17-05-2021

Інтелектуальний календар ТРАВЕНЬ - 2021: Василь Стефаник

«Всі близькі зеленої Буковини».
В ці травневі дні урочисто відбуваються поважні дійства з нагоди 150-річного ювілею письменника-новеліста Василя Стефаника

(1871 - 1936)

Проте, якщо взяти собі труду перечитати його листи, бо як говорив колись Стефаник «Моя література в моїх листах», і це не перебільшення, скласти собі повне уявлення про Стефаника, як письменника і людину, без його листів майже неможливо. Так от, виходить на те, що найбільш прихильними в його життєвій та письменницькій долі були таки Чернівці та люди, які тут жили на той час, зуміли прийняти його дуже непростий характер, високо поцінувати творчість і «поблагословити» в люди його першу книжку. Та і сам Василь Стефаник при кожній нагоді сюди приїжджав і писав в листах «…вже разів 20 збирався приїхати Чернівці». Тут йому було якось спокійно, затишно і надійно.

Чи то направду Чернівці унікальне місто, чи так вже долі було призначено, аби навіть для дуже харизматичного і непростого письменника, яким був Василь Стефаник, це місто стало важливим в його творчій і життєвій біографії. Насамперед – тут мешкали люди, які могли по-справжньому зрозуміти та в найбільш важливі і гіркі для нього моменти підтримати цього майстра експресіоністичної новели. А так як він і сам ніколи не любив галасливих товариств, то ми сьогодні делікатно пройдемося тими адресами, які відвідував сам Василь Стефаник.

З Чернівцями у нього, як і в більшості письменників того часу, пов’язані найприємніші сторінки життя і творчості, та які почалися ще з того юного віку, коли він був гімназистом в Коломиї. Чернівці знаходились порівняно недалеко від цього містечка. Тут виходила на той час українська газета «Буковина», яка відводила свої шпальти для художнього українського Слова. Її довший час редагував Осип Маковей, який збирав навколо неї молодих авторів. На сторінках газети, яка була по всіх українських читальнях, вперше почали друкувати твори зовсім невідомих авторів, які робили перші кроки в українському красному письменстві. В цьому часописі вперше і опублікували свої твори приятелі Василя Стефаника по гімназії – Марко Черемшина та Лесь Мартович, які були сміливіші за нього. «Ще в нижчій гімназії я ближче зійшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4-й кл. гімназії писав поезії…Знов Бачинський був спокійний, серйозний, і усі його слова докладно відповідали його вчинкам. Він і тепер, як провідник політичної партії, лишився такий самий і належить до найкращих промовців серед галичан. З ними я, як менше здібний, товаришував і належав до тайного кружка учнів, які збиралися по передмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові книжки та часописи». На той час в Чернівцях вже був відкритий університет, де була кафедра української філології під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького. Також у Чернівцях були видавництва та друкарні, де можна було за порівняно невеликі кошти видати книжки українською мовою.

Зараз вже достеменно невідомо, хто був ініціатором цієї поїздки, але компанія зовсім юних та сміливих молодих авторів в 1889 році приїхала в наше місто. І одразу прийшла в друкарню Г. Чоппа, яка знаходилась на вулиці Gregorgasse (нині вулиця Сковороди, 1). Саме Василь Стефаник підбив свого друга Мартовича, будучи ще учнями 5-го класу гімназії, в Чернівцях видати першу книжечку. Для цього він випросив у мами гроші на видання оповідань свого ліпшого друга. Про це залишив милий спогад їхній гімназійний приятель Василь Равлюк: «Зайшли до друкарні Чопа. Цей запровадив за 2 000 примірників «Не-читальника» сорок гульденів. По довгих торгах, не довіряючи молодим хлопцям, що вперлись на сорок гульденів, казав сплатити наперед гроші (думаючи, що в нас їх нема). Стефаник поклав на стіл гроші, і здивований друкар погодився на цю ціну».

Хоча заради справедливости треба сказати, що вони вдвох з Мартовичем писали цей твір. Вже значно пізніше трішки пролив світло на видання цієї збірочки саме Василь Стефаник у листі до свого польського приятеля В. Морачевського в 1896 році: «Не-читальник» – то дуже давня історія. Ще в гімназії написало нас двох єго. Спілка була молода і недосвідчена і називалася Л.М. [Лесь Мартович]. І ще одним документом, який дає відповідь на їхнє авторство, є автограф цієї книжечки для Івана Франка: «Високоповажному Добродієві Іванові Франкові – В.Стефаник – вид[авець], Л.Мартович – автор».

В середині вересня 1889 року до гімназії на ім’я Леся Мартовича прийшла посилка з Чернівців – наклад книжечки на 12 сторінок – оповідання «Не-читальник». То була надто незвична подія для товариства, вони пишалися нею і почали продавати книжечку, а Мартович «став багачем». Хлопці книжечку розпродали, а гроші проїли. А юні автори на той час навчалися в «шестій класі» коломийської гімназії.

Наступні спогади і зв’язки Василя Стефаника з нашим містом також пов’язані із ще одним гімназійним приятелем – Левком Бачинським, з яким він був знайомий вже від першого гімназійного класу. І пізніше в своїй «Автобіографії» він знову згадує про Левка «Цей Левко Бачинський був дуже розумний, тактовний і мав великий характер. Зі всіх своїх товаришів я його найбільше любив». Саме йому мав потребу Стефаник ще в молодості «висповідатися» про свій надто вразливий і непростий характер, який він сам розумів, але не міг нічого з тим вдіяти «…я лиш скажу тобі, до чого я дійшов…». І детально розклав всі «…genus мого характеру…». І додав: «Отсе я тобі висповідався до чиста. Ніхто такої сповіди, крім тебе, не вчує». Це один з двох, як вважав сам Василь Стефаник, найвірніших і найсправжніших його приятелів впродовж всього життя. Другим був Іван Франко.

За спогадами Василя Равлюка «Стефаник був дуже вразливий і як на свої юні роки, він занадто переймався кожним болем людської душі». Тому впродовж всього життя всім, хто був поруч, було зовсім непросто з ним спілкуватися. Це мали бути люди, які тонко би розуміли його складну душевну структуру. От Левко Бачинський і належав до того надто вузького кола, які його розуміли. Він народився в багатодітній родині директора народної школи, навчався в Коломийській гімназії, де був одним з найактивніших учасників нелегального гуртка молоді. Вони тут близько зійшлися в 4 класі, Василь Стефаник часто бував у Бачинського в гостях. Мабуть немаловажним був і той факт, що сестра Левка Бачинського - Євгенія, була першим дуже сильним і світлим коханням Василя Стефаника. Навіть в такій делікатній справі він знаходив підтримку і розуміння в свого друга Левка, що для вразливого Стефаника було надто важливим і дорогим.

Після закінчення 1891 року гімназії Василь Стефаник подався до Кракова студіювати медицину в Ягеллонському університеті, а його друзі Лесь Мартович і Левко Бачинський вступили на юридичний факультет Чернівецького університету. Проте в Стефаника значно ближчі дружні стосунки були саме з Левком. Не маючи змоги стаціонарно продовжувати освіту в університеті, Бачинський навчався заочно. І Василь Стефаник чи не в кожному листі запитував свого друга «Чи їдеш до Черновець?». Його цікавило все, що тут діялось, але найближче на той момент його цікавила політична ситуація: «Як будеш у Чернівцях, то застанеш там в «Союзі» запрошенє на з’їзд слав’янської молодіжи…» або «Як будеш у зеленій Буковині, то пиши відти до «Діла»…». І звісно, те, що йому завжди було найцікавіше – літературне життя міста та нові надходження в чернівецькі книгарні. Левко ділився із Стефаником цими новинами. Він успішно закінчив Чернівецький університет, де вивчився на юриста, працював адвокатом, став відомим галицьким державним і політичним діячем, публіцистом, одним з керівників української радикальної партії, співзасновником українського спортивно-протипожежного товариства "Січ", двічі обирався послом (депутатом) австрійського парламенту, був депутатом галицького сейму. У період ЗУНР - член, згодом віце-президент Української Національної Ради. Але як би життя потім їх не розводило на життєвих стежинах, вони знаходили можливість розуміти і допомагати одне одному, насамперед Левко був підтримкою, і матеріальною зокрема, для Василя Стефаника. Як писав наприкінці життя Василь Стефаник «Тепер, коли я маю 60 літ, то нагадую двох моїх приятелів, які були для мене в приватнім життю найліпшими дорадниками і яких я найбільше любив, а це Іван Франко і Лев Бачинський».

Так якось виходило, що в нього завжди хтось був із добрих знайомих, які часто перебували в Чернівцях і через них у Стефаника був безперервний зв'язок з нашим містом.

Як тільки Левко закінчив науку в чернівецькому університеті, в нього з’явилися приятелі, які мали безпосередні зв’язки з Буковиною та Чернівцями і які мали в його подальшому житті дуже знакове та помітне місце. В березні 1895 року на концерті в Кракові, проведеному на честь чергових роковин видатного генія українського слова Тараса Шевченка, Василь Стефаник познайомився з родиною Морачевських. На той час він студіював медицину у Ягеллонському університеті. У своїй "Автобіографії" з приводу знайомства Василь Стефаник мав потребу відзначити: "Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив".

А так як батько Софії, Атаназій Окуневський, працював лікарем в Сторожинці і вона була в нього єдиною дочкою, то вони з родиною часто навідувалися на Буковину, і звісно, їхній шлях завжди пролягав через Чернівці. І коли Морачевському випадало їхати в Сторожинець, то Стефаник не оминав нагоди, аби «…їхав би-м з Вами до Черновець, то би-м надивився на Вас, і наслухався Вас». Письменник мав добру нагоду зустрічатися там з ними, жити довший час в Сторожинці, в Чернівцях, чим він досить часто і користувався на той час при першій ліпшій нагоді.

Доктор біологічних наук, професор Вацлав Іпполітович Морачевський був дуже інтелігентний та освічений чоловік, який, окрім медицини, захоплювався світовою літературою, мав рафіновані літературні смаки. Будучи знавцем 9 мов, маючи енциклопедичні знання у галузі гуманітарної і ветеринарної медицини, біології і філософії, він вважався одним із відомих знавців літератури, музики і мистецтва. Писав публіцистику, популяризував у польських часописах творчість Шевченка та Франка.

Тому Морачевський, будучи добрим лікарем, який професійно знав психологію людей, і при тому тонким літератором, одразу зрозумів і відчув як письменницький талант Стефаника, так і рівночасно його складний характер. Він знав, яких книжок потребує Стефаник, надсилав йому всю вартісну європейську і психологічну літературу. А так як Чернівці завжди були містом, де всі новинки європейської літератури одразу ж з’являлися в книжкових магазинах, то Стефаник собі замовляв у Морачевського всі вартісні літературні надходження: «Дякую за книжки; з Чернівець надіслано лише один том Keller’a». Мабуть, що для нього цей класик швейцарської літератури Ґотфрід Келлер, автор психолочіної прози та новелістики був дуже близьким, бо йому хтось надіслав пізніше і другий том з Відня. А Стефаник не раз писав в листах до Морачеського: «Як маєте гарну яку книжку, то пішліть».

Він був захоплений освіченістю Морачевських, мав потребу хоч трохи бути схожим на них і цілковито довіряв їм як в досконалості своєї самоосвіти, так і подальшого життєвого шляху загалом. Як би тепер сказали, Морачевські були для Стефаника незаперечним авторитетом у всьому. «Я би лиш чим борше рад кінчити медицину і тікати до Вас або у світ…Тепер я вчуся і буду доктором у липню 98 р. Сего липня поїду до Вас і там обмислимо вже, що з собою робити. Я тепер Ваш і не громацький. Попри медицину я би ще читав, аби доповнити своє маленьке образованє. І тому прошу Вас, аби-сьте мені подавали ради в сей спосіб: се би треба перечитати. А се би зробити». І вже в наступному листі: «І я Вас дуже прошу, як колись будете мене покидати, то робіть тото поволеньки, бо я впаду без Вас». Доктор Морачевський займав дуже важливе місце в житті Стефаника, який ділився з ним щедро як своїми літературними справами, так і всіма душевними переживаннями та матеріальними клопотами, які супроводжували його впродовж всього життя.

Дружиною доктора Морачевського була Софія Окуневська – перша українка, яка здобула університетську освіту і стала першою жінкою-лікарем Австро-Угорщини. Вона була близькою подругою Ольги Кобилянської і зрозуміло, що не тільки познайомила його з творами письменниці, але й сприяла ближчому спілкуванню із самою панною Ольгою. Це знайомство з Кобилянською виявилося дуже важливим і знаковим як в письменницькій, так і життєвій долі Стефаника.

Пліткували про ближчі за дружбу стосунки Стефаника і Окуневської. Проте письменник Степан Процюк, який надто ретельно дослідив і творчість, і непросту особистість письменника, стверджує, що Стефаник звірявся Окуневській у коханні до його таємної дами серця, а вона сприймала це як освідчення їй, Софії. Проте залишається фактом те, що лікарка Окуневська багато важила в його житті. Відповідь власне дав сам Василь Стефаник: «Образовані жінки є рідкість, я бачив лиш одну – Окуневську…». Не так багато жінок того часу, та і на день сьогоднішній, були такими освіченими та прогресивними у своїх поглядах та поведінці, як пані Софія Окуневська-Морачевська. Була жіночна і водночас вольова, мала поетичну натуру і гострий розум. Вміла заворожити своєю грою на роялі, особливо любила дев'яту симфонію Бетховена та "Вечірню серенаду" Шуберта. Володіла не тільки мовою музики, але й мистецтвом художнього слова - писала статті, оповідання та нариси. Звісно, що Стефаник ходив слідом і зачаровано слухав пані дохторку. Він підніс її на недосяжний п’єдестал і там нею милувався. Це дало підстави його приятелю в житті і товаришеві по радикальній партії, Кирилу Трильовському, пожалітися в одному з листів до Михайла Павлика на Стефаника, що "...той замість проведення роботи серед селян за кандидатуру представника партії, постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської. Він під впливом Софії Морачевської нічого не вартий". Як би тепер сказали цінителі письменства, то все йому було треба для літератури. Про враження від першої зустрічі з Софією у спогадах «Про ясне минуле» згадував: "Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості". Так що пані Окуневська таки направду відіграла першорядну роль у творчому рості й розвитку таланту Василя Стефаника.

Сам письменник дуже любив і шанував батька Софії – Атаназія Морачевського, який був одиноким, діти були надто зайняті, та і відстані далекі, от він і тішився присутністю Стефаника, турбувався про його побут. І навіть коли захворіла його мати, а для Стефаника мама була цілим Всесвітом, то лікар Морачевський, який вважався медичним світилом свого часу, їхав до Русова, аби допомогти в найгіркіші моменти його життя. А знаючи творчу і вразливу натуру письменника, він не заважав йому в праці. От Стефаник собі й приїжджав туди, як тільки йому було десь сумно і жив тут подовгу, по пару тижнів, а то й місяців. В листі до Морачевського «Тепер я сижу в Сторожинци. Вам не треба казати, як тут добре. Ще ліпше тому, що я собі на кожнім кроці нагадую Вас та й Вашу жінку».

Досить важливим також є той момент, що йому тут дуже добре писалося, що для Стефаника було вкрай рідко. В листі від вересня 1897 до Софії Морачевської: "А потім я писав довго, дуже довго. Написав -єм малих образків на цілу книжку за один вечір. Сім посилаю Вам, Ви вібракуйте, лишіть собі по одному, а решту киньте." А ще в одному з листів до неї Стефаник зізнався: "У старій хаті Вашого батька проросло моє ще несміле поетичне слово – з рідної землі, з мужицького горя". Так що перші новели Василя Стефаника, які були написані у сторожинецькій оселі Атанасія Окуневського, склали основу "Синої книжечки", якою він одразу заявив про себе як про першорядного письменника української прози. Морачевські були не тільки тими, хто одразу зумів високо поцінувати талант молодого Стефаника, але й тими, хто прокладав йому дорогу на польському літературному ринку. Вацлав Морачевський був автором п’яти блискучих статей, вміщених у доволі впливових та авторитетних польських журналах, що мало також неабияке громадське значення для літературної кар’єри хлопця з Галичини. Він надто добре знав автора і відчував його твори, аби дати таку оцінку: «Я назвав би Стефаника стихійно-чулим. Стефаник нічого не хоче доказувати і зовсім не впадає в розпач. І ще одне. Стефаник вміє шанувати. В його творах є пієтизм і набожність майже до кожного почуття. До людських думок, до людських почувань, до гріхів він має повагу і пошану.

Стефаник пише прегарною мовою, такою мовою, якої в українській літературі ніхто не знає. Там, де треба, вживає діалектні селянські вислови. Але не лиш в користуванні говіркою є він великим майстром і передає весь її чар. Його літературна мова набагато краща, сильніша і поетичніша, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії і натхнення, лежить на ній відбиток якоїсь врочистої гармонії. Стефаник любить свій світ, любить своїх селян..»

Він перевів його першу «Синю книжечку» на польську мову і то так професійно, що навіть прискіпливий Стефаник захоплено писав йому в листі: «Перевід «Синої книжечки» мені так подобався, що сказати аж Вам не можу. Боже, коби його де можна надрукувати!...Сам вижу тепер, що воно файне є – така малесенька трагедія усіх хлопів на світі». Пізніше переклав ще тринадцять новел Василя Стефаника на польську мову і публікував їх в польських часописах.

Морачевські відіграли першорядну роль у творчому рості і остаточному шліфуванні письменницького таланту Василя Стефаника, що дало йому підстави в автобіографічному нарисі “Серце” з вдячністю написати: “Вацлав Морачевський – моя дорога в світ. ... Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі”. Василь Стефаник назавжди залишився вдячним інтелігентному подружжю Морачевських за їх прихильну участь в його житті.
Але в родині Морачевських з’явилися свої клопоти, вони вже не могли стільки уваги приділяти Стефанику. І тут в його життя прийшла Ольга Кобилянська, яка поступово почала йому замінювати Вацлава Морачевського.

І звичайно, що найцікавіші взаємини з Чернівцями у Василя Стефаника пов’язані з Ольгою Кобилянською. Так вже сталось, що вона, коли приїхала в Чернівці, мріяла бути ближче до українського письменницького товариства, а вийшло так, що вона сама його творила в нашому місті впродовж всього періоду проживання, тобто понад 50 років.

Цьому важливому знайомству двох неординарних українських письменників сприяла Софія Окуневська. А так як вони обоє уважно стежили за літературним процесом і читали всі новинки в часописах, то вже знали про письменницький талант одне одного.

«Він правдивий талант»

Так сказала про Стефаника і його творчість Ольга Кобилянська після першої зустрічі з Василем Стефаником в Чернівцях. А те, що вона знала толк в красному письменстві, тому її оцінка дуже важлива і завжди безпомильна. Проте перший лист до Ольги Кобилянської написав Василь Стефаник 13 лютого 1898 року. Та й привід вибрав для цього доволі шляхетний – в Коломиї давала концерт Соломія Крушельницька, з якою він вже був знайомий раніше, і він запросив письменницю послухати її голос і познайомитися із співачкою. І ще при тім похвалив її останню публікацію: «Пишете, що «Акорди» прегарні». Панна Ольга в звичному для неї стилі відповіла чемно і досить стримано. Зіслалася на скрутне матеріальне становище, на те, що «…не любить звертати на себе уваги і робити знайомства». І при тому запросила до себе в гості: «Чи не заїдете знов коли до Чернівець? Нема тут, щоправда, нічо цікавого, але бодай дух інший як в Галичині».

І Василь Стефаник прийняв запрошення і не оминув нагоди відвідати її помешкання. Тим більше – в нього на той момент був дуже практичний інтерес як до Чернівців, так і до Ольги Кобилянської зокрема. Вперше він завітав до неї в травні 1898 року, коли вона проживала за адресою Herrengasse, 47 (нині це вулиця О.Кобилянської, 51). Тоді це був доволі просторий, але одноповерховий будинок Карла Формунда посеред розкішної ділянки, засадженої деревами і займав площу, на котрій згодом постали дві будівлі. Саме в ньому винаймала помешкання родина Кобилянських впродовж чотирьох років. Жила вона тут в дуже скромних умовах. Як писала пані Ольга звідси до Маковея: «Буде тісно ... і я буду мусила ділитися з братами кімнатою, не дуже вигідно буде, і писати не завше добре». Вона і гадки тоді не мала, що ця сама гонорова, Панська (Ґеренгассе на той час) вулиця, буде названа на її честь. Тут панну Ольгу і відвідав вперше Василь Стефаник і вони познайомились ближче. З цієї адреси вона активно з ним листувалася, та й він її тут ще не раз відвідував особисто.

На початку ХХ століття на цьому місці постав розкішний сецесійний будинок. Над входом розміщений вишуканий еркер, завершений грушеподібною банею, на якому стоїть дата 1907.

Про ці відвідини Василя Стефаника писала Кобилянська 30 травня 1898 року в листі Осипу Маковею: «Тут був в мене колись Стефаник. Перед тим читала я його три новелки в «Віснику», і вони мені дуже подобалися. Се я перший раз його письма читала. Бачу в нім правдивий талант, держіть його. Бо в нім будучність…Пише з життя. А помимо того, яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся. Він правдивий талант. Сам він – цікавий чоловік, оригінальний, і, хоть я не дуже много цілком чужим до сказання маю, – з ним була б я ще радо довше говорила. Переїжджав десь в гори, та й вступив до мене. Намовляла-м , щоб давав свої письма до «Вісника» і щоби писав…Ми дуже згоджуємось в поглядах. Відтак забрав від мене якісь книжки, щоб «знов прийти»…і поїхав. Мені було мило, що відвідав мене. Я його знала з оповідання Морачевської, а він мене також від неї, так може було свобідно балакати. Казав, що хоче, аби його твори друкувались окремо тут в Стоцького». Ось так ретельно описала ті відвідини Стефаника панна Ольга. Мабуть тут не обійшлось без тонкої підказки Софії, що з Кобилянською треба бути дуже ґречним і не забирати в неї багато часу.

Отже, перше враження пан Стефаник справив дуже приємне на Ольгу Кобилянську і в них налагодилось надзвичайно цікаве і щільне спілкування – як листовне, так і особисті зустрічі були доволі частими, особливо в перші три роки. На сьогодні збережено 44 листи Василя Стефаника до Ольги Кобилянської, всі вони опубліковані, окрім одного. Листів власне письменниці до Стефаника наразі опубліковано 15, хоч їх було мабуть таки більше, як виходить з відповідей. «Коли читаю Ваші листи – бачу інший світ. Повний смутку, але і повний несказанної глибокої меланхолійної краси, котра впивається в серце і не дає супокою». Те листування настільки цікаве, що здатне замінити будь-які художні вигадки. Це саме життя, вони такі справжні і вразливі обоє…

Як пише дослідник Роман Горак: «Ольга Кобилянська настільки була полонена стилем новел Василя Стефаника, що й сама намагалася писати листи до нього подібним стилем. Вона була перша, яка підтримала Стефаника ще до виходу його першої збірки новел. Він розумів її і писав такі листи, які самі по собі були новелами і не могли не хвилювати її серце…»

Ось деякі штрихи того листовного спілкування: «Бо-сьте чисті і добрі»; «Може би ви були ласкаві прислати мені на малий час біографію Ніцше або яку порядну книжку»

Десь навіть заграючи писав їй в ті дні: «За кілька годин я посилав цей лист і дивувався, як можна комусь так голову морочити, як Вам. Уважаю, що-м повинен Вам долучити відшодуванє за очи»

«Читав Ваш нарис «На полях». Гарний тому, що дійсно держаний є у тоні тої синявої мраки, що поля наші завиває. Вже то ви умієте писати так, що, прочитавши Вашу робітку, у мене очи добріють, як у дитини, і я гляжу навперед себе без крихітки злости на світ і людий. Всі вістря, що могли би ранити людий, ви ховаєте у себе, всі прості лінії, що вибігали би поза гармонію, Ви нагинаєте своїми делікатними руками. Я з-поза кождої поезії виджу поета. Як читаю Ваші твори, то Ви дивитися на мене смутно і лагідно, як та матір божа, що має в серцю мечі, а на лици любов до всіх». Та ж яке жіноче серце може не здригнутись від таких слів, а тим більше таке вразливе як письменницьке.
Не раз закінчує свого листа обнадійливим: «До Черновець, відай, поїду»

Кобилянська не тільки вперше читала новели Стефаника: «Ви пішліть мені свої новелки конечно, я їх хочу в себе мати» і для нього була важлива її думка. За те, що тратить очі на його писання, то обіцяв прислати нові новели. Вона також надсилала на «суд» Стефаника свої рукописи, які ще не поправлялися і не коротилися редакторами часописів. «Той Ваш визов далеко був не такий, але єго гарно повтинали – більшу половину і лишили то, що було най лагідніше». Йдеться про скорочення редакцією «Літературно-наукового вісника» нарису О.Кобилянської «Поети». Стефаник читав його в рукопису.

«Лишаю вашій опіці мою працю»

Так філігранно Василь Стефаник цілком довірив всі клопоти з видання своєї першої книги новел «Сина книжечка» Ользі Кобилянській.

Хоча ще до виходу окремим виданням новели Василя Стефаника вперше були надруковані саме в Чернівцях в 1897 році, в газеті «Праця», редакція котрої знаходилась в приміщенні Товариства «Український Народним дім» за адресою Петровича, 2 (вулиця Українська, 31). Її на той час редагував галицький політик і публіцист Вячеслав Будзиновський. Це був гімназійний товариш Осипа Маковея, якого він і запросив редагувати газету і з подачі п. Маковея тут і з’явилися перші новели Стефаника. В листі до Морачевського: «Але посилаю Вам витинок з одної газети. «Сина книжечка» ще й по написаню мені подобаєся. Ви перечитайте і скажіть лиш: добре або зле та й зверніть мені». Мова йде про новелу «Сина книжечка», яка була вміщена в газеті «Праця» № 15-16 від 3 грудня 1897 року в місті Чернівці.

Проте Стефаник мріяв побачити свої новели окремим виданням. В листі до Кобилянської 29 вересня 1900 року:«…думаю поїхати до Черновець… повидав би-м ся з Вами і поговорив. А може би лекше стало, бо тяжко якось. Чи Стоцький здоровий? Я їду власне до него. Напишіть дві слові».

Ольга Кобилянська навіть попри всі свої домашні клопоти таки залагодила цю надто серйозну і делікатну справу. Бо то ж ішлося насамперед про кошти, а це завжди найскладніший момент. Стефаник пише Кобилянській: «Прошу Вас догляньте, аби Стоцький друкував мою книжечку. Маковей каже, що він друкує книжки по два роки. Якби ще не зачав друкувати, то або най зараз зачинає, або зверне папері. Делікатно дізнайтеся і делікатно відберіть. Лишаю вашій опіці мою працю». Ольга Кобилянська отримала честь цілком зайнятися її виданням, тобто довіреною особою і приклала всіх зусиль, аби книжка вийшла якнайшвидше. Автор кланяється їй листовно: «Сердечно Вам дякую за то, що мене межи люде берете і у світ пускаєте. З моїми кавалочками можете робити, що хочете. Я певний, що ніколи нічого мені злого не зробите».

Приїжджав в Чернівці не раз, коли книжка готувалась до друку і все тримав під своїм контролем. До Кобилянської від 23 квітня 1899 р з Кракова: «Книжечки ще не маю. Чи зараз по святах руских будете дома, бо я, відай, тоди поїду до Стоцького. Пишіть богато мені одинокому»

Проте видання книжки таки помалу рухалось. І ось в листі від 23 лютого 1899 року Ольга Кобилянська пише йому довгоочікувану звістку: «Ваші новелки друкуються. Сеї неділі, що прийде, буду з Стоцьким бачитися, і буду чути, коли скінчуться. Чула-м, що вже четвертий аркуш друкується». На що Стефаник їй надіслав неймовірно зворушливого, як для нього, листа: «Як лиш зійдуся з Вами, то Ви мені мусите дати свою руку. Я її поцілюю з обох боків, так як мамину. Крім маминої руки і татової…я ще жадної руки не цілював…». В тому листі є ще одне надто делікатне признання, що він накінець примирився із своїм татом. Та душевна драма дуже його мучила і він мав за потребу признатися в тому тільки Ользі Кобилянській.

А Стефаник вже був цілковито в очікуванні своєї першої книжки. В листі до Ольги Гаморак в березні 1899: «Книжок від Стоцького ще нема. Цілість добра, є певна твердість у цілій книжечці і сила. Крім двох новелок слабших, решта є порядні. Говорю се безпартійно». І тут же ділиться ще однією несподіваною новиною: «Ще є плани такі, аби у вересню давати другу книжку друкувати щось з жінок і любови. Такі бажання при найменше мій накладця висказує. На то конто сто левів дістав-єм для заохоти. Сто левів пропилося і вірителі позабирали, а заохота разом з соткою минулася. Взагалі Стоцький веде діло порядно (знов!), по-культурному, навіть гроші дає». То таки мабуть заслуга Ольги Кобилянської, аби професор його надихнув до праці над новою книгою. Правда, для Стефаника то виявилася справа не проста…І коли він пішов позичати кошти в професора, то: «Стоцький не міг мені гроший дати. Не знаю, чи не мав, чи не хотів». Він мабуть навіть дещо образив його, бо дещо пізніше в листі до О.Кобилянської: «Посилаю Вам під опаскою «Zycie», а Ви, перечитавши, дайте Стоцькому і скажіть, що я єго сердечно перепрошую за прикрість і що зло направлю».

Перший сигнальний примірник таки вийшов в березні місяці. А вже на початок червня вийшов повний наклад першої книжки Василя Стефаника «Синя книжка». А Стефаник пише Кобилянській: «На остаток я безгранично Вам вдячний і дякую Вам, що-сьте такі до мене щирі. Через Вашу щирість я більше у світі щастя зазнав. Посилаю Вам «Синю книжечку». Злагодив давно, але не знав-єм, чи висилати, тому Стоцького питався за Вас».

Отже, перша книжка Василя Стефаника вийшла в червні 1899 року в Чернівцях. У своєму оформленні вона нагадувала оте колись відоме всім зарібникам посвідчення синього кольору та яке видали герою новели Антонові. Книжка була також синього кольору, розміром 10, 5 на 16 см. Між двома срібними товстими лініями, підкресленими (верхня знизу, а спідня зверху), двома тонкими срібними лініями, сріблом витіснено назву: «Синя Книжечка» з артистично оформленими першими заголовними буквами. І то також все стараннями Ольги Кобилянської, яка забракувала перші примірники. Під назвою – вказаний звичайним шрифтом автор книжки – Василь Стефаник.

На другій сторінці напис: «Синя книжечка». Під ним – «Образки Василя Стефаника». Внизу – Чернівці. Накладом друкарні товариства Руської бесіди, 1899. Це українське культурологічне Товариство знаходилось за адресою, Петровича, 2, сьогодні приміщення товариства «Український народний дім», а власне друкарня знаходилась поруч і тут видавались українські часописи та книги. На наступній сторінці йшла передмова професора Степана Смаль-Стоцького. В листі до Ольги Гаморак 11 лютого 1899 року з Кракова : «Стоцький просив, аби до мої збірки дав вступне слово. Я позволив, бо ніяково було відмовити». Вже пізніше Будзиновський згадував, що під час першого прочитання творів Василя Стефаника професор Степан Смаль-Стоцький заплакав. Не так просто згадується тут раз попри раз ім’я професора Степана Смаль-Стоцького. Цей неймовірно діяльний чоловік, окрім завідування кафедрою в університеті, написання поважних наукових праць, серйозні державницькі справи як депутат Буковинського сейму, знаходив час і найголовніше, кошти, аби конкретними справами підперти українську культуру і літературу зокрема. Тому то і Стефаник, і Ольга Кобилянська не раз переступали поріг помешкання на вулиці Новий світ, ч.37 (нині вулиця Шевченка, 55), де проживав професор з родиною. Вулиця тоді якраз почала активно забудовуватись невеликими, проте затишними віллами. Цей скромний ошатний будинок був добре знаний не тільки в Чернівцях. Про нього знали всі освічені люди поза межами Буковини. Тут завжди мали прихисток і сюди приходили за підтримкою як відомі політичні та наукові діячі, так і письменники й журналісти того часу. Переступали цей поріг, і не один раз, Іван Франко, Микола Лисенко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, Василь Сімович, Остап Луцький та, власне, увесь освічений люд нашого міста. Це дало підставу Ользі Кобилянській вже пізніше написати йому від імені всіх галичан: “він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. Кобилянська завжди цінувала його титанічну працю і в листах писала Ст. Смаль-Стоцькому: “І Ваше ім’я, і Ваша праця остануться між пануючими брудами – білим монументом".

Саме сюди приніс свій рукопис «Синьої книжечки» Василь Стефаник, видання якого спонсорував фінансово і забезпечив переднім словом свого пера Ст. Смаль-Стоцький. «Припала мені честь видати друком отсю «Синю Книжечку», уважаю проте своїм обов’язком сказати кілька слів з тої нагоди. Образки, які містять ся в сій «Синій книжечці», зробили на мене сильне вражінь, порушили мою душу до глубини. Се дійсно образки-малюнки. Тло у них темне, навіть дуже темне. На тім темнім тлі поєдинчими, але різкими рисами, не всілякими добірними, але простими яркими красками виведений малюнок так артистично, – що годі очей відвести, вдивившись в него, що наводить глибоку задуму надушу, сильно настроює єї після себе, очаровує своєю поетичністю. Умілостю кількома рисами-словами визначити дуже рельєфно контури образа, освітити особи, показати їх душу, надати цілости настрій, нагадує п. Василь Стефаник Федьковича. Судячи по тім всім, думаю, що таке саме глибоке вражінь як на мене, зроблять тоті образки і на всіх читачів. …маю повну надію, що він нашу літературу обдарує ще не одним гарним твором». Він готовий був і далі сприяти виходу нових творів Василя Стефаника «…отже рішайтесь, а я зроблю після Вашої волі. На кожний спосіб прийміть вже тепер подяку від мене, що ви своїми образками зготовили мені кілька дуже приємних хвиль, остаю Вам щиро прихильним» Як би ми сказали, професор Стоцький благословив першу збірку новел письменника та ввів його у світ української літератури.

Благословення проф. Стоцького були щирими і сказані в добру і світлу годину, бо за короткий час це видання та її автор отримали високу оцінку в широких літературних колах у чернівецьких та львівських часописах. Відгукнулася на появу і москвофільська преса. В журналі «Живое слово» редактор і літературний критик Юліан Яворський помістив переклад новел і дуже тонко оцінив твори Стефаника: «…скільки в них живої душі, скільки справжнього, пекучого життя! Якою справжньою, нештучною правдою сяють всі ці прості силуети, ці виснажені або пияцтвом знесилені покутські мужики! Які гіркі їхні розпач і глум, які пекучі їхні нелукаві сльози! Це все міг написати тільки мужик, тільки щирий мужицький син. ... Міг написати тільки живий нерв цієї чорноземної сили. І саме цим він великий. Цим він відразу займає помітне і виключне місце в нашій літературі».

Новели перекладали на інші мови. Звісно, найпершим перекладачем на польську мову був Морачевський. Проте його перекладали також Оркан, Ярош, Мочульський. І вибаглививе польське літературне коло признало талант молодого українського письменника. Навіть такий неординарний, один із найконтроверсійніших польських письменників, очільник мистецької богеми, як Станіслав Пшибишевський після того, як прочитав твори Стефаника, то сказав: «Вихований на європейському письменстві, я був просто зчудований відкриттям, яке зробив». А знайомство із письменником вважав «однією з найсвітліших сторінок у моїх спогадах з того часу».

Першу книжку Стефаника дуже прихильно зустріли українські письменники, що також буває досить рідко. Навіть строгий Богдан Лепкий, який також позичав кошти Стефаникови гасити векселі, дуже заопікувався, аби про неї знали у світі. А ще слова Лепкого про творчість письменника: «Стефаник – аполітик, а він наш найбільший прозаїк, його «Синам» – нічого рівного не знаю не лиш в нашій, але й у світовій літературі. Це наші гордощі народні, – хоч яке воно розпучливе і безнадійне», «… люблю, як Стефаника у прозі і в життю. Стефаника «Моє слово» – це моя потіха. Читаю щодня і гадаю собі, що народ, який дав таке слово, не може пропасти. Це найсильніша річ у світовій прозі – найсильніша!». А в листі до редактора Володимира Гнатюка писав: «Як вийшов Стефаник, то кажіть мені вислати, а я зараз в найближчому числі дам рецензію. Мій нарис про Стефаника, друкований доси по-українськи, по-польськи, по-чеськи, по-хорватськи, по-німецьки, перекладається тепер в Петербурзі на московське». Звісно, що Ольга Кобилянська переклала його німецькою мовою. Навіть безкомпромісний Іван Франко «вклонився абсолютному панові форми» і також перекладав його твори німецькою.

Це дало підстави письменнику Степану Процюку, який у своєму романі зробив спробу наблизитись до розуміння «одного із найяскравіших літературних ідеалістів світу», написати: «Вже на початку ХХ віку Василь Стефаник став літературною зіркою. Тому сприяли, окрім таланту, і життя у Кракові як одному із тогочасних літературних європейських центрів, і специфіка короткого жанру, і харизма автора. Можливо, жоден з українських класиків не мав такого раннього європейського визнання, як він» .

Як свідчать листи самого Письменника, ми цілком могли би в ці дні святкувати його ювілей як буковинського письменника. Чернівецьке товариство кликало сюди на працю. В листі до майбутньої дружини Ольги Гаморак, березень 1899 Краків: «З Відня дістав-єм від Яричевського зазив, аби-м старався у Чернівцях о модерну газету для молодих…. Книжка моя вже надрукована, нині відкинув-єм оправу, бо була моцно золочена, як візантійський образ».

Стефаник збирався стати учителем гімназії в Чернівцях. В листі до Морачевського 25 липня 1901: «Я від жовтня буду, відай, професором при гімназії…» і в листі до Ольги Гаморак 27 липня 1901 «То як не пущуся до Черновець на професора, то цілу зиму буду в городку».

Родом з Буковини була і родина його дружини - Ольги Гаморак. Її батько, о.Кирило Гаморак, який дуже з повагою ставився до Василя Стефаника та його творчості, походив з Кіцманя на Буковині. Свою першу «Синю книжечку», яка вийшла в Чернівцях, він присвятив саме отцю Гамораку. "Добрий Кирило Гаморак дорікав мені: мовляв, не пиши так, бо вмреш. Але ся мука писання є водночас моїм порятунком! Я хотів бути лікарем душі, а не тіла".

Але життя внесло свої корективи в творчі плани цього харизматичного письменника і Стефаник повернувся до Русова.

«Я собі від реставрував хатину, що тато купив був від емігранта, і там буду стало мешкати. Меблів трохи спроваджу з Черновець і осяду на однім місці».

Oesterreich Czernowitz str Nowyj Swiat 61 bei Frl. Olga Kobylanska
(Австрія, Чернівці, вул. Новий Світ, 61, у п. Ольги Кобилянської)
(нині – вул. Шевченка, 83)

А ми ще повернемося трохи до стосунків Василя Сімовича та Ольги Кобилянської. В травні 1899 року письменниця з родиною перебралася в більше помешкання на вулицю Новий світ, нині це вулиця Шевченка, 83. І як вона згадує, ще навіть пакунки не розібрали, а вже на другий день з візитою прийшов Василь Стефаник. Тут були для неї вже досить вигідні умови, вона мала окрему кімнату, тому він в наступні три роки і відвідував її тут часто, і листи надсилав. Як свідчить Василь Сімович: «А навідувалося до письменниці людей із-поза Чернівців багатенько, здебільша – письменник Стефаник».

Леся Українка 9 грудня 1900 року читала доповідь в київському Літературному товаристві: «Малоруські письменники на Буковині». Про Стефаника: «Сам Стефаник залічує себе до буковинців. …почав свою літературну діяльність на Буковині (перша збірка вийшла у Чернівцях) і що з перших же кроків був захоплено прийнятий буковинською і галицькою критикою та публікою. Чи яскравість таланту, чи доступність тем створили відразу популярність молодому письменникові – важко вирішити; певніш за все – те й інше. Як би то не було, але не минуло й трьох років з часу першої появи Стефаника в літературі. як він уже став знаменитістю на своїй батьківщині».

В листі до Ольги Кобилянської детально описує про той захід і наприкінці додала: «Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?». Зрештою, сам письменник не заперечував проти цього. На Буковині він розпочав свою літературну діяльність, у Чернівцях видано його першу книжку, тут його вміла слухати, розуміти і підтримувати в його душевних пошуках Ольга Кобилянська.

Тому цілком зрозуміло, що як тільки Леся Українка приїхала в Чернівці, то Стефаник таки одразу мав за потребу її відвідати – він цінував її творчість, проте насамперед відчував вдячність за реферат «Малоруські письменники на Буковині» та оцінку власне його творів. Стаття була перекладена на українську мову і видрукована в газеті «Буковина» № 14 за 1900 рік у Чернівцях.

Тому вже 27 квітня, тобто на другий день перебування Лесі Українки в Чернівцях у «Санаторії на Новому світі» зустрічала вже в гостях Василя Стефаника. На другий день після цього візиту вона писала рідним листа: «Бачила вчора і сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд», каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Йому тепер погано поводиться, – мусить покинути університет через нестачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується».

Навіть Степан Процюк у своєму психобіографічному романі про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» не оминув увагою красивих і високих стосунків між двома неординарними письменниками, якими були і назавжди залишилися: «Стефаника і Кобилянську провідав спалах духовної близості. Потім він погас, щоб відродитися у теплому рівному полум’ї їхнього похилого віку. У них були короткі зустрічі, імпресіоністичні кавалки листів, лілеї і троянди. Були суперечки про національну інтелігенцію, на яку він часто дивився з холодною розчарованою усмішкою. А вона захищала, бо – Жінка. Були її сподівання на щось більше, ніж епістолярна дружба, і його романтичний холодок споглядальника. Вони двоє вміли красиво писати і небуденно розповідати якісь деталі з бурхливого життя свої внутрішніх вулканів». Проте, як би там не було, але наприкінці життя, «Василь був напівпаралізованим. Ольга – сивою і самотинною доглядальницею храму слів», але життя так впорядкувало, що вона єдина залишилась із всіх дорогих для нього жінок, які його по-справжньому розуміли. І Василь Стефаник подарував їй дуже дорогий і вишуканий «букет квітів» у вигляді листа.

Останній лист, надісланий Ользі Кобилянській 25 листопада 1927 року з Русова Василем Стефаником напередодні святкування її 40-річчя літературної діяльності, який відбувся 18 грудня 1927 в Чернівцях, яким красиво привітав її з цим ювілейним святкуванням. Очевидно, мав запрошення на це святкування:

«Найдорожча товаришко!
В день Твойого ювілею нагадую собі всі шляхетні постаті з твоїх творів, всі близькі зеленої Буковини. Та ти зі всіх своїх героїв у мене є найшляхетніша. Вірю, що мені – твойому сусідови – вдасться побачитися з Тобою. Мої три сини, одні з криміналу, другі з волі, просять Тебе приняти від них найнизшу чолобитню. По смерти своєї мами вони, мої хлопці, виховувалися в Твоїм ідеалізмі. За це я Тобі дякую. Буду старитися приїхати до Тебе по ювілею, а якщо би Ти вибирался до нас, то поступай вперед до Русова; там обоє наговоримося про вічні діла нашого народу і артизму українського.
Найбільше до Тебе прив’язаний
Василь Стефаник»

Ольга Кобилянська відповіла в листі Стефанику: «Ви приїдете до нас на ювілей? Приїдьте, приїдьте. Се буде прекрасно, як Ви приїдете, а мені справите тихий нечутний ювілей». Вона надто добре знала Стефаника, щоб так сказати…

От ми й відвідали сьогодні деякі чернівецькі адреси, в яких бував письменник. Маємо гадку, п. Стефанику, що Вам тут таки було по-справжньому добре…

При підготовці тексту використані листи Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, художньо-есеїстичне видання Романа Горака у трьох книгах "Василь Cтефаник", роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю». Для тонких поціновувачів української словесності та творчості Василя Стефаника зокрема у фондах бібліотеки є поважні монографії Романа Піхманця «Із покутської книги буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича», Михайла Рудницького «Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і і формою» та багато інших вартісних видань.

Фото з архіву Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського, приватного архіву Едварда Туркевича та інтеренет-ресурсів.

Підготувала Леся Щербанюк