїм талантом вирішували життя мешканців села Звиняч.
 
Не можна оминути такий важливий момент, як чистота в селі, який майже не можна належно вирішити в місті, а тоді, виявляється, цей важливий момент був добре відрегульований. «У селі була традиція. Щосуботи біля своєї хати кожна родина мітлами підмітала дорогу, подвір’я, збирала купу сміття та захороню вала його у спеціальну яму. Змушували всіх дотримуватися такого порядку. А жандарм якраз намагався навідуватися у суботу чи неділю». І нема що додати, порядок повинен підтримуватися…
 
«У Звинячі кожен другий селянин чи селянка були добрими майстрами своєї справи: хто відомим муляром, бляхарем, ковалем чи перукарем, а хто – відомою кравчинею. Вишивальницею чи акушеркою. Про їх майстерність знали не тільки в рідному селі, але й за його межами. Часом я думаю…як би село могли вижити» без таких необхідних на кожен день майстрів.
 
А потім були шкільні роки і різкі зміни влади. «Шкільні роки…Це був період чітко відлагодженого по годинах життя. Вранці до худоби. Потім – я до школи, а тато з мамою в поле. Мої обов’язки після школи – нарубати дров, насікти ріща та принести води з криниці».  Такий з дитинства чітко структурований день пригодився потім на все майбутнє життя – намарне не витрачати жодну хвилину…
 
Абсолютно неможливо оминути такий надто важливий розділ, як «Діалекти села Звиняч». І хоч сама книга написана правильною літературною мовою, та й власне Степан Степанович все свідоме життя нею користувався з використанням хіба що наукової термінології, а його пам'ять дивовижно зберегла мову, якою говорили тато з мамою, з якою він зростав. «Звиняцький діалект – це специфічна розмовна мова нашої спільноти, яку об’єднує не лише територія, але й матеріальна та духовна культура, історично усталені традиції та самосвідомість….звиняцький говір – потаємний дивосвіт, що віддзеркалює колорит нашого краю. До речі, тепер в українську мову повертається мода на діалекти. Ба більше. останні стають ознакою висококультурної людини, адже діалекти – джерела збагачення української літературної мови»
 
І як подарунок мешканцям Звиняча, всім галичанам та власне освіченим українцям Степан Степанович зробив справжнісінький подарунок – словник діалектів, який складає пару сотень, якими він розмовляв в дитинстві і які він вірить, увійдуть «до скарбниці української літературної мови». Так і буде, оскільки всі його мрії мають властивість збуватися…
 
І тут потрібно процитувати самого Степана Степановича, тому що так зворушливо може сказати чоловік, який дуже тонко і глибинно відчуває батьківську землю. А заодно і відповісти на запитання, як йому вдалося подолати всі життєві випробування та виклики: «Адже я був і завжди залишатимуся представником унікальної родини – «звиняцької конгломерації» Так умовно можна назвати усіх вихідців села Звиняч Чортківського району Тернопільскої області. Справді, бути звиняцьким – це особливий статус, який автоматично означає, освятившись ранішньою молитвою, виконувати будь-яку роботу на всі сто та, не втрачаючи себе, гідно проходити крізь випробування у найскладніші моменти життя. «Звиняцький» – це своєрідне тавро стійкості. За час мого дитинства і юності на цьому невеличкому клаптику землі чотири рази змінювалася влада: Річ Посполита, Радянський Союз, німці, знову радянська влада. Кожний режим ніс свої неочікувані випробування та страждання. Але село вижило. Вижило, тому що знало секрети стійкості, ті духовні і матеріальні важелі, які забезпечували звиняцьку самодостатність і незалежність. Тож у цій книзі я хочу розповісти про невеличку сільську спільноту, яка може слугувати взірцем незламності та збалансованості навіть для сучасних громад. Звиняцький гарт – це те, що додавало мені сили і допомагало долати труднощі у будь-яких ситуаціях».
 
Рідна батьківська земля для Степана Костишина так багато значить, що навіть цю книжку він щонайперше присвячує своїм односельцям. Та й власне половина всієї книжки присвячена дитячим рокам та життю села, хоч там він прожив невеличкий шматочок життя загалом. Це важливий духовний пам’ятник рідній батьківській землі, рідному селу і найголовніше – людям, які в ньому жили, живуть і тим, що будуть жити.
 
Своєрідний спосіб мислення науковця-прикладника передає свої спогади коротко, зрозуміло і кожне речення несе важливу інформацію. Так що книжка попри такий здавалось би значний історичний відрізок часу, який вмістив неймовірну кількість подій, а при тому вона порівняно невеликого об’єму і дуже легко та цікаво читається. Це також важливо, адже в наш час вже рідко хто читає великі томи.
 
Першим натхненником, слухачем, порадником, читачем цього видання була, яка скромно прописана як відповідальна за випуск, дочка Степана Степановича – Світлана,яка ще й перейняла від батька любов до Природи і стала науковцем, доктором  біологічних наук, професором. Без її праці і терпіння мабуть би не було цієї книги. 
 
Мелодія старої фісгармонії
 
Коли ми вже на завершення запитали про ту чарівну мелодію старої фісгармонії, і Степан Степанович знову пережив ті зворушливі миттєвості, коли він почув зі стін костьолу дивовижні звуки, які його супроводжували все життя…
 
 
«Я ніколи не забуду моменту, коли вперше почув звук фісгармонії… відкриваються двері костьолу і виходять священники з хоругвами, а за ними прихожани. І раптом я почув, що з костьолу лунають звуки незвичайної музики. Вона звучала увесь час, поки з церкви виходили люди… У ній поєднався плюскіт води, шум дерев і передзвін дзвонів. Усе разом зливається в єдину гармонію. Усі присутні в костьолі парафіяни співали, коли йшла служба, а в унісон звучала ця глибока складна музика, від якої я німів, а моє серце наповнювалося то тугою, то невимовною радістю.
 
Минули роки, а я не можу забути того потужного, насиченого та майже медіативного звучання звиняцької фісгармонії. Ніде і ніколи я більше не чув і не бачив цього унікального інструмента. Тому фісгармонія, перш за все, асоціюється у мене з рідним селом і роками мого дитинства. Чи жива вона ще? Чи хтось на ній грає?»
 
І тут прозвучав телефонний дзвінок. І хоч дочка, Світлана сказала, що то можна пізніше відповісти, проте Степан Степанович зі всією серйозністю наполіг, що то може бути щось важливе. Вона повернулась зворушена і сказала «Тату, подзвонили родичі із села, знайшлася фісгармонія…і прислали її фото». От так здійснюються навіть дуже сміливі і несподівані мрії, якщо вони світлі і щирі…
 
 
Послухати самого Степана Степановича Костишина можна на нашому YouTube-каналі, за цим посиланням: