14-07-2021

Нові надходження: Еленора Соловей "Упізнання святого" і Леонід Ушкалов "Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання"

Михайло Яцків сказав, що у пам’яті назавжди залишаються добрі люди і книги, ці слова давно стало хрестоматійними. Ми щиро переконанні, що професор Елеонора Степанівна Соловей належить до кола таких людей, адже всі вартісні столичні новинки вона регулярно дарує Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. Чернівчанка, добра товаришка Анатолія Миколайовича не забуває про нашу книгозбірню. Сьогодні ми поговоримо про два вартісні видання, які з’явилися у наших фондах завдяки пані Е. Соловей.
 
Перша книга називається «Упізнання святого» авторства науковиці Елеонори Степанівни. Вона вийшла у видавництві «Дух і літера» у серії «Постаті культури». Авторка присвятила книгу світлій пам’яті професора Володимира Євгеновича Панченка.
 
Соловей Елеонора. Упізання святого. Нові маленькі повісті, історії, спогади, сильветки. – К.: Дух і Літера, 2020. – 304 с.
 
Для того, щоб зацікавити читачів цим виданням, достатньо назвати кілька хрестоматійних (Василь Стус, Євген Сверстюк, Юрій Шевельов, Ліна Костенко) та відомих у вузьких літературних колах (Юрко Мережаний, Роман Корогодський, Лесь Танюк) прізвищ. Елеонора Соловей у коротких есеях розповідає про події, що пов’язують її з усіма цими іменами. Вона розказує не про «бронзових поетів», до яких боїшся торкнутися, на яких дивишся з трепетом і ледь не божественним страхом, а про своїх друзів-однодумців, які в буремні 60-ті, 70-ті, 80-ті, 90-ті і 2000-ні творили культурне життя України.
 
Стиль письма пані Елеонори легкий, повітряний, коли читаєш книжку, то сторінку за сторінкою ковтаєш без відчуття часопростору – ти розчинаєшся між рядками. Перед очима постають реалістичні картини: подарована ікона, 3-річна аспірантура в Москві, подорож до Америки, Помаранчева революція крізь призму світовідчуття науковиці.
 
Почала і закінчила це видання Е. Соловей есеями, які я не можу не порівнювати. Перший називається «Повість у особах про один переклад», присвячений науковому дослідженню історії перекладу Шекспірівської драми «Ромео і Джульєтта». Хто нам зазвичай приходить на думку, коли замислюємося про український переклад? Кочур, Лукаш і Бажан звичайно. Але насправді, першим безсмертну драму Шекспіра переклав у далекому ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, а потім Іван Франко навіть підготував до друку цей та інші переклади. На жаль, через різні причини переклад Куліша так і не з’явився друком. Микола Вороний у свій час взявся реставрувати Кулішів переклад, бо лексика і граматика значно відрізнялися від тогочасних. Вийшов друком варіант Куліша-Вороного аж у 1928 році. Але окрім Вороного, у 20-ті, 30-ті роки багато представників Розстріляного Відродження пробували свої сили у сфері художнього перекладу: Юрій Клен, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Майк Йогансен та багато інших.
 
Найпопулярніший переклад «Ромео і Джульєтти» здійснила Ірина Стешенко – онучка Михайла Старицького, сестра відомого у наукових колах бібліофіла Ярослава Стешенка. Прочитати про нього та його епістолярій можете за посиланням: http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1250731
 
І звичайно, авторка у цій розвідці познайомила читачів з ще одним феноменом Розстріляного Відродження – Василем Мисиком, який був «прийомним сином неокласиків», писав класичну поезію, перекладав і займався літературознавчою працею. Працівники КГБ заарештували його по ордеру на ім’я Василя Минка і ніхто не хотів чути, що це зовсім інша людина. Вирок виконали, ще один талант навіки поховали під землею, але текст перекладу дивом уцілів і Г. Кочур написав статтю «Кілька уваг про Василя Мисика та його переклад «Ромео і Джульєтти», що вийшла у 1988 році.
 
Історія перекладу цієї п’єси має продовження і тягнеться аж до наших днів, але, як на мене, життя і творчість В. Мисика вражає і зацікавлює настільки, що мимовільно починаєш шукати інформацію, читати його тексти, відкривати для себе ще один голос, заглушений у криваві 30-ті роки звуком прикладів.
 
Закінчила Е. Соловей видання статтею про Миколу Зерова – літературного «прийомного батька» Василя Мисика, якщо бажаєте. Авторка з журбою каже, що тип людини «Зеров» апріорі не може бути щасливим. Йому заздрять, його не розуміють, намагаються підставити і насолити. Чому? Бо відчувають його перевагу над собою, над цим світом. Людина з енциклопедичними знаннями, чистий вид інтелігента, яким у 30-ті довелось найважче. Але попри усі труднощі він знайшов «своїх», п’ятірне гроно збагатило українську літературу художнім і науковим доробком.
 
Аби передати атмосферу того часу і самоідентифікацію неокласиків, процитую поезію «Лебеді» М. Драй-Хмари:
 
На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.

О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
 
Вони вірили, але на жаль, сліпа репресивна машина вирішила інакше. Єдине, що нам залишилося – пам’ять, яку ми не маємо права втрачати.
 
Також авторка знайомить читачів з Юрком Никифоруком, який писав під псевдонімом Юрко Мережаний. Це ім’я загубилося поміж стосами паперів, страхом репресій і міграціями. Про Юрія Никифорука пані Елеонорі розповів викладач філологічного факультету ЧНУ – Богдан Іванович Мельничук, адже вони з письменником земляки (обоє родом з села Олешки). Коли читаєш про захопливі пригоди цього довічного емігранта, Агасфера, якому немає місця ні на чужині, ні вдома, замислюєшся про те, а скільки ще невідомих імен приховує історія, скільки ще вартісних авторів чекають, поки їх почують? Головна мета цього видання: розповісти нам, українським читачам про людей, які мусять бути почутими, зацікавити нас і наштовхнути на подальші «розкопки».
 
Також дуже цікавою є історія листування Василя Стуса і Зінаїди Йоффе. Вони разом працювали над перекладом п’єси Бертольда Брехта «Життя Галілея», але окрім цього їх та їхні сім’ї поєднували різноманітні зв’язки, яких важко уникнути у мистецькому середовищі.
 
Для того, щоб продемонструвати зв’язки між видатними людьми і трохи зняти лак з їхніх імен, Елеонора Степанівна написала есей «Прип’ятська республіка». Вона розповідає тут (і щедро збагачує оповідь фотоматеріалами) про безжурні, а часом трохи хмарні літні дні на березі Прип’яті – річки, яку вважали ледь не священною до 1986 року. Це виглядає як фатум, чи не так? Київські інтелігенти люблять відпочивати на Прип’яті – вибухає 5 реактор ЧАЕС. Окрім сумних наслідків, у любителів цієї річки залишилися теплі спогади про безжурні дні, проведені в колі однодумців. Згадався момент, коли одного разу Василь Стус привіз свою (тепер легендарну) працю «Феномен доби (сходження на голгофу слави)». Елеонора Степанівна згадує, що всі по черзі читали, а потім обговорювали цю працю сидячи увечері біля вогнища. Мимоволі проймаєшся цими словами, перед очима з’являються ідилічні (чи не шевченківські?) картини, і жаль, і щастя розливаються у грудях.
 
Окрім знайомства читача з важливими у культурному просторі України іменами, авторка написала кілька автобіографічних есеї: «Татова перша вчителька», «Москва, аспірантура» та інші. Елеонора Соловей розповідає свою історію з Чернівців до Києва через Москву на тлі розвитку дисидентського руху. А ще, розповідає про людей, які не з нами…
 
Ті, хто знайомий із серією «Постаті культури» знають, що зазвичай це книги спогадів про події та імена. Так само і «Упізнання святого»: авторка розповідає про клубок відносин українських інтелігентів, які інколи, за волею долі, зустрічалися не на рідній землі, а десь в Москві чи Америці. Елеонора Степанівна знайомить нас з Лесем Танюком (режисером, якого так і хочеться поставити в один ряд з геніальним Курбасом), науковцями і митцями: Віктором Дудко, Воломиром Ільїним, Олександром Рибалко, Вяч. Вс. Івановим. Розказує про те, як було голосувати в Америці на виборах у 2008 році, як згодом почувалася під час інавгурації В. Ющенка, коли стояла на рідній землі, на Майдані.
 
Коли зустрічаю книги цього покоління, не можу не сказати кілька слів про Романа Корогодського. Він добрий товариш пані Е. Соловей, він був людиною, яка з усіма була знайома і допомагала налагоджувати стосунки іншим. Він вірив, що тільки разом можна досягти успіху. Він зробив фатальну помилку, яку Є. Сверстюк не пробачив йому ніколи і своєю місією обрав зафільмувати, назавжди закарбувати спогади про дисидентський рух і репресії 70-тих років. Він це зробив: залишив неймовірно щирі спогади про своїх друзів, а після його відходу в кращий світ, друзі (серед них і Е. Соловей) уклали книгу спогадів про нього. Ця книга і Роман Корогодський назавжди залишаться для мене особливими, адже це мій дебют у письмі.
 
Прочитати «Роман Корогодський: спогади друзів, листування» можете за посиланням: http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1225519
 
А тепер хочу сказати кілька слів про назву. «Упізнання святого» - це не тільки про ідентифікацію імені святого, зображеного на подарованій іконі, це перш за все про самоідентифікацію. Про шлях до вершин, про заплутування і розплутування, про любов і безмежну, всепереможну віру. Доля подарувала Микиту-бісогона – рідкісну ікону, маловідомого святого, а власники спочатку думали, що це Святий Миколай. І ніби шепіт довкола молодого, красивого лика: порви кайдани, вирвись з духовного полону, перемагай спокуси, перемагай зло…
 
Елеонора Степанівна Соловей — український літературний критик, літературознавець. Доктор філологічних наук, професор. Член Національної спілки письменників України. Членкиня Українського ПЕН.
 
Наступна книга, про яку хочеться сьогодні поговорити називається «Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Леоніда Ушкалова. Нам її люб’язно подарувала Елеонора Степанівна і поповнила нашу серію книг цього прецікавого автора. Видання незвичне, воно оформлено в алфавітному порядку, на кожну літеру абетки Л. Ушкалов має кілька цікавих історій про Тараса Шевченка, його вподобання і смаки, хобі, буденні справи, спілкування з друзями і світогляд.
 
Леонід Ушкалов. Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. Видання друге. – К.:Дух і Літера, 2019. – 560 с.
 
Очевидно, зацікавити читачів (особливо молодшого віку) читанням літератури про Тараса Шевченка не так легко, адже клішовані фрази і поняття, привиті з малих літ досі відлунюють у свідомості, коли починаєш читати поезії нашого Кобзаря. Леонід Ушкалов обрав цікавий спосіб подачі інформації: у формі словника, до того ж інформація, яку Ви прочитаєте на сторінках видання Вас вразить, адже це досить маловідомі факти, про які зазвичай не говорять на уроках в школі.
 
Наприклад, автор розкриває деталі недоодруження Т. Шевченка з Ликерою Полусмак, розповідає про його небажання єднатися з «собачою панською кров’ю» і бажання взяти за жінку просту сільську дівчину.
 
Леонід Ушкалов розповідає як, коли любив пити каву Шевченко, які цікаві та курйозні ситуації інколи ставалися через це.
«Герої його творів завжди обирають каву по-віденськи, тому дослідники вважають, що це улюблена кава самого автора.»
 
Про те, які капелюхи носив і як ставився до моди, «адже після смерті у нього залишилися 2 сірі пухові капелюхи», а взагалі-то Шевченко був справжнім модником і денді, він завжди слідкував за модою і намагався максимально відповідати «духові часу».
 
А також дає визначення таким базовим поняттям як «надія», «віра», «геній», «мистецтво» крізь призму суб’єктивного мислення Тараса Григоровича, на яке наклалися різні шари світосприйняття (панщина в селі – навчання в столиці).
 
А на завершення, автор дає визначення напевно найскладнішому терміну – «щастя». Він намагається пояснити, що означало це слово для Т. Шевченка завдяки його текстам. Устами героїв прозових творів «Музикант» і «Художник» Тарас Шевченко укладає власну формулу щастя, говорить мистецтво, служіння народу і спокій, як про «три кити», на яких тримається світовідчуття.
 
Кожен знайде літеру чи слово, значення якого він захоче дізнатися на основі рецепції Шевченка і я впевнена, що всім сподобається, адже це нова і цікава форма для наукової розвідки.
 
А для нас, бібліофагів, закоханих у книги близьким є слово «бібліотека», тому прочитуємо кілька рядків про читання Шевченком книг: «бібліотека – це зібрання втілених у слові думок і почуттів». Тарас Григорович читав скразь і постійно: в Карла Брюлова, в поміщиків, коли подорожував Україною, навіть на засланні, він був надзвичайно освіченою людиною.
 
«У поета була власна бібліотека, хоч і невелика – всього 110 видань: Біблія, «Слово о полку Ігоревім», книжки з історії України, зокрема козацькі літописи, твори Шекспіра, Шіллера, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Куліша, Костомарова… Але у нього не було першого видання «Кобзаря». Ця «Пісня пісень» загубилася у коловороті житейських перипетій»
 
Більше цікавих фактів знайдете у книжці, тому ласкаво просимо у нашу книгозбірню.
 
Леонід Володимирович Ушкалов (5 листопада 1956, Краснопілля — 25 лютого 2019, Харків, Україна) — український літературознавець і письменник. Доктор філологічних наук, професор.
 
 
Олена Лисенко