27-05-2021

Нові надходження: Мар'яна Гапоненко "Хто така Марта?"

 «Тридцять п’ять тисяч років самоти»
 
Про що думає людина, якій ставлять смертельний діагноз – рак? А про що думає ця людина, якщо їй 96 років? А що, якщо в цієї людини немає нікого і вона ось вже двадцять років практично ні з ким не розмовляла? На перший погляд, може здатися, що це книжка про смерть, але насправді, перші сторінки обманюють читача. А назва інтригує, адже до кінця невідомо, чи дізнаємось ми, хто така Марта?
 
Гапоненко Мар’яна Хто така Марта? Роман / Мар’яна Гапоненко ; пер. з нім. Нелі Ваховської. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2019. – 208 с.
 
Його звати Лука Степанович Левадський, йому 96 і він професор-орнітолог у минулому. Його розмірене та нецікаве життя перевертає з ніг на голову дзвінок лікаря з багатозначним мовчанням та нотками співчуття в голосі. Що робити, коли в тебе виявили рак легень? Очевидно, лікуватися, проходити курси хіміотерапії і поступово самому вбивати своє здоров’я. Левадський вирішує хоч один раз в житті збунтуватися: відмовитися від лікування і прожити останні дні так, як він ніколи не жив – щасливо. Саме тому Лука Степанович купує дорогий одяг та аксесуари, бешкетує, дзвонить на радіо та робить ще багато таких речей, на які раніше не наважувався.
 
Перед нами з’являється середньостатистичний пенсіонер: він незадоволений життям, постійно на щось скаржиться і повторює фразу: «а раніше було краще». В юності він ненавидів цей вислів, бо його тітоньки у віденському Музичному товаристві починали з неї кожен свій монолог.
 
Він згадує своє довге життя: від народження до того моменту, коли закінчилася Друга світова, а потім – пустка. Однотипне, сіре, буденне існування, яке не залишило в пам’яті яскравих фрагментів. Проте він добре пам’ятав дитинство та юність, пам’ятав свою маму – таку сильну, рішучу і розумну. Думав про батька-самогубця і вважав його найщасливішою людиною на світі. Чому? Бо так говорила мама, яка, до того ж, тонко відчувала всі зміни у навколишньому середовищі. Батьки були науковцями-орнітологами. Вони не тільки знали всі види птахів, а й навчилися пташиної мови, перейняли риси і вміння пернатих. Обожнення птахів передавалося в сім’ї від покоління до покоління.
 
Зрештою, герой вирішує, що помре не в своїй пустій та непривітній квартирі, вздовж і впоперек заставленій книгами, а в найкращому готелі Відня – «Імперіалі». Тут він шукає по крихтах щастя, намагається наздогнати втрачені роки, але єдине що йому вдається – активно рефлексувати на події навколишньої дійсності. До чого це приводить: абсолютного розчарування в суспільстві чи відчуття щастя? Про це дізнаєтеся на сторінках книги.
 
Він знайомиться в «Імперіалі» з чудовими людьми, які йому імпонують, може говорити з ними годинами, попри слабкість і відчуття втоми. Він усвідомлює, що дім – це не приміщення, в якому ти живеш, а люди, які тебе оточують.
 
Здавалося б, книга про те, як людина, далеко не молода, помирає від раку. Але, зізнаюся чесно, я сміялася ледь не на кожній сторінці. Це книга про справжнє життя, про величезну кількість невдач і промахів, про маленькі перемоги, які формують впевненість в собі. Книга, протагоніст якої пенсіонер, здається приреченою на невдачу. Але це не так! Перед читачем справжнісінький старий буркотун, яких в реальному житті люди намагаються обминати всіма шляхами.
 
Завдяки цьому роману ми дізнаємося, чому він такий, про що він мріє і як його життєвий досвід може допомогти нам. Дійсно, його знання стосуються не тільки птаства, а й багатьох інших сфер життя. Завдяки цьому, в ретроперспективному аналізі власного життя він робить дуже актуальні висновки. А під час розмов з батлером Хабібом та несподіваним другом - паном Віцтурном він формулює дуже логічні висновки. Буквально за кілька годин, проведених разом, вони встигають поговорити про все на світі: важливе і не дуже. Вони сперечаються, кепкують, філософтвують і просто живуть в своє задоволення.
 
 Ці двоє – приклад для заклопотаної молоді того, що життя потрібно проживати в цей момент, а не відкладати на потім, не чекати більш вдалих моментів. Адже, оглянешся назад – за спиною майже сотня років, а поруч нікого немає. Ти сам-один, а навколо – вічність.
 
Левадський доводить, що людина – соціальна істота і яким би мізантропом і циніком віна не здавалась, насправді їй потрібне людське тепло, увага і турбота.
 
Інколи, ти кличеш смерть, як Шекспір у сонеті № 66, а вона не приходить. Для того, щоб повністю відпустити світ, потрібно закрити всі гештальти. Один з них прив’язаний до першої закоханості Луки – дівчинки, яка їла шоколадний торт, поки огидний вусань цілував її руку. Її ім’я, загублене в надрах пам’яті, мусить хоча б в останню мить земного існування Левадського знову бути пригаданим. Та чи вдасться йому це зробити? І чому саме ця дівчина і ці спогади для нього є такими важливими, чому саме такі спогади з матір’ю становлять для нього велику цінність?
 
Давно доведено, що людська пам’ять здатна зберігати все: одні спогади ми тримаємо на поверхні свідомості, а інші – дуже яскраві або навпаки – буденні витісняємо в підсвідомість. Згодом, залежно від ситуації, спогади «вистрілюють» з підсвідомості і в цьому їхня найбільша сила. Віцтур, під час однієї з розмов з другом, каже: «Один спогад, один-єдиний спогад зринає в тобі наче диво – і ти маєш відповіді на всі запитання,знаєш розгадки всіх таємниць, що тебе мучили». Очевидно, це і є основною думкою та ідеєю роману. Разом з тим, це ключ до головної загадки твору.
 
Окрім особистих, локальних проблем, в творі відкривається панорама зі спогадів героя про міжвоєнний час в Галичині. Мар’яна Гапоненко прямо говорить про плюси та мінуси українських сіл, інколи правда гірка та болюча, але ми мусимо її прийняти, як Левадський прийняв свою долю.
 
 
Підготувала Олена Лисенко