13-05-2021

Книги, які варто прочитати: Зигмунд Фройд "Невпокій у культурі"

«Недоотримання щастя внаслідок посилення почуття провини як ціна за культурний поступ» – один з висновків відомого лікаря, батька психоаналізу Зигмунда Фройда. Він уміщений в одній з останніх його праць – есеї «Невпокій у культурі», написаному в буремний 1930 рік.
 
Фройд Зигмунд Невпокій у культурі / Зигмунд Фройд; переклав з німецької Юрко Прохасько. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2021.- 120 с.
 
Здавалося б, що поєднує сучасну психологію, філософію та науку загалом з висловлюваннями майже столітньої давнини, майже повністю спростованими сучасними дослідниками. Юрко Прохасько переклав «Невпокій..», бо відчував гостру потребу познайомити україномовного читача з цією працею. Фройдові роботи схожого штибу називаю ледь не художніми творами, адже більшість його ідей побудовані на припущеннях та гіпотезах. Ніякого наукового, тим паче експериментального підґрунтя вони не мали, адже апріорі підтвердити їх експериментально неможливо. Спробую пояснити чому і разом з тим, зацікавити читачів цією книжкою.
 
Перш за все, Фройд пояснює,що ця праця постала як відповідь на лист його друга Ромена Роллана і продовжує вервечку складних, незрозумілих багатьом в той час праць. Фройд намагається пояснити, що таке культура з боку психоаналізу і в продовж дослідження робить три різні припущення, деякі з них він сам згодом заперечує, деякі виглядають досить абсурдно крізь призму десятиліть, а деякі можуть позмагатися за місце істинних. До прикладу, культура – це особливий процес, який перебуває на службі Ероса і прагне згуртувати індивідів в одну велику єдність – людство.
 
Загалом, висловлювання Фройда логічні, він занурюється в глибину століть і намагається за допомогою ретроперспективного аналізу виявити, коли з’явилася наша культура. Один з очевидних висновків: культура з’явилася задовго до християнства, тому поєднувати її з початком нашої ери неправильно (відомо ж, що Фройд був атеїстом). Після невеликого екскурсу в історію прадавнього світу, покоцаного нескінченними припущеннями, він каже: Ерос і Ананке стали батьками людської культури. А точніше – їхнє протистояння і співіснування. Якщо коротко: ерос – статевий потяг, ананке (з грецької фатум) – необхідність, неминучість.
 
Фройд говорить про те, що людство створило рамки і весь подальший сенс бачить в тому, щоб ці рамки зруйнувати. Коли починає діяти – сахається, адже боїться знищити те, що існує віки. А впродовж століть культура нашаровується, утворює нові форми, ускладнюється. Завдяки цим процесам відчуття щастя, сексуального бажання, провини, страху і водночас бажання смерті поєднуються в якомусь божевільному танці, перемішуються і утворюють нашу культуру, приправлену почуттям провини.
 
У своїй праці Фройд аналізує кожне з цих почуттів і їхній вплив на розвиток індивіда, а також цивілізації загалом. Ерос походить з найдавніших часів і , я думаю, пояснення не потребує. Яскравими прикладами первісних зносин можна вважати тварин і їхні зв’язки. Набагато цікавіше психоаналітик пояснює потребу і бажання будувати житла: повернення до материнського лона, захист і затишок, спокій врешті-решт. А утворення шлюбу як спробу захистити потомство та відчути підтримку. Окрім Еросу людиною керує Танатос – прагнення до смерті, явний мазохізм, який протиставляється садизмові і споконвічній любові до агресії. Фройд цитує рядки поеми Гьоте, він нагадує, що людина не щаслива від сірості однотипних спокійних днів. Жага до злочину, агресії, смерті криється в її єстві. Завдавати біль собі та (або) іншим – один з сенсів життя людини. Ерос, Танатос, агресія – це те, що приносить людині щастя. Але щастю постійно заважає надокучливе відчуття провини. Фройд каже, що людина може і не скоювати злочин, не грішити. Але думка про злочин в свідомості людини дорівнює відчуттю скоєного злочину, тому це відчуття притаманне всім.
 
Споконвіків таким злочином було вбивство батька, чи Батька, чи ніцшеанське вбивство Бога – формулювань є багато, але суть та сама – людина приходить на світ з почуттям провини, навіяного культурою. Завдяки наукам, створеними людьми, такими як етика, естетика, людство потрапило в рамки. Безумовно ці рамки тиснуть, архетипні образи часто залишаються поза ними і тоді виникає дисонанс – невпокій у культурі, про який розповідає Фройд.
 
Загалом, це перша праця Фройда, прочитана мною і вона вразила мене, в першу чергу, своєю високою художністю. Багато разів Фройд цитує твори літератури, часто наводить кумедні, але показові приклади, заглиблюється в доісторичні часи, дивує своєю ерудованістю в досить незвичних темах. Фройд дивує, а ще – попереджає. Власне, для того і пишу зараз. Праця, створена майже століття тому не втратила своєї актуальності. Щоб довести це, перекладач Юрко Прохасько минулого року виголосив лекцію «Психоаналіз як теорія новочасності». Вона стала другою частиною книги і наблизила чужого, далекого, неактуального Фройда впритул до нас. Юрко згадує постмодернізм, постінфомаційність, постіроічність, постправду… нескінченне перелічення «пост». Складається враження, що ми живемо в якійсь чужій «пост-пост» реальності і відчуваємо через це невпокій…
 
Окремо хочу відмітити естетичне оформлення видання: глибокий лазуровий колір неабияк прикрасить книжкову полицю, а мінімалістичне оформлення демонструє належність до постмодерну.
 
Юрко Прохасько переклав ще низку цікавих праць: "Йов. Роман простого чоловіка" Йозефа Рота, "В сталевих грозах" Ернста Юнгера,"Фігури днів" Дебори Фогель, та інші 
 
 
Підготувала Олена Лисенко