19-05-2021

Нові надходження: Дубравка Угрешич "Музей безумовної капітуляції"

Очевидно, найбільшою проблемою ХХІ століття стає пам’ять: її повна відсутність або надмірна присутність в житті людини. Завдяки пам’яті ми можемо абстрагуватися від жорстокої сучасності, повертатися в найприємніші моменти своєї біографії. Завдяки її відсутності ми можемо жити відірвано від колишніх травм, спробувати збудувати нову свідомість, нове життя. Але пам’ять як річ нематеріальна мусить шукати шляхи вираження крізь найрізноманітніші матеріальні прояви: особисті речі, географічні розташування, їжу, світлини...
 
Саме про це оповідає роман хорватської письменниці Дубравки Угрешич «Музей безумовної капітуляції», перекладений українським поетом, прозаїком, есеїстом – Андрієм Любкою.
 
Угречиш, Дубравка Музей безумовної капітуляції / Дубравка Угрешич ; пер. з хорв. Андрія Любки. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2020. – 320 с.
 
Авторка писала роман з 1991 по 1996 року, на цей час припадає оборонна війна в Хорватії за державну незалежність проти сербської агресії. Але спочатку реципієнт про це не знає. Очевидно, авторка не хоче злякати читачів такою складною темою, не хоче «труїти» їх своїм болем і образою. Тому вона розповідає про Берлінський зоопарк, потім про своїх маму і тіток, потім про важливість і водночас фатальність зберігання старих сімейних світлин вдома, про відсутність дому зрештою.
 
У передмові вона попереджає: це далеко не лінійна оповідь, клаптики тексту розкидані на сторінках роману і лише той, хто прочитає до кінця зможе поєднати їх в різнобарвну мозаїку. А нагородою буде великий спектр тем для роздумів, адже хорватів і українців поєднує не тільки слов’янська мовна сім’я, а й історично закладена несправедливість щодо сусідів. Серби у 1991, як і росіяни в 1917, а потім – 2014, зазіхають на територіальну цілісність своїх сусідів, намагаються об’єднати різні країни під своєю егідою.
 
Це роман про війну, яка скінчилася. Вона, окрім того, що забрала велику кількість життів за допомогою куль, відібрала життя у так званих екзилів. Екзиль – це людина, що змушена покинути свою державу примусово, або рятуючись від терору. До групи екзилів себе відносить авторка Дубравка Угречиш. Про те, скільки в цьому романі правди, а скільки вигадки ніхто не дізнається. Адже втративши Батьківщину, Дубравка втратила здатність пам’ятати минуле і тепер може вигадати те, чого ніколи не було, але чого б їй хотілося.
 
«Травми, отримані в роки формування, ніколи не забуваються. Дехто називає це ностальгією» – каже одна знайома авторки, вона безумовно має рацію, адже чому Дубравка плакала під час вистави про «Комунальну кухню», якщо ніколи не була на ній? Очевидно, колективне несвідоме, про яке говорив на початку минулого століття К. Г. Юнг має дуже сильний вплив на суспільство, незалежно від покоління.
 
Паралельно з історією своєї родини та друзів, вона розказує свою власну історію. Інколи зупиняється, переводить подих, намагається видавити з себе гіркі зізнання, врешті робить це і полегшено продовжує оповідати про фатум, біль і несправедливість. Авторка показує, що під час війни в людей є два шляхи: залишитися або втекти. Залежно від свідомості, способу життя і цінностей людини ці шляхи бувають однаково добрими чи поганими.
 
Але зазвичай вони перетинаються, накладаються один на одного і своєму носієві дають дуже хитке і непостійне уявлення про світ. Моменти ностальгії за Батьківщиною заміняє відчай через усвідомлення безповоротних змін, часто неприємних, страшних, болючих. Ті місця, які колись були домом твоєї душі, тепер пронизують постріли куль, а єдине, що ти можеш, в тому випадку, якщо ти митець, зберегти в свідомості світу пам’ять про те, як було колись.
 
«Музей безумовної капітуляції» дійсно існував в Берліні протягом кількох десятиліть минулого століття. Він був присвячений поразці нацистської Німеччини у війні з СРСР, його основні експонати – різноманітний мотлох, який викликає не надто приємні емоції в реципієнтів. Берлін, з його горами руїн і мотлоху став для авторки тимчасовим прихистком і разом з тим – музеєм капітуляції. Капітуляції не тільки нацистів, а й всього людства і авторки зокрема.
 
Митці зазвичай люблять згадувати минуле, яким би неприємним воно не було. Але старий знайомий Дубравки П. думає інакше, він проголошує маніфест забуття. Але в питанні: знати чи не знати, пам’ятати чи ні, завжди потрібно обирати перше. Цей досвід повинен бути перетравлений нами, щоб якось, можливо не в найкращій формі бути переданий нащадкам. Адже єдине, що ми даруємо їм своїм мовчанням – шлях із «широко заплющеними очима», морок та ілюзії.
 
На обкладинці книжки красується світлина трьох немолодих жінок-інкогніто. Впродовж читання сподіваєшся дізнатися хто вони і яке відношення мають до Дубравки Угрешич, але авторка знає не набагато більше за нас: просто три веселі жінки, які проводили літній день на річці, поблизу малої батьківщини мами Дубравки і щиро сміялися під дощем. Ця світлина – така незначна, непотрібна, чужа – стає символом пам’яті авторки про ті часи. Жінки на ній ближчі ніж рідна мати. В цьому напевно парадокс людської природи: несвідомо ми обираємо собі рандомні спогади і обличчя і наділяємо їх надприродними властивостями зцілення. А може, так воно і повинно бути? Серед хаосу сучасності старі, вицвілі світлини, непотрібні дрібнички і свої-чужі спогади стають рятівним канатом, простягнутим нам десь зверху.
 
 
Підготувала Олена Лисенко