Проект «Книга, яка надихнула Кіно» М. Коцюбинський «Тіні забутих предків»
«Предок живе в нас, ми носимо його в собі, його інстинкти,
звичаї і схильності, ми сумуємо за ним»
М. Коцюбинський
«Він учитель. Твоя книга говорить йому все, де ти лінувався, де ти поспішав, де ховав убогість думки за зливою слів».
Юрій Яновський про М.Коцюбинського
КНИГА
Знайомство Михайла Коцюбинського з Гуцульщиною розпочалося під час першої поїздки до Криворівні влітку 1910 року на запросини відомого фольклориста й етнографа Володимира Гнатюка.
У липні 1909 року, повернувшись з Капрі, Михайло Коцюбинський пише Володимирові Гнатюку, що хотів зі Львова, куди заїздив, помандрувати до нього в Криворівню, однак погода була несприятлива, і він одмовився від цього наміру. Це – перші рядки прелюдії до його Карпатської одіссеї. Він ще й не підозрює, що в його життя ввійде пристрасне захоплення Гуцульщиною, яке подарує українській літературі шедевр із назвою «Тіні забутих предків».
Перебування в Криворівні було коротким. Якихось два тижні. Він майже щасливий. Дві сповнені вражень поїздки. І Капрі і Криворівня радісно світяться йому з пам’яті. Це дві улюблені теми для його розповідей.
Жадібний на екзотику, охочий до мандрів, Коцюбинський уперше опинився на Гуцульщині, що війнула на нього особливим чаром. Його захопило все: дика природа, звичаї, вірування, мовлення тамтешньої людності.
Захоплення Коцюбинським Гуцульщиною було таким сильним, таким хвилюючим, що він вирішив передати його у своїх творах. Його коротке перебування в горах влітку 1910 року було першим, загальним знайомством з чарівним краєм. Але вже тоді Коцюбинський, за власним висловом, мав «зухвалий намір» — зібрати якийсь матеріал для своїх майбутніх робіт.
Я, у свій час, з головою пірнув у «Гуцульщину», яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний, казковий народ. Але книжка книжкою, треба мати живі враження, щоб щось зробити,— і хочеться швидше дочекатися літа.
Тим часом грішу потрохи, написав одно оповідання і пишу друге, в антрактах, звісно, коли серце не заважає. І нащо те серце в людини? Мучить по ночах, звалює в ліжко удень і заважає жити. Особливо в останній місяць воно розвинуло свою «діяльність», і мимохіть дивишся назад вже, а не вперед. А там сумно, мало роботи, небагато потіхи. Та цур йому, не хочу писати про се. Будемо сподіватись, що ще надивимось на синє небо, на гори веселі і на добрих людей.
М. Коцюбинський. З листа до В. Гнатюка від 30 грудня 1910 р.
Наступного літа письменник поїхав у Карпати на довше, з твердим наміром «вивезти звідти тему». Незважаючи на втому й погану дощову погоду, він наполегливо, гарячково збирає матеріал в селі Криворівні, виїжджає в глухі гірські села, на високі полонини – спостерігає, розпитує, як губка вологу, вбирає в себе нові враження, заповнює сторінки своєї записної книжки.
В останні роки свого життя Коцюбинський дуже зацікавився Гуцульщиною. Він здійснив три поїздки в Прикарпаття, палко полюбив жителів казкового краю Довбуша, полюбив їх чарівні пісні й легенди, захопився їх своєрідним побутом і старовинними самобутніми звичаями.
Повернувшись додому, звільняється від служби в статистичному бюро і сідає за роботу. Правда, до неї він готувався заздалегідь, старанно студіюючи гуцульські етнографічні й фольклорні збірники, які присилав його приятель, чудовий знавець Гуцульщини Володимир Гнатюк.
Можливо, з іншим письменником цього й не сталося б або ж у ньому не вибухнула б така дивовижна зацікавленість усім, що поставало за цією назвою: «Гуцульщина». Для цього треба було бути тільки Коцюбинським. Він був так влаштований, що не міг взятися за написання твору, якщо не вивчив усе що можна з цієї теми. Він мав знати – і то найдокладніше – все, що буде названо в повісті чи оповіданні.
Для «Тіней забутих предків» М. Коцюбинський пильно вивчав не лише літературу про гуцулів, а й місцеву природу, ходив по лісі та по царинах, збирав рослини. Вертав додому з великим оберемком різних трав і квітів, розпитував їх назви. Робив записи, розмовляв з селянами на різні теми, заходив до їх хат, пильно придивляючись до всього, не обминаючи навіть найменших дрібниць. Їздив на полонину, ходив на характерні для гуцулів забави при мертвому (т. зв. «грашки»), спостерігав похорон і весілля.
Н. Л. Калениченко Деякі особливості методу і стилю М. Коцюбинського.
У спогадах Володимира Гнатюка наголошено, що Коцюбинський не почав писати, «доки не простудіював докладно найрізноманітніших матеріалів, які мали йому послужити при новім творі».
«…М. Коцюбинський дуже цікавився різними проявами нашого життя в Галичині, а особливо літературного та наукового… Наскільки я міг, все старався бажання М. Коцюбинського щодо висилки книжок заспокоїти…»
В. Гнатюк. Із спогадів про м. Коцюбинського
«…У липні 1911 року пощастило мені побачити Коцюбинського у Криворівні, коли я приїхав на короткий час у це найкраще село в косівських Карпатах і спинився в домі гуцула Якіб’юка, де перебував на канікулах Іван Франко. У липні над’їхав з Криму до Криворівні і Михайло Коцюбинський. Він проживав у старого, знаючого гуцула Мойсейчука, який своїми розповідями подав йому чимало матеріалу до оповідання «Тіні забутих предків».
Д. Лукіянович. Пам'ятні зустрічі.
Скажу Вам щиро, мені так приємно було у Вашому товаристві, що минулі вакації надовго лишаться у моїй пам'яті, як час, коли я спочивав душею. Дуже я буду сумувати, коли не приїдете...
Весь час, як повернув з Криворівні, працюю щодня, більш-менш правильно. Пишу оповідання на основі своїх вражень з Карпат.
М. Коцюбинський. З листа до В. Гнатюка від 12/25 вересня 1911 р.
Коцюбинський тричі переписував повість. У листі до Могилянського від 4 листопада 1911 року розповідає: «Дуже був зайнятий своїм оповіданням, але нарешті скінчив. Називається воно «Тіні забутих предків», розміром буде трохи більше трьох аркушів друку. Не знаю, чи воно вдалося мені, але коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений.»
«В зелених горах», «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси предвічні», «Спадок віків», «Дар предків забутих», «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків» - і зупинився на тій, що мала глибоке значення та підтекст – «Тіні забутих предків». Автор зробив назву ключем до розуміння всього твору.
Коцюбинський хвалився друзям, що привіз такий матеріал, що сам собі заздрить. Він обдумував план нового твору, компонував деталі, сцени. Твір визрівав, складався в голові, але вилитись на папір йому вже не судилося – невблаганна недуга не залишала знесиленого письменника.
«Поезія не може жити на смітнику, а без неї життя - злочин», - так висловився один із персонажів новели «Сон», написаної Михайлом Коцюбинським у той самий період, коли й були створені «Тіні забутих предків».
Повість Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів. Вона стала лебединою піснею письменника.
«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського – це трагічна, але чарівна історія кохання карпатських гуцулів – Івана та Марічки, в якій відображено своєрідне життя гуцулів, чистоту їх простих, щирих взаємин.
Письменника цікавила не зовнішня екзотика, а безсмертний дух народу, його уявлення й вірування. Михайло Коцюбинський порушив основні проблеми людського буття: прагнення до ідеалу - й трагічна недосяжність цього явища; протистояння життя і смерті; цінність кохання, туга за красою щирих людських взаємин; конфлікт мрії та дійсності...
В «Тінях забутих предків» протягом усього твору авторові вдається підтримувати інтерес читача, ми можемо спостерігати, вимальовувати в своїй уяві гуцульські звичаї, народні особливості, красу природи, мовний колорит. Повість справляє неоднозначні враження. З одного боку, твір філософський, з другого – передає багато характерних рис, незвичності темпераменту українських гір.
Це натхненна, високопоетична поема в прозі, витвір зрілого, вдумливого майстра.
На одному з інтернет-аукціонів книгу «Тіні забутих предків»
1929 року випуску оцінили більше 22 000 гривень
Даний твір заслуговує на вашу увагу та прочитання.
КІНО
«Поетична оповідь на межі реальності й казки,
дійсності й уяви, автентики і фантазії.»
Януш Газда про «Тіні забутих предків»
«Тіней забутих предків» - не просто кольоровий фільм, а чудовий кольоровий фільм… Я радий тому, що у дні, коли вся Україна, Радянський Союз і наші закордонні друзі урочисто відзначили 100-літню дату з дня народження Михайла Коцюбинського, - у ці дні вийшов фільм, який доносить до мільйонів і мільйонів глядачів глибокі своєю людяністю образи прекрасної повісті великого письменника-гуманіста.
Микола Бажан про «Тіні забутих предків»
До сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського повість «Тіні забутих предків» було екранізовано українським режисером вірменського походження Сергієм Параджановим.
Невичерпним джерелом для режисера, оператора й художника були народні свята, обряди, звичаї, які не раз перетворювались на екрані на гру барв, звуків і руху.
Сергій Параджанов захоплювався творчістю Михайла Коцюбинського і називав його не інакше як великим класиком, а повість «Тіні забутих предків» — поетичною притчею про кохання.
Режисер: Сергій Параджанов Сценаристи:
Іван Чендей
Сергій Параджанов Акторський склад:
Іван Миколайчук — Іван
Лариса Кадочникова — Марічка
Тетяна Бестаєва — Палагна
Спартак Багашвілі — Юрко, мольфар
Микола Гринько — ватаг вівчарів
Леонід Єнгібаров — Микола, спузар
Ніна Алісова — мати Іванова
Олександр Гай — Петро Палійчук, батько Іванів
Неоніла Гнеповська — Параска Гутенюкова, мати Маріччина
Олександр Райданов — Онуфрій Гутенюк, батько Маріччин
Еротика у фільмі.
Сцена з оголеною Палагною (у виконанні Тетяни Бестаєвої)
Ігор Дзюра — Іванко в дитинстві
Валентина Глинько (в титрах — Глянько) — Марічка в дитинстві
Кінокомпанія: Київська кіностудія ім. Довженка Тривалість: 98 хв. Країна: УРСР Рік: 1964 IMDb: ID tt0058642
Рейтинг: 8,0/10
Фотографія зі зйомок кінофільму "Тіні забутих предків".
Перший ряд (сидять зліва направо): Іван Ігнатюк, Василь Демидюк, Катерина Демидюк, Марія Ілійчук, Георгій Якутович, Людмила Кустова. Другий ряд (стоять зліва направо): Микола Сливчук, Лідія Байкова, Петро Сорюк, Спартак Багашвілі, Євдокія Сорюк, Сергій Параджанов, Дмитро Харук, Ганна Ласкурійчук. 1963, фотограф невідомий.
З архіву родини Якутовичів
«Актор – це велика професія, коли ти маєш що сказати людям»
Іван Миколайчук
Маніфестом поетичного кіно України вважають картину "Тіні забутих предків"
Фільм не є точною копією літературного твору, а авторською екранізацією. У ньому є авторські домисли режисера. Проте стрічка чудово передає атмосферу звичаїв і побуту гуцулів, зберігає притаманну повісті містичність і трагізм, розкриває сюжет твору. Цей фільм повністю відтворює дух першоджерела і відповідає його потаємній ідеї.
Автори фільму не стільки прагнули до скурпульозного копіювання «сюжетних ліній», скільки надихались пафосом роздумів про життя, знаходили «відправні» для своєї кінофілософії про людину і життя.
«Він являє собою органічне поєднання метафоричності і предметності, він мислить фактурою, кольором, рисунком, ритмом, натурою, звуком, композицією кадру – і всією їх міцною сукупністю»
Л. Брюховецька про "Тіні забутих предків"
Екранізацію історії «про гуцульських Ромео і Джульєтту» 1964 року знімали довше запланованого. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964 року
Вийшовши на екран 1964 року, фільм дістав уже близько двох десятків призів, премій і дипломів на міжнародних та всесоюзних фестивалях. Фільм обійшов увесь світ і здобув визнання та зачудовані відгуки в пресі. Коли до «Тіней забутих предків» геніальна творчість О. Довженка мала лише наслідування, то з цього фільму можна вже говорити про творчий розвиток його традицій у кіномистецтві.
Відразу після виходу на екран «Тіні забутих предків» його справедливо називали потужним ривком вперед усього українського кіно.
4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» (м. Київ) відбулася прем'єра фільму «Тіні забутих предків».
Хоча в СРСР фільм «Тіні забутих предків» був під негласною забороною аж до кінця 1980-х рр.
До виходу знаменитої статті сценариста і кінокритика М. Блеймана «Архаисты или новаторы?» 1970 року, послугувавшій кіноверхівці приводом для розгрому українского поетичного кінематографу, залишалось ще чотири роки.
У статті було теоретично обґрунтовано заборону «школи» поетичного кіно. 1973 року в Києві заарештували Сергія Параджанова, якого засудили до п’яти років виправних таборів. Того ж року було відсторонено директора студії ім. О. Довженка Василя Цвіркунова та голову Держкіно України Святослава Іванова, покровителів і активних творців «українського поетичного кіно». Новий директор студії Альберт Путінцев заявив: «Я прийшов, щоб покінчити з поетичним кіно». Наступного року Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у своїй доповіді на пленумі ЦК згадав про вади кіновиробництва, до яких належало «поетичне кіно» з його «етнографізмом» і «абстрактною символікою»
Тому журнал «Экран 1965», надійшовший в продаж в кінці 1966 року, ще міг собі дозволити опублікувати статтю, яка відображала захоплення фільмом Сергія Параджанова.
«Тени забытых предков». Эта новаторская работа оценивалась, как «взрыв, разносящий в цепки многие каноны, будоражащий многие заскорузлые вкусы и понятия. И так хочется верить, что это не случайность, а блистательное начало нового этапа в жизни украинского кинематографа. … Талант режиссера С. Параджанова наконец обрел свою настоящую величину, прорвался к подлинно художническому выражению. Кажется, кинолента не выдержит такого бешенного напора режиссерской и операторской фантазии, в большинстве случаев ставшей кинооткровением по самому большому счету. … Самой высокой похвалы заслуживает камера оператора Юрия Ильенко – в меру высокого искусства неугомонная, в меру самой высокой меры точная, вездесущая, бездонно изобретательная. Союз режиссера и оператора в этом фильме настолько неразделим, что трудно представить себе более «притертый» современный киноорганизм»
Нова художня реальність, створена режисером, вражала. Сюжетна довершеність, глибина психологізму, акторські роботи, візуальне та звукове багатство картини принесли їй десятки міжнародних нагород та призів на кінофестивалях.
Геніальність фільму Параджанова оцінили такі метри кіномистецтва як Фелліні та Кустуріца.
Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за шедевр.
Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.
Ставши одним з кращих фільмів українського кіно, він викликав міжнародний резонанс.
Здається, Параджанов з самого початку знав, що знімає шедевр.
Стрічку, зняту у Карпатах, було нагороджено численними міжнародними нагородами та призами на кінофестивалях.
«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннеса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину.
Фільм вражає нечуваним багатством етнографічного матеріалу. Зйомки проходили у селі Жаб'є та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області — місця, де Коцюбинський написав свій твір.
В кадрі використовували оригінальне вбрання, запрошували статистами горян, знімали в справжніх гуцульських хатах. Голосистих місцевих жителів разом з триметровими трембітами літаком доставляли до Києва, щоб професійно записати народні пісні та звучання інструментів для фільму.
Параджанов особисто відвідував сільські хрестини й похорони, щоб відчути потрібну атмосферу, а під час зйомок жив не в готелі, а в селі. «Все, що бачите на екрані, було насправді, — розповідав режисер. — Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення».
У масових та обрядових сценах задіяно мешканців села Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області. У їхньому виконанні звучать також народні пісні й закадрові тексти.
Найбільш відоме і привабливе для мандрівників-кінолюбителів місце – гуцульська хата-ґражда, яка чимось нагадує невелику фортецю. Наприкінці XIX ст. у ній жила родина Харуків. До них часто ходили в гості Іван Франко, Михайло Коцюбинський і Володимир Гнатюк, які збирали етнографічні матеріали в тій місцевості. Саме там зняли основні сцени фільму «Тіні забутих предків». У хаті й досі є старовинні меблі й інші елементи інтер’єру, які потрапили в об’єктив режисера.
Хата-ґражда ж, у якій знімав Параджанов, знаходиться у присілку Заріччя (с. Криворівня) — за 8 км від Верховини.
Хату-музей «Тіней забутих предків» було створено на початку 2000-х років у старовинній хаті Марії та Василя Хімчаків — гуцулів, що брали участь у зйомках. Завдання музею — вивчення історії створення легендарної кінострічки і, головним чином, — участі в зйомках місцевого населення, бо саме актори-аматори зробили фільм настільки правдоподібним.
Ще одне місце зйомок – дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці початку ХVІІІ ст., де знімали одруження Івана і Палагни. На жаль, ті епізоди до презентованої публіці кінострічки не ввійшли.
Населення села Криворівня, де проходили зйомки «Тіней…», досі пам’ятає Івана Миколайчука. До сьогодні перед тим, як дати відповідь на питання щодо його особи, гуцулки роблять глибокий ковток повітря.
Ганна Коржук, ґаздиня хати-музею фільму «Тіні забутих предків» у Верховині, каже: «За Миколайчука ліпше не говорити, бо це була людина з надто великої букви, що ми такої букви навіть не маємо». Згадують красиві очі та харизму, мудрість і загадковість, простоту й артистичність, а за тим – моменти, в яких усі ці якості можна було розгледіти якнайкраще.
Ганна Іллічук, яка під час зйомок фільму вчилася у середній школі, розповідає: «Пригадую його на коні, такому здоровому, гарному, чорному коні. Іван був у вишитій гуцульській сорочці з широким нагрудником – зараз такі вже майже не вишивають. Дуже красива людина. Скакав по Верховині, міг навіть у клуб приїхати тим конем – настільки крутий був, якщо сказати сучасною молодіжною мовою»
Для багатьох країн фільм відкрив у центрі Європи зовсім незнаний світ українських верховинців з їхніми звичаями, первозданною красою побуту і поезією людських почуттів.
Новим у мистецтві світового кіно стало поступове перетворення кольорової гами у вагомий драматургічний чинник фільму. Картина має кілька новел, з яких кожна розв’язана в певному кольоровому плані.
Режисер тут повинен був точно знати, коли належить обірвати цей вир барв, руху, шаленства. І С. Параджанов обриває його на майже трагічній ноті.
Важко сказати, що комусь одному з творчого колективу належить більша роль у створенні цього шедевра. Кадр, коли перед очима пораненого в голову літнього гуцула попливли криваві плями, як червоні коні, свідчить про неабияке обдаровання Ю. Іллєнка — оператора фільму.
У фільмі відсутні які-небудь спецефекти чи комп’ютерна графіка, однак глядач спостерігає чудові, загадкові краєвиди, культуру, у яку поринаєш з головою, так сильно вона захоплює і зачаровує.
Цей фільм заново відкрив Україну, показавши її самобутньою, загадковою, таємниче-глибокою й непізнаною, як кохання двох людей – Івана та Марічки. Атмосфера, яка панує у фільмі завдяки звукам, світлу та емоціям, відіграє одну з провідних ролей у створенні враження в глядача.
Як екранізація був задуманий фільм «Тіні забутих предків», але цій картині судилась інша доля – стати маніфестом цілого напряму, що отримав назву «поетичного кінематографа». Цей напрямок отримав найбільший розголос у контексті українського кіномистецтва зазначеного періоду.
Стрічка «Тіні забутих предків» була зобов’язана своїм успіхом блискучому синтезу літературного першоджерела (однойменна повість М. Коцюбинського), режисерській, операторській і художній майстерності, музиці, акторському виконанню. Саме тому успіх цього фільму поділили між собою режисер С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко, художник Г. Якутович, композитор М. Скорик, актори І. Миколайчук, Л. Кадочникова.
«Тіні забутих предків» Параджанова – твір надзвичайно цікавий навіть поза політичним контекстом своєю новаторською мовою та участю в ньому доброї половини ключових фігур українського кіно 60-80-х років.
Пройшовши через заборони та забуття, фільм привернув увагу українського глядача і залишився в серцях багатьох.
Особливий колорит Карпат створено у фільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків» не тільки завдяки візуальному ряду, а й гуцульським співанкам та коломийкам, а також календарно-обрядовим пісням (колядки, вертеп, веснянки, весільна, поминальна), що стало свого роду ідентифікацією специфічних рис українського кіно.
— Грайте людину великого, ніжного серця, людину, яка безмежно кохає Марічку і нікому в житті не бажає зла, — говорив Сергій Параджанов, — грайте гуцула, що крізь злидні й муки проносить свою невгамовну любов.
Очевидно, фільм «Тіні забутих предків» своєю енергетичною силою зробив багато, щоб у 60-х роках на авансцену українського мистецтва вийшли Карпати з їхньою багатющою народною творчістю. У Карпати їхали, аби серед розкішної природи набратися творчої снаги.
Фільм «Тіні забутих предків» творчо запліднив і самі Карпати, стимулював розквіт місцевих талантів — «Черемшина» Василя Михайлюка з Вашківців звучала в усіх куточках країни, ансамбль «Смерічка» з Вижниці (Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський) досить скоро став популярним.
На одному з інтернет-аукціонів плакат до фільму «Тіні забутих предків»
оцінили більше 5 000 гривень
сокиру-бартку зі зйомок стрічки «Тіні забутих предків» оцінили більше 24 000 гривень
Цікаві факти
Для Івана Миколайчука головна чоловіча роль в «Тінях...» стала першою в кінематографі.
Іван Миколайчук у ролі Івана, фотографія зі зйомок кінофільму «Тіні забутих предків», 1964,
з архіву музею Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (Київ)
Параджанов спочатку обрав на головну роль відомого на той час московського актора Геннадія Юхтіна. Роль у «розкритті таланту» Миколайчука відводиться й оператору Юрію Іллєнку, і другому режисеру Володимиру Луговському. Але факт залишається фактом: коли Параджанову показали проби Миколайчука, молодий гуцул одразу ж був утверджений на головну роль у стрічці.
На головну роль Івана Палійчука спочатку розглядали іншого актора, оскільки Параджанов вважав зовнішність Миколайчука невідповідною для ліричного героя. Втім проби вирішили провести, і згодом Параджанов писав: Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору) провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: "Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття." Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора.
Побачивши високого, стрункого хлопця, режисер відчув, що саме такий виконавець йому потрібен. І чим далі продовжувалась розмова, тим більше переконувався Параджанов, що студент, який приїхав з Буковини, який добре знає народні коломийки і звичаї, зможе правдиво відтворити на екрані образ свого предка-гуцула Іванка Палійчука.
Згодом не тільки у ролі актора, а й сценариста і режисера, у співпраці з Юрієм Іллєнком, Ларисою Кадочниковою, Іваном Драчем та іншими, Миколайчук посяде центральне місце у явищі поетичного кіно.
Після перегляду «Тіней» західні режисера пропонували Миколайчуку співпрацю. Він з радістю погоджувався і пояснював, що з пропозиціями треба звертатись через Держкіно СРСР. Невдовзі до Москви на ім’я Миколайчука прийшов виклик з голлівуда. Але Івана про це не повідомили…
Ларису Кадочникову затвердили швидко. Параджанов із Іллєнком приїхали до Міністерства культури СРСР для здачі сценарію стрічки. Там Іллєнко познайомив Параджанова із дружиною Ларисою. Побачивши її на вулиці, Сергій крикнув: «О, Марічка!» і вирішив віддати роль їй.
Через пишність оздоблення, церковні зйомки були сприйняті на студії як релігійна пропаганда. Коли ж авторам фільму не дозволили включити ці сцени до фільму, було вирішено побудувати бутафорну церкву на Кіностудії ім. О. Довженка. Владні утиски, як і очікувалося, вплинули на кінцевий результат, і церковний інтер'єр вийшов занадто скупим та невишуканим, як для Гуцульщини. Тому справжню церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні глядач стрічки може побачити лише ззовні.
Задум режисера, який не сподобався гуцулам.
Автентичність зображуваного контролювали місцеві жителі. Гуцулам не сподобався задум Параджанова одягнути під час сцени весілля на шию нареченому і нареченій ярмо. На показі в Криворівні багато з глядачів були ображені такою авторською метафорою, адже подібного обряду не існувало в гуцульській культурі. Однак епізод у фільмі все ж таки зберегли.
Літні сцени кінострічки знімалися пізньою осінню?
Прощання Марічки з Іваном за сюжетом відбувається влітку: актори мали бути легко вдягнутими, хоча вже була середина жовтня, та грати під дощем " із поливальної установки температурою в 2 градуси. Актори мужньо витримали приблизно 10 дублів. Лариса Кадочникова згадує, як Іван Миколайчук побачив, наскільки холодно було акторці, та вдягнув не неї свій капелюх, щоб захистити голову від води. Сама ж знімальна команда для підтримки акторів роздяглася під час зйомок.
У радянські часи на фільм не дозволялося пускати дітей віком до 16 років?
Сцена з оголеною Палагною була сенсацією для радянського кінематографу. Глядачі реагували палко, але здебільшого негативно, що сильно обурювало Параджанова. Гуцули ж, які на час прем'єри були ще дітьми, згадують: на сам показ їх через вікові обмеження не пускали, тому фільм вони змогли подивитися не одразу.
У Франції фільм був відомим під назвою «Les Chevaux de Feu», що перекладається як «Вогняні коні»
У французькому прокаті виявилося, що оригінальну назву стрічки майже неможливо перекласти французькою – вона втрачає весь сенс. Мистецьке рішення з червоними конями пригорнуло особливу увагу західних кінокритиків, і, як наслідок, було основою для нової назви. Це стало неабияким здивуванням для творців фільму. Юрій Іллєнко у своїй книзі «Апостолу Петру» згадував, що у газеті «Правда» була стаття: «Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм «Вогняні коні» в Парижі стоять у чергах усю ніч». Що це за кінострічка ніхто не знав, а пояснення надали лише з КДБ. Таке визнання у Франції, батьківщині кінематографу, забезпечило популярність картини і вдома.
«Тіні» здобули популярність й у Франції. Проте називався фільм там зовсім по-іншому: оригінальна назва видалася надто важкою для буквального перекладу, тому «Тіні забутих предків» відомі як «Вогненні коні» («Les Chevaux de feu»), а преса підкреслювала, що тут «кожен кадр є справжньою живою картиною надзвичайної краси».
Кінострічку розділили на глави через складнощі з монтажем.
Коли розпочався процес монтажу, то виникли проблеми зі склеюванням фільму. Вирішив це питання художник-постановник Георгій Якутович: він запропонував розділити фільм на глави. Параджанов спочатку відреагував скептично, але згодом підтримав ініціативу. Цікаво, що ділення по главам Якутович використав і у своїй подальшій роботі над ілюстрацією книги «Тіні забутих предків».
Параджанову не дозволили бути присутнім на нагородженні «Тіней…»
У 1965 році «Тіні забутих предків» отримали нагороди на Міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Платі в Аргентині. Коли Сергій Параджанов дізнався про це, то радісно відреагував: «Мені можна квиток лише в одну сторону!». Фраза швидко дійшла до керівництва і режисер не отримав жодного квитка.
Поза знімальним майданчиком.
Місцеві жителі дарували Параджанову вишиванки, ікони, пригощали банушем. А він на знак вдячності частував їх "Київськими тортами" та вчив готувати голубці з виноградного листя.
«…Ми відчули, що це – унікальний талант. Проби були диввижні. На зйомках усе було інакше, адже в пробах відчай переніс його на недосяжну у звичайному житті висоту. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у нашу зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів….»
Спогади С. Параджанова про І. Миколайчука.
Книги з фондів Муніципиальної бібліотеки ім. А. Добрянського дадуть вам можливість познайомитись з творами українського письменника та громадського діяча Михайла Михайловича Коцюбинського, творчістю українського кіноактора, кінорежисера, сценариста Миколайчука Івана Васильовича та багатьма закутками українського кіно.
Подарована українською співачкою, фольклористкою,
акторкою, народною артисткою України,
дружиною Івана Миколайчука - Марією Євгенівною Миколайчук Анатолію Добрянському.
Також Муніципальній бібліотеці були передані фото, які зберігалися в домашньому архіві філолога, перекладача - Зіновії Флоріанівни Пенюк.
Для всіх любителів і дослідників українського кіно - книги у фондах Муніципальної бібліотеки:
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)
«…М. Коцюбинський дуже цікавився різними проявами нашого життя в Галичині, а особливо літературного та наукового… Наскільки я міг, все старався бажання М. Коцюбинського щодо висилки книжок заспокоїти…»
.jpg)
Режисер: Сергій Параджанов
Екранізацію історії «про гуцульських Ромео і Джульєтту» 1964 року знімали довше запланованого. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964 року.jpg)
Ганна Іллічук, яка під час зйомок фільму вчилася у середній школі, розповідає: 
Важко сказати, що комусь одному з творчого колективу належить більша роль у створенні цього шедевра. Кадр, коли перед очима пораненого в голову літнього гуцула попливли криваві плями, як червоні коні, свідчить про неабияке обдаровання Ю. Іллєнка — оператора фільму.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Побачивши високого, стрункого хлопця, режисер відчув, що саме такий виконавець йому потрібен. І чим далі продовжувалась розмова, тим більше переконувався Параджанов, що студент, який приїхав з Буковини, який добре знає народні коломийки і звичаї, зможе правдиво відтворити на екрані образ свого предка-гуцула Іванка Палійчука.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)