31-05-2021

Нові надходження: Джон Фанте "Спитай у пилу"

Письменники стають популярними або в час великих змін, або катаклізмів. Коли пишеш про злободенні проблеми – твоя творчість добре продається. А як не почати писати, якщо ти з маленького села вирвався у Лос-Анджелес, у розпал Великої депресії? Як не змусити себе писати, якщо ти прокидаєшся і засинаєш з марнославними мріями про майбутній успіх?
 
Про те, як почати писати розповідає Джон Фанте в автобіографічному романі «Спитай у пилу».
 
Джон Фанте Спитай у пилу ; пер. з англ. Юрія Паустовського. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. – 224 с.
 
Чарльз Буковскі – автор передмови – каже, що в час, коли він пив забагато вина і нудьгував переховуючись в бібліотеці, йому потрапив у руки цей роман. «Гумор і біль поєднувалися з неймовірною простотою. Нарешті знайшлася людина, яка не боїться власних емоцій». Дійсно, 200 сторінок роману можна з легкістю ковтнути за вечір, манера опису традиційна. Але традиційна – це не завжди нудна. Ти просто не можеш не повірити в Артуро Бандіні – молодика з великими амбіціями і сумнівним потенціалом.
 
Що взяти з людини, яка нарешті вирвалася від мами, побачила широкий світ і спробувала виживати (жити – загучне слово) у мегаполісі? Його побут – це маленька, незатишна кімнатка у старому готелі, бар «Буфет Колумбія» і нескінченні простори Каліфорнії – гуляй, де забажаєш.
 
Джон Фанте
 
Марнославні мрії переслідують душу несформованого, наївного юнака до того моменту, поки він не зустрічає Каміллу Лопес. Ця молода мексиканка, з приємною зовнішністю і складним характером повністю захоплює Артуро. Перша любов, як кажуть, - найсильніша. Для письменника вона стає усім, його єдиною розрадою і причиною страждань. Хлопець буквально «хворіє» нею, але їхньому зближенню постійно щось, або хтось заважає. Читач потрапляє у вир подій, підтримує, а часом засуджує Артуро за його вчинки.
 
Він – втілення суперечностей. Ексцентричний характер межує з невпевненістю в собі, розпач – з ейфорією, а напади меланхолії заміняють приливи гніву. Він засуджує церкву і релігію, але ходить на меси і ревно молиться, коли відчуває власну спустошеність. Він обманює матір, але намагається бодай якось її підтримати. Він – складний, бо він – справжній.
За натуральність ми його і любимо, виправдовуємо його антиморальні вчинки, намагаємося зрозуміти і пробачити. Ми розуміємо: йому не солодко, а тут ще й ця дика принцеса Камілла звалюється на його голову. Інколи здається, що шансів стати великим у нього немає. Але насправді, доки ти існуєш – шанси є.
 
Написати бестселер можна і про випадкову жінку, з якою тебе ніби жартома звела доля. «Від життя потрібно брати все», очевидно, Артуро про це пам’ятав, коли сідав за друкарську машинку писати свій роман. Він доводить на власному прикладі, що при наявності мінімального таланту і великого бажання можна досягти успіху. Хоча, успіх Артуро досить сумнівний, а шлях до цього успіху виявився більшим щастям, ніж тріумф його роману на полицях в букіністах.
 
Дні, прожиті в злиднях, з пустим шлунком і образою на весь світ, але палкою надією зустріти любов всього його життя – Каміллу – в результаті виявилися найщасливішими.
 
Перед нами розгортається справжнісінька драма «Кармен». Прочитайте опис Камілли, вона ж - бестія, самовпевнена і дика амазонка, впоратися з якою не так і легко. Їхні стосунки – це постійні скандали, сльози, крики, шматки розбитого посуду і випалених образ. Їхня кров нуртує, відмовляється спокійно текти жилами, доки вони надто близько один до одного. Ця солодка мука переслідує Артуро, вона буквально вириває останні сили з його тіла.
 
Шлях до мети набагато приємніший ніж результат. Це – формальність, яка приносить миттєве задоволення і застигає німою нагородою на полиці. Щастя вимірюється спектром різних потреб і зводиться до банальної співзалежності людей.
 
Пауль Целан колись в листі до Інгеборг Бахман писав: «Кохання чудове, як гамівна сорочка». Цю сентенцію важко підтвердити і неможливо заперечити. Особливо у юному, несформованому віці кохання перетворюється у дуже потужний механізм, здатний, наче ядерна зброя, наробити багато лиха. Постійно і безпрецедентно будь-яка спроба Артуро налагодити своє життя впирається в почуття. Від них боляче, але тільки завдяки цим почуттям він може усвідомлювати себе живим.
 
 
Кадр з фільму "Спитай у пилу" 2006 року
 
І насправді, йому неймовірно пощастило, адже це кохання стає поштовхом для творчості. Сублімація рятує від божевілля. Артуро довів це нам, за це йому і хочеться подякувати. А ще, за панораму Америки 30-х років минулого століття, за те, що без прикрас показав розруху і відчай людей, їхню безпринциповість, за те, що не мовчить про тушу теляти, нагло вкраденого і вбитого його сусідом, за те, що у світі брехні говорить правду.
 
 
Підготувала Олена Лисенко