Нові надходження: «Workstory: робота у фокусі літератури». Збірка есе та новел фіналістів і переможців однойменного Міжнародного літературного конкурсу
Як розповісти про свою роботу так, щоб зацікавити інших людей? Організатори Міжнародного літературного конкурсу «Workstory: робота у фокусі літератури» поставили собі мету: зібрати під однією обкладинкою найбільш вдалі та нестандартні розповіді. Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського отримала один з примірників у подарунок і зараз я Вам трохи розкажу, чим ділились автори есеїв.
«Workstory: робота у фокусі літератури». Збірка есе та новел фіналістів і переможців однойменного Міжнародного літературного конкурсу/ упорядник Ю. Бережко-Камінська. – К – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2021. – 260 с.
Перш за все, хочу зазначити, що участь у конкурсі взяли більше ніж 200 осіб, які позиціонують себе жителями 16 країн світу. До збірки увійшли 47 новел та есеїв, що стали фіналістами конкурсу. Більшість фіналістів і переможців живуть та працюють в Україні і це особливо тішить.
Люди розповідають історії свого життя, адже існування особистості невід’ємно пов’язане з якимось видом діяльності, з вибором професії. Батьки, вчителі, викладачі готують підростаюче покоління до дорослого життя, допомагають обрати професію, бо це серйозна і відповідальна справа. Одні з дитинства переконуються у своєму призначенні, інші довгі роки шукають себе, змінюючи найрізноманітніші види діяльності. Саме про це розповідають новели збірника. Вони про різноманіття, відмінність, схожість, долю, випадок, фатум і постійний пошук себе.
Новели та есеї в більшості випадків автобіографічні, хоча інколи автори змінюють імена і прізвища, назви установ, міст, розповідають від третьою особи історію свого чи чужого становлення, зламу, розчарування, а потім про блаженну мить віднайдення втраченого (чи не раю?)
Робота має приносити задоволення. Коли людина робить те, що любить і любить те, що робить – вона щаслива. А якщо чекати весь день на закінчення роботи, псувати всім настрій і найголовніше – забирати можливість інших людей спробувати себе у цій сфері. Знаєте, як то кажуть: і сам не «гам» і комусь не дам.
Чесно кажучи, деякі есеї мене дуже зачепили, адже є професії, про які не говорять або не говорять про деталі цих професій. Яка стала для мене найбільшим ударом? «Плач дитини» – новела івано-франківської авторки, її робота полягає у тому, щоб позбавляти жінок небажаної вагітності. Мені здається, мало хто замислюється над тим, скільки абортів роблять лікарі-гінекологи і тим більше, ніхто не замислюється, як почувається лікар після цього «законного вбивства». Героїня новели Галина зійшла з розуму за кілька місяців, під час яких вона заміняла свою колегу. Про таку та багато інших професій говорити не прийнято, хоча зараз все більше і більше людей намагаються ламати рамки, нав’язані суспільством, рятувати інших людей з колообігу їхніх проблем, проговорювати те, що непокоїть.
Ця книга не тільки про труднощі і непорозуміння, які можуть з’явитися у людей певної професії, а й про те, як знайти себе. Одна з авторок розповіла історію свого тата-інженера, якому в сорок років довелося іти в університет, бо він зрозумів, що інкубаторій – це «його», а для того, щоб легально займатися таким бізнесом, потрібно мати вищу освіту. Дівчина просто і позитивно розповіла про пошуки татом себе, про його успіхи і додала надії та завзяття тим, хто розчарувався в своїх силах та уміннях.
Головна думка цієї книги: не боятися щось змінювати, пробувати себе у різних сферах, бо раптом, у тебе є талант до викладання, а ти все життя доводиш усім навколо, що не зможеш. Або навпаки: ти щиро віриш, що тільки на цій нудній роботі тебе терпітимуть, тільки ці рутинні обов’язки ти зможеш виконувати, а насправді в кожному з нас величезний потенціал, головне – відрити його і повірити у свої сили.
Свої історії розповідають вчителі, священики, лікарі, адвокати, ріелтори, продавці, різноробочі, бізнесмени та багато-багато інших. Кожна історія – маленький, але дуже важливий уламок повноцінної картини, мозаїки життя. Ні без одних, ні без інших вона не буде повна, а – нецілісна, пуста. Кожен мусить бути на своєму місці, кожен має виконувати ту роботу, яка йому подобається і не шкодить ментальному здоров’ю.
Окремим великим архіпелагом у книжці є історії про заробітчанство і роботу за кордоном. Письменники ще з кінця ХІХ століття писали про масові емміграції українців до Канади, США і Південної Америки. Час минає, а змінюється небагато. Українці і далі заробляють деінде, лиш не вдома. На превеликий жаль, чужі землі притягують молодь тим, що дають більше можливостей для самореалізації, гарантують високу оплату праці і хороше ставлення. Ні для кого не секрет, що кожен другий роботодавець закордоном вважає іноземців просто робочою силою, а не повноцінною людиною. Часто наші колумби їдуть світ за очі, не знаючи мови, менталітету, роботи, яку будуть виконувати. Тоді стається щось схоже на героя новели «Знак». Він поїхав в ОАЕ на роботу, але не зміг витримати випробувань на шляху до мрії і вчасно зупинився, покинув те, що не зміг би робити.
А от Олена Демір – героїня і авторка новели «Туристичний водевіль» розповіла про шлях звичайної української провінціалки до омріяної вакансії гіда в Туреччині. Розказала про ті етапи, що їх довелося пройти заради мрії. А ще, про ігри долі, злі жарти, після яких не те що працювати – жити важко.
Проте, там де є хепі енди, не обходиться без хороших людей. Ця книга наскрізь пронизана енергією альтруїстів, які заради блага ближнього здатні пожертвувати собою, витратити час, сили, гроші. Такі люди заслуговують подяки, адже їх мало є на світі і велике щастя зустріти такого ангела у своєму житті.
Цю книгу, мені здається, корисно почитати і молодим людям, що стоять на роздоріжжі, обирають майбутнє і лише задають ритм життю. І тим, хто з висоти досвіду може оглянутися назад і зробити висновки і, якщо потрібно, змінити дуже важливу деталь свого життя – роботу.
Муніципальна бібліотека ще раз дякує організаторам конкурсу за можливість поповнити свої фонди цим збірником та порадувати наших активних читачів цікавою новинкою.
Олена Лисенко