11-05-2021

Нові надходження: Міколай Ґринберґ "Я звинувачую Аушвіц"

"Шлях до подолання травми пролягає не через її замовчування, а через проговорювання."
 
Коли вперше взяла цю книгу до рук і розгорнула, подумала: як Олександр Бойченко наважився її перекласти? Там же напевно дуже багато болю. Я не помилилася, болю в ній дійсно багато, але навіть просто читаючи ти до нього звикаєш (як і до всього, еге ж?). І те, що тебе страшенно лякало в перших історіях, стає очікуваним, навіть звичним в останніх. Сьогодні поговоримо про одну з найбільших трагедій людства — Голокост.
 
Ґринберґ Міколай Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії / Міколай Ґринберґ ; пер. із пол. Олександр Бойченко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2020. – 304 с.
 
Олександр Бойченко сказав, що прочитавши цю книжку, відчув потребу її перекласти і познайомити україномовного читача з родинними історіями вцілілих під час Голокосту. Автор видання Міколай Ґринберґ — польський єврей, фотограф, письменник і психолог. Завдяки такому поєднання професійних якостей він зумів виділити найяскравіші оповіді дітей вцілілих і скласти у свідомості читачів цілісну картину єврейської свідомості.
 
Мету створення цієї книжки він описує приблизно так: «Я шукаю спосіб розповісти іншим про те, що діється в наших головах». Він писав її не для євреїв, не для того, щоб вкотре нагадати їм про жахіття Другої світової. А для того, щоб увесь світ, а особливо причетні: німці, поляки, українці, т. д., усвідомили, що сталося в 1941 - 1945 роках.
 
Герої його книги — євреї, їх можна класифікувати географічно: ті, що живуть в Польщі, США та Ізраїлі. 24 герої, 24 історії накладаються одна на одну, інколи майже повторюються, а часом є абсолютно відмінними, полярними одна іншій.
 
Очевидно, автор розмістив історії в спадній прогресії: спочатку, ніби льодом обдає від слів Йосі, потім кожна історія жахає все менше і менше. Деякі герої доводять, що «нормальне» життя після Аушвіцу продовжилось, вцілілі змогли абстрагуватися від подій Другої світової і виховати своїх дітей без домінуючого впливу Голокосту.
 
Але вцілілих, які змогли не отруїти життя своїм дітям — одиниці, більшість з них несвідомо вбивали нащадків — найбільше своїм мовчанням. Майже всі,постраждалі від виховання, згадують, що в їхніх будинках панувала тиша, запитувати не можна було, говорити — лише коли необхідно: «Мама казала, що потрібні гроші, тато клав їх в сусідній кімнаті на полицю».
 
Інші люди поступово руйнували свідомість своїх дітей надмірними розповідями про табори, постійним порівнюванням прекрасних умов, у яких живуть їхні діти з жахіттями, крізь які пройшли вони самі. А ще, як дивно це б не звучало, у всіх них була проблема з їжею: на тарілці не можна було залишати недоїдків, протерміновані продукти не хотіли викидати, а смаколиками пригощали лише єврейських дітей, бо «інші нас не годували і ми не будемо».
 
 Після можливості покинути омиту кров’ю Польщу, себто після 1968 року, більшість сімей виїхали за кордон: в США, або в Ізраїль. Одна з інтерв’юверок, Сара з США, каже:
 
«Голокост мав один плюс. Якби його не було, ми б до сьогодні не мали власної країни».
 
Дійсно, після подій Голокосту євреї отримали назад свою обітовану землю, втрачену багато віків тому. Біда в тому, що більшість з них не збираються повертатися до неї. Про марність цієї кількамільйонної жертви говорити немає сенсу, бо час не повернути, а минуле не змінити.
 
Треба боротися з посттравматичним синдромом, подарованим батьками у спадок. Треба якось діяти, змінювати щось, поєднати пам’ять про трагедію і буденне життя з радощами і усмішками, з перемогами, дзвінким сміхом. Саме для цього більшість з них ходить до психолога. Приблизно половина визнає, що це їм допомагає. Але в цьому питанні важливий географічний компонент: американські євреї ходять до психологів від закінчення війни і стверджують, що це їх рятує. Загальний відсоток показує, що вони краще оговтались від травми батьків, друге покоління вцілілих майже не несе на собі ярмо Голокосту. А ось польські та власне ізраїльські євреї мають з цим величезну проблему. В Ізраїлі дітям зазвичай тільки й говорили про нацистів та їхні злодіяння, а в Польщі від дітей до підліткового (а часом людей зрілого віку) приховували їхню національність. Це проблеми з якими потрібно боротися. Перш за все, через проговорювання. Автор книжки дає шанс пройти героям не один сеанс терапії, адже кожен, хто прочитає цю книжку стає їхнім слухачем, німим свідком зцілення.
 
А тепер про найстрашніше. Йосі живе в Тель-Авіві і має зовсім не такі думки про Аушвіц, як інші героїв цієї книги. Він наче обливає читачів крижаною водою, випалюючи фрази:
 
«Вони [вцілілі] якраз і є найбільшою перемогою Гітлера. Якби вони загинули, то на них би все й закінчилося. Але Гітлер їх випустив. Дозволив їм робити дітей і далі псувати світ». Або: «я вважаю, що ті, котрі вижили й потім наклали на себе руки, зробили більше для відродження повоєнного єврейського світу, ніж ті, котрі вийшли з таборів і завели сім’ї. Якби всі вчинили так, як перші, не було б усього цього бардака з другим поколінням». Або Мірі з Ізраїлю: «Гітлер може бути собою задоволений. Його війна нищить мене до сьогодні».
 
Інколи несвідомо погоджуєшся з такими радикальними висловлюваннями, а потім різко обриваєш думку на половині шляху і єдине, що повторюєш собі — ми всі люди, всі маємо право жити незалежно від фатуму.
 
Насправді, українці і євреї дуже схожі. І відкидати цю схожість не варто, хоча історія нагадує про безмежну кількість злочинів вчиненими цими народами один одному. Голокост за серйозністю втрат можна порівняти з Голодоморами (трьома!) і чекістськими розстрілами в 30-х роках, «люб’язно» подарованими нашій нації радянською владою.
 
Але книжка Міколая Ґринберґа не про смерть, не про відчай і депресію. Вона про спробу зцілення. Історія Оріт з США це підтверджує. Прочитайте, і ви дізнаєтесь, як люди змогли дати собі раду серед нескінченного хаосу посттравматичної дійсності.
 
Люди, які цінують кожен шматок хліба, які кричать вві сні, які принципово не подорожують Європою, не розуміють значення слів «тітка» і «дідусь», не усміхаються, не розмовляють один з одним і ще багато «не» — це наша дійсність! Роззирніться і помітите живих трупів, яким потрібна негайна допомога. Третє покоління менш-більш дає раду з єврейською свідомістю, тому плекаємо надію, що в майбутньому буде краще.
 
Підготувала Олена Лисенко