16-06-2021

Нові надходження: колекція збірок Надії Гаврилюк

«Вік живи – вік учись» повчає українське прислів’я,а ми скажемо: вік живи – вік відкривай для себе нові літературні імена. Сьогодні поговоримо про відому в інтелектуальних колах поетесу Надію Гаврилюк.

Як виявилося, письменниця, науковиця, літературний критик родом з Чернівців, хоча все своє життя провела у столиці. До виходу її збірки вибраної поезії Муніципальна бібліотека презентує свою колекцію віршових книг, які читачі нам люб’язно подарували. Усього в авторки вже налічується вісім книг, з них наша книгозбірня може похвалитися шістьма. Перша збірка авторки вийшла в далекому 2001 році, але регулярно книжки почали виходити з 2013. Перша з них називається «Танго хуртовини», а остання, найактуальніша «Невтрачене колишнє», вона побачила світ зовсім нещодавно – у 2021 році.

Гаврилюк Надія Танго хуртовини. Поезії. Н. Гаврилюк. – К.: Фенікс, 2013. – 132 с.

Гаврилюк Надія Еверест любові. Поезії. Н. Гаврилюк. – К.: Фенікс, 2014. – 104 с.

Гаврилюк Надія Дольки днів. Поезії. Н. Гаврилюк. – Дрогобич: «Коло», 2017. – 80 с.

Гаврилюк Надія У крапельці роси. Поезії. Н. Гаврилюк. – Дрогобич: «Коло», 2018. – 104 с.

Гаврилюк Надія Рентген в позачассі. Поезії. Н. Гаврилюк. – Дрогобич: «Коло», 2019. – 92 с.

Гаврилюк Надія Невтрачене колишнє. Поезії. Н. Гаврилюк. – Київ: «Ярославів Вал», 2021. – 96 с.

Поєднувати літературну та наукову діяльність великий талант і разом із тим – важкий хрест, пані Надія його самовіддано несе вже багато років. У найактуальнішій збірці – «Невтрачене колишнє» замість передмови надруковане інтерв’ю з авторкою, в якому вона відкриває причини та приводи почати в ранньому дитинстві, і головне – продовжити в зрілому віці писати поезію. Адже, як слушно зазначила Світлана Короненко: «Поезія не годує». З цим сумним твердженням не можемо не погодитися, адже дуже хочеться, аби сучасних амбітних і талановитих письменників не лише визнавали, але й підтримували матеріально.

Хліб Надія Гаврилюк заробляє викладанням та своєю літературознавчою працею. Хоча зізнається: зараз мало кого із молодих авторів цікавлять її традиційні літературно-критичні методи, їм потрібен вибух, екшн, інколи навіть скандал. Для себе ж авторка обрала спокійний та чесний шлях до творчого успіху. Вона знає, що у неї свої читачі – інтелектуали в столиці та інших містах нашої країни. Чернівці, як рідна домівка поетеси, не можуть пропустити повз себе таку високу поезію і не увінчати її визнанням та вдячними читачами.

Про що пише пані Надія? Про все на світі. Вона пише завжди і при будь-яких умовах, хвилини найбільшого щастя і розпачу закарбовує у своїх текстах. Вона не лукавить, а як то кажуть – рубає правду прямо, інколи навіть лякає недосвідченого читача своєю відвертістю. Але дуже швидко розумієш: в цьому і полягає її особливий стиль. Пейзажна лірика нагадує безсмертну поезію Б.-І. Антонича, П. Тичини, В. Симоненка. Вона не епігон, а ще один, поки не визнаний, класик української літератури.

«Ледь-ледь забарився літній вечір в тони бузкові.

Розгледь мене в цій толокнечі обов’язково.

Де забаривсь, питать не стану. Пощо даремно?

Ти довго брів по бездоріжжю… Стомивсь, напевно.»

Авторка ставить перед собою вічні питання, їй характерна своя особлива філософська думка, яка простежується у її текстах. Вона ставить перед собою вічні запитання: хто я? Для чого? Яке моє призначення? Куди рухатися? Як жити так, щоб відчувати щастя?

«Ще якого нам треба гріха?

Злість незряча й неначе глуха

Шматувала все добре безжалісно,

Ніби лютий голодний хижак.

І для чого, скажи мені, так

Нападала на нас знавісніло?»

Вона увесь час перебуває в пошуках власного «я», але ніколи не припиняє вести діалог з «ти», з «ви» і читач відчуває, чує звертання, прохання, питання в свій бік. Бути стороннім вже не виходить, доводиться приєднуватися до авторки і разом з нею мислити про те, хто ми, чиї діти, яких батьків…

Читаючи збірки авторки в хронологічному порядку помічаєш еволюцію поетеси. Не тільки в поетичному плані, у формі та змісті вірші, а й на рівні оформлення збірок. Ранні – скромні та непримітні, пізніші збірки відразу привертають увагу багатим оформленням та якістю друку.

Любовна лірика наявна, очевидно, в усіх митців. Пані Надія не виключення, її любовна лірика широко представлена в усіх збірках, але найбільше в ранніх.

«Непросто серцю трохи почекати,

Коли давно з кохання умліває.

Торкнись його сьогодні піцикато –

Мелодія ніжна зразу залунає,

Озвавшись, як луна, на дотик кожен –

Чарівно, чисто, світло і велично…

І мить коротку ждати вже не можу

Тебе – любов, що вабить невід клично.»

Особливість цієї лірики в тому, що авторка говорить не тільки про любов до чоловіка / коханої людини, вона охоплює своєю любов’ю усіх людей і все, що її оточує навколо, а головне – вона говорить про любов до Бога.

Релігійна тема – магістральна в її творчості, вона плавно перетікає із збірки до збірки,вона є ключем до прочитання самої авторки, до її розкодування. Божественна сила, справедливість та любов постають такими ж чистими і справжніми як на сторінках Біблії. Не часто зустрінеш такі образи в постмодернізмі, еге ж?

Її Бог – причина всього і головний сенс, нагадування людям їхньої справжньої суті, не просто образ, наділений особистими почуттями, а канонічний, оригінальний символ буття.

«А тепер і я посвідчу це

Добре бути зі своїм Творцем»

Багато текстів мають алюзії на Святе Письмо, її вірші – палімпсести, через багатовічне використання затерті і крихкі, але авторка продовжує вимальовувати на них своє поетичне слово, адже в її руках стилос – найкраща зброя.

Поетеса окрім релігійних алюзій часто використовує у своїй творчості посилання на українських та світових митців, на сучасних авторів. Часто створює для них присвяти або звертається в поезіях прямо. Один з таких текстів «До Клена», присвячений відомому українському поету Розстріляного Відродження Юрію Клену. В ньому авторка як з близьким товаришем та наставником бесідує з класиком. І дозволяє нам краєм вуха підслухати ту важку, невеселу розмову.

Не оминули творчість Надії Гаврилюк і актуальні зараз події: війна на Сході України, анексія Криму, хвороби. Також авторка активно рефлексує на болючі події нашої історії, наприклад Чорнобильську катастрофу 1986 року.

«Літають в небі чорні серпокрильці

Чи, по-простому кажучи, стрижі…

І ось твій зір, що гострий до межі,

На давнину минулого відкрився.

Краса природи і невинність душ,

І береги круті, чи діалектно – стрежі,

Що взяли у обійми Прип’ять, Уж..»

Вона любить людей і за них їй найбільше болить, саме тому, у своїй поезії, ревно молиться за людське щастя і добробут. Молить за воїнів, які попри власну волю покидають сім’ї та йдуть виконувати обов’язок громадянина – захищати рідну землю. Та всіх навколо, від Людини, до Мурашки і Травинки. Для неї усі рівні.

Інколи вона розчаровується, відчуває, як сили її покидають, тоді вона повертається до безмежного джерела натхнення: природи і Божого слова і з упевненістю в завтрашньому дні продовжує творити безсмертну поезію.

Підготувала Олена Лисенко