21-05-2021

Нові надходження: Педро Ленц "Кіпер - це я", Йозеф Рот "Міста і люди"

Сьогодні поговоримо про двох, на перший погляд, різних авторів, які насправді дуже схожі. Їх поєднує не тільки те, що вони писали німецькою мовою і нещодавно переклади їхніх творів з’явилися у чернівецькому видавництві «Книги - ХХІ». Головна риса письменників, яка їх пов’язує – надзвичайна самокритичність, що інколи переходить, здавалося б, усі межі.

Перший, про кого піде мова – Педро Ленц – швейцарський письменник і журналіст, лауреат численних літературних премій і справжній «майстер оповіді». Є одним з центральних імен в сучасній швейцарській літературі. У 2018 році у перекладі Юрка Прохаська один з найвідоміших романів автора «Кіпер – це я» з’явився українською.

Ленц, Педро Кіпер – це я : Роман / Педро Ленц ; пер. з нім. Юрка Прохаська. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. – 128 с.

Це досить невелика історія, розказана від першої особи. Протагоніст щойно відбув річне покарання у в’язниці через наркотики. Перед нами маргінал, відкинутий суспільством, із зламаною долею. Єдине про що він мріє – тихе і спокійне життя, пристойна робота, відпустка двічі на рік, сім’я. З наркотиками покінчено, хоча герой продовжує дружити з активними «торчками».

Це роман про доброту і співчуття. Першими, хто доброзичливо ставиться до Кіпера: батько його друга Улі і офіціантка Регула. Саме цим людям, особливо Регулі, відкривається герой. Він, ніби малий хлопчисько не знає, що робити зі своїми почуттями, не знає якими способами прив’язати цю жінку до себе. До кінця роману він буде обпікатися і знову ставати на розпечене каміння, буде любити і ненавидіти, стрибати від щастя і дратуватися через цю «чужу» кохану жінку.

Історія не полишена детективних елементів. Наратор, попри власну волю опиняється у вирі загадок і таємниць. Коли одна з ниток клубка опиняється в його руці, він вже не може зупинитися, відчуває потребу копати глибше, аби нарешті дізнаватися правду.

Правда вбиває, незнання правди приводить у відчай. Перед вибором: знати / не знати, він завжди обирає перше. І правда немилосердно ранить Кіпера, наносить удар за ударом. Найголовніше те, що протагоніст – майстер і водночас герой оповіді – сприймає навколишній світ просто, без надмірної чутливості та емоційності.

Педро Ленц зміг дуже правдиво змалювати життя людини на маргінесі. Нас переконує не тільки спосіб життя і звички Кіпера, а й його мова. Мова роману – це те, що було особливим і цікавим для мене насамперед. Читач мусить усвідомити, що крокує поруч з колишнім в’язнем і наркоманом, а його оточення – такі ж нещасні та викинуті суспільством люди. З головою занурюєшся в атмосферу загадок і брехні, відчайдушних спроб героя змінити своє життя.

«Кіпер» - це про добро і незмірну любов до людини, це про жертовність і несправедливість, про прощення і забуття. Кіпер – це про дитячу гру в футбол, про жорстокість дітей щодо когось, хто «винен». Про самопожертву, яка тривала довгі роки, про вервечку принижень. Про те, що дитинство визначає нашу подальшу долю, а друзі – часто не ті люди, кому можна довіряти.

Загалом, якщо ви чекаєте хепі-енду, то вам не до Педро Ленца. Це сумна історія, яка вкотре демонструє прагнення однієї людини щось змінити, але неможливість її протистояти жорстокому світу.

«Кіпер – це я» про альтруїстичну доброту, неоціне'ну іншими жертву, про маніакальне відчуття провини, самокритики та інколи – ненависті до самого себе. Це книжка про життя, про складність існування та залежність одних людей від інших. Про спробу все змінити, про чергову поразку перед собою, Ним і світом.

Наступний автор – німецькомовний єврей, представник пантеону класиків світової літератури, наш земляк – Йозеф Рот.

Народився у Бродах, але до кінця життя твердив, що в нього немає Батьківщини. Його дім – увесь світ, мабуть саме тому він часто подорожував і змінював місця проживання. Як не важко здогадатися, він був євреєм і тому друга частина його книжки присвячена саме цьому народові.

Рот, Йозеф Міста і люди : Есеї, репортажі та фейлетони / Йозеф Рот ; пер. з нім. Олесі Яремчук та Христини Назаркевич. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2019. – 256 с.

«Міста і люди» має чітку будову – 4 розділи, мало пов’язані між собою: «Подорож Францією», «Подорож Росією», «Подорож Балканами» і «Євреї: дороги і бездоріжжя». Ця книжка написана на основі вражень від Першої світової війни, в якій брав активну участь Й. Рот і дописував в цей час статті про війну в європейські газети та журнали.

Перший і другий розділи дуже схожі. Вони, наче полотна імпресіоністів, зображують життя у містах двох великих країн: Франції та Радянського Союзу. На жаль, ці замальовки не настільки привабливі, як хотілося б читачеві. Рот ніби позичає манеру письма у П. Зюскінда, описує величезну кількість запахів. Тут запахи з кав’ярень, ринків, вулиць, храмів і будинків, запахи в портах. Тут сморід тухлої риби та парфуми жінок змішується, тут прекрасне живе пліч-о-пліч з потворним. Міста Франції, про які розповідає Рот: Турнон, Авіньйон, Ле Бо, Марсель, Ніцца. Одне місто нагадує йому Середньовіччя, він сам дивується: як місто може переносити людину в часі? Він хоче швидше втекти звідти, адже він людина «свого часу, своєї епохи». Потім Йозеф приїжджає в Авіньйон – це чарівне місто, бо воно повністю біле. Марсель йому смердить брудним і тісним портом, а Ніцца – столиця для багатіїв. Людей автор описує як невід’ємний компонент вулиць, вони часто зливаються з містом, вони творять ауру міста.

Про Росію Йозеф висловлюється досить негативно. Люди з якими він спілкувався під час своєї подорожі у 1925-1926 роках доводять йому, що жити за комунізму добре,говорять про рівність між суспільними станами, про добробут. А потім хтось промовляється: бачили б ви Ленінград до революції, він був прекрасний. На Волзі він зустрічає велику кількість людей і робить відповідні висновки. Пролетарі усвідомлюють, що мають такі ж права, як колишня буржуазія, але вони не можуть переступити через багатовікову підсвідому впевненість, що вони – люди другого сорту. Як відомо, до подорожі в Росію Рот дуже поважав цю державу, але щойно він перетнув кордон, зрозумів – це пропаща країна.

Ці два розділи занурюють читача в справжні урбаністичні картини, автор до найменших дрібниць описує побут, розваги, зовнішній вигляд людей, запах, домінуючі барви в містах. В читача не залишається вибору, крім як довіритися автору і потонути в цих замальовках.

Третій розділ я чекала найбільше. Підсвідома любов до Балкан з’явилася ще після прочитання «У пошуках варварів» А. Любки. Це була моя перша книга про Балкани, тому тепер я з особливою ніжністю ставлюся до серії таких видань. Йозеф Рот здивував, адже у розділі про Балкани не були чутливих та ніжних замальовок розміреного південного життя. Він говорив про війну, про армію, про тиранів, про Сараєво. Перша світова війна залишила глибокий слід у свідомості Рота. Він звинувачує Сараєво у початку війни, він не розуміє, як місто-винутець може спокійно існувати після усіх тих жахіть, які пережила Європа. Він любить Балкани, бо їх неможливо не любити. А ще, він щиро сподівається, що балканці об’єднаються і дадуть відкоша фашистській Італії.

Плавно переходимо до останнього розділу книги, який називається «Євреї: дороги і бездоріжжя». Читала його, усвідомлюючи, що Рот писав це у 1927 році, задовго до Голокосту, задовго до таборів смерті, масових знищень представників його національності. Йозеф описує життя євреїв з перспективи самих євреїв. Він знає, що їхні поселення часом набагато гірші та убогіші ніж міста європейців, але говорить про них з особливою ніжністю. Він переконаний, що єврейської держави немає і не може бути. Їхньою домівкою став увесь світ, спочатку – Західна Європа, особливо – Німеччина. Потім євреї поступово переселилися на Схід – в Польщу, Україну, Білорусь. Вони тікали сюди, бо «тут їх ще не били».

Він описує побут маленького єврейського містечка десь в Європі, він щиро шкодує, що його нація асимілюється до інших, вони збривають бороди, не носять пейси і кафтани, вони можуть молитися не тільки в синагозі, а можуть взагалі не молитися. Вони не вивчаю Тору, не святкують Песах, спрощують обряд Шаббату до невпізнанності. Для них єврейство – важких хрест, який вони не рідко забувають нести.

Він розповідає про життя євреїв у віденському гетто. Тоді конотація цього слова була інакша, воно означало відмежування гебреїв від інших жителів міста, функціонування їх на своїй, окремій території. Він не знав, що за 10 років в таких гетто будуть масово мордувати та знищувати євреїв. Він розповідає про Берлін, як місто фактично закрите для євреїв. Так, єврейські квартали там є, але антисемітизм набагато яскравіше виражений, ніж у інших європейських столицях. Париж, Америку та Радянський Союз як платформу для життєдіяльності євреїв він характеризує більш позитивно,ніж негативно. Навіть наївно припускає, що в СРСР за 10-15 років проголосять автономію його народу.

Читач, який добре знає історію, з болем і слізьми щиро шкодує Йозефа Рота. Не знаю, чи пощастило йому більше, ніж іншим, тим що пережили Другу світову війну. Але помираючи, напевно, він усвідомлював, що відбувається навколо. Герцль і його ідеї щиро радували Йозефа, але він і уявити не міг, що єврейський народ отримає свою «обітовану землю» ціною таких жертв.

Загалом, ця книжка цікава не лише для філологів, тут великий пласт міжвоєнного періоду описаний крізь призму суб’єктивного сприйняття автора. Й. Рот – хороший оповідач, хоча часто буває надто самокритичним. Він демонструє читачу свої непомірні знання з найрізноманітніших галузей наук. Його книга – інтертекст, вона загалом побудована на нескінченній кількості алюзій та ремінісценцій, менш чи більш завуальованих.

Цю книгу дуже легко читати, адже складається враження, ніби ти в середині 3D картини, ніби тебе поступово веде туди сам художник, міцно тримаючи твою руку.

Фото з інтернет-ресурсів

Підготувала Олена Лисенко