23-07-2021

Місто, яке зберігає свою пам’ять… У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася зустріч «Спогади про місто та людей, які його творили…Історія родини Цукерманнів»

з Феліксом Цукерманном – справжнім чернівчанином, інтелектуалом та хранителем європейських традицій.  

Історія цієї зустрічі почалася морозними зимовими днями, коли директору нашої книгозбірні – Щербанюк Лесі Ілярівні – небайдужі чернівчани  запропонували прихистити, буквально врятувати від знищення книги відомого чернівчанина Макса Шиклера.
 
Посилання на матеріал про приватну бібліотеку М. Шиклера: http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1249355
 
Після того, як книги були розшифровані, а багато з них мали екслібриси і свою прецікаву історію з життя Чернівців та їх власників, то звісно, виникло бажання більше дізнатися і про цього легендарного чернівчанина та його коло спілкування. А це було дуже невелике коло тих, хто народився ще в часи, коли Чернівці гордо називалися столицею коронного краю Буковина в складі Габсбурзька монархія або в міжвоєнний період і пережили всі лихоліття Другої світової війни. Серед цього товариства знакових імен була і Роза Цукерманн. А той факт, що в Чернівцях живе її син Фелікс надихнув Лесю Ілярівну організувати невелику зустріч, щоб поспілкуватися з хранителем суто чернівецьких традицій, познайомити з ними молодь і розказати, що таке щастя по-чернівецьки.
 
 
 
Знайомству з паном Феліксом Цукерманном посприяла лікарка Валентина Миколаївна Павлюк, адже свого часу саме його мама, Роза Львівна, давала приватні уроки з англійської та німецької мов її донечкам. Послухавши історію цього знайомства, вкотре переконуєшся в тому, що Чернівці дуже щільне місто і тут усі якимось чином пов’язані. Навіть гість нашої зустрічі - Фелік Цукерманн був свого часу студентом Анатолія Миколайовича Добрянського. Тому, як вдячний учень погодився долучитися до нашої події. У Чернівцях всі один одного знають, або мають спільних друзів, жити у Чернівцях і не перетнутися неможливо. Отак двоє чернівецьких інтелігентів Леся Щербанюк і Фелікс Цукерманн зазнайомились і організували для читачів нашої книгозбірні та жителів міста цю приємну зустріч.
 
Фелікс Цукерманн, як і його мама, довгий час викладав німецьку мову в одній з чернівецьких гімназій, а тепер присвячує свій час дослідженню і популяризації історії своєї сім’ї. Історія чернівецької єврейки Рози Рот (дівоче прізвище) починається від 1908 року, коли вона вперше побачила світ. З того часу доля не покидала надії зламати Розу, підкидаючи, ніби дрова у вогонь, життєві випробування. Найскладнішим стала Друга світова війна і пережитий Голокост. До трудового табору молода жінка потрапила з чоловіком та шестирічним сином Марселем і батьками. Але повернулася з Трансністрії одна, бо вся родина – тато з мамою, чоловік і маленький синочок згасли за один тиждень під час епідемії тифу. В Чернівцях у неї вже не було ні будинку, ні сім’ї, життя довелося почати спочатку – з чистого листка. Якраз на той момент тут відкрили Чернівецький державний медичний інститут і вона там на кафедрі викладала англійську мову. Окрім того вона досконало знала німецьку, французьку, румунську, ідиш, українську та російські мови.
 
Через декілька років після війни вийшла заміж вдруге за інженера – електрика Мартина Цукермана і народила єдиного синочка – поважного гостя нашої зустрічі – пана Фелікса. І вже йому передала не тільки мамину любов, але й назавжди привила любов до книги, до музики, до мистецтва … та глибоку і справжню повагу до людей.
 
«Якби не Голокост, мене не було б на світі» - Фелікс Цукерманн
 
Фелікса Цукерманна запросили на зйомки фільму про трудові табори та Голокост, тому він їздив у Транстністрію, на місце захоронення його родичів, дідусів і бабусів, першої сім’ї його мами.
 
Сама фрау Роза Львівна ніколи не говорила про роки війни – занадто боляче було згадувати ці кошмари. А про довоєнні роки, чернівецькі традиції і цікаві історії міста завжди залюбки розповідала дослідникам і туристам. До речі, європейські туристи постійно приходили в гості до фрау Цукерманн, а вона жартувала, що почувається музейним експонатом. Насправді, гостей міста захоплювала і заворожувала ця персона, адже як згадує син Фелікс: «Вона мала талант до оповіді, всі були в захваті, коли вона декламувала своїх улюблених поетів: Гьоте, Гайне і Рільке, а ще, коли виконувала австрійський гімн». Туристи оповідали одні одним про цю цікаву чернівчанку і потік гостей у будинку Цукерманнів ніколи не закінчувався.
 
Також пан Фелікс згадує, що попри те, що спілкувалися в основному з місцевим населенням (українцями, румунами), сформувалася окрема компанія людей, які підтримували традиції старої Австрії, які із захватом розповідали і слухали чернівецькі історії. Мені здається, що вони продовжили жити у своєму світі, у міжвоєнному часі і вони ніколи не почували себе підданими Радянського союзу, їхнє громадянство було –  «чернівчани».
 
А коли німецькі документалісти приїхали в Чернівці з метою зняти фільм, то звернулися у Товариство єврейської культури, запитали, з ким можна поспілкуватися на ті теми, які їх цікавлять. Працівники товариства вказали на двох людей: Розу Цукерманн та Матіаса Цвіллінга. Поспілкувавшись з ними, режисер твердо вирішив: зніматимуть фільм про них. Так, у 1999 році на великих екранах з’явилася стрічка «Пан Цвіллінг і пані Цукерманн». Фільм оповідає про двох самотніх літніх чернівецьких євреїв, які протягом багатьох років кожен вечір проводили разом. Вони зустрічалися для того, щоб поговорити, згадати старі добрі часи, коли Чернівці були центром німецько-єврейської культури, і посумувати з приводу того, наскільки все змінилося за роки радянської влади.
 
 
Режисер Фолькер Кепп сказав про них:
 
 
«Для мене пан Цвіллінґ та пані Цукерманн були уособленням німецької культури в регіоні.Коли кажеш німцям, що їдеш до Чернівців, то знають, де це і що це за місто, лише ті, хто бачив “Пана Цвіллінґа і пані Цукерман”. Утім, як і раніше, Чернівці - це місто, зі згадкою про яке в зацікавлених людей, людей, котрі колись побували в ньому, серце починає битися швидше»
 
А також сказав: «Ми всі якоюсь мірою шкодуємо, що не жили в Чернівцях».
 
Німецькі літературознавці запитували, чи бува Йозеф Рот не є родичем фрау Рози Львівна, але вона сказала, що це неможливо, бо Рот часто зловживав алкогололем, а в їхній сім'ї ніхто ніколи такої звички не мав.
 
Фелікс Цукерманн згадує, що пан Матіас Цвіллінґ приходив щодня у той самий час – о 19:00, вони з пані Розою дивилися новини, а потім за вечерею спілкувалися про те, як минув день, що нового сталося.
 
Наш гість зазначив, що Матіас Цвіллінґ був песимістом, на відміну від його мами. Одного разу під час традиційної бесіди двох інтелектуалів, попри них пролетіла муха. Фрау Роза сказала: «Потрібно відкрити вікно, щоб муха вилетіла», а пан Матіас заперечив: «Якщо ви відкриєте вікно, то залетить ще більше мух». Отака кумедна історія демонструє відмінність мислення і світосприйняття цих людей, вона яскраво описує їхній світогляд і настрій.
 
 
Коли М. Цвіллінг дзвонив у двері, фрау Роза Львівна казала німецькою: «Це час, коли пан Цвіллінг приходить». Роза Львівна ніжно називала його «мій лицар без страху і докору, із сумним обличчям». Отака чернівецька традиція двох непересічних людей стала відомою на увесь світ, завдяки фільму.
 
І ще одна цікава і вартісна деталь з життя чернівчан на прикладі цих двох поважних мешканців – вони ніколи не нарікали на дійсність, все життя вчились чогось нового і працювали до останнього подиху. Якщо Роза Львівна передавала свої знання іноземних мов своїм талановитим ученицям, а то і дорослим. І навіть коли вона відійшла у вічність в поважному віці, то ще дзвонили чернівчани, які про це не знали, аби записатись на уроки іноземної. То її вірний приятель Матіас Цвіллінґ також до останнього дня працював екскурсоводом для німецькомовних груп. Він також прожив довгий вік і навіть на другий день, як відійшов у вічність, в нього була запланована екскурсія для групи і він звечора із звичною педантичністю приготовив все для цього. Це дуже добрий приклад і на день сьогоднішній…
 
 
А ще, пані Цукерманн завжди запрошували переїхати з Чернівців: в Німеччину, Австрію, Ізраїль. Аргументували це тим, що більшість (практично всі) представників єврейського населення виїхали за кордон. Пані Роза Львівна відповідала: «місто не відпускає мене», або «старе дерево не зможе прижитися на новому ґрунті, корінці надто великі».
 
До останніх днів вона жила в рідному місті і займалася улюбленою справою – викладанням. Усе своє життя вона викладала мови, була поліглотом і вільно спілкувалася з іноземцями, а про її викладацький талант ходили легенди. На превелике щастя, нам вдалося поспілкуватися в режимі онлайн з трьома її ученицями: Інною Павлюк (Київ), Альоною Павлюк (Рексбйорк, Швеція) та Рітою Гольденберґ (Нью-Йорк). Усі вони щиримо словами захоплення і вдячності, зі сльозами на очах і в голосі згадували про свого педагога. Пригадували моменти, які залишилися в пам’яті і серці старанних учениць Рози Львівни і дякували, багато разів дякували за подаровані знання, за турботу, легкість під час навчання і добродушну атмосферу. Ріта Гольдснберг сказала, що дуже хоче відвідати Чернівці знову, адже це місто назавжди залишиться її домом.
 
Журналістка і перекладачка Антоніна Тарасова також згадувала про пари Рози Львівни, про неймовірну атмосферу її занять. Про Пауля Целана пані Антоніна почула вперше саме від Рози Львівни. Вона розповідала про свої візити до цієї надзвичайної чернівчанки і теплі, приємні вечори на квартирі сім’ї Цукерманнів. А Фелікс Цукерманн свого часу викладав німецьку мову в сина пані Антоніни Тарасової - Петра Жуковського, який після цього закіннчив факультет іноземних мов ЧНУ ім. Ю. Федьковича і тепер працює закордоном.
 
А також, Фелікс Цукерманн показав 8 книжок, присвячених Чернівцям, які навіть небайдужим чернівецьким краєзнавцям вони були незнайомі і недоступні. Вони будуть прекрасним дарунком – звісно, коли їх перекладуть і видадуть в Чернівцях. Усі видання німецькомовні, ось їхні назви: «Czernowitz - Ein historischer Stadtführer (Czernowitzer Kleine Schriften)», «Czernowitz. Jüdisches Städtebild Herausgegeben von Andrei Corbea-Hoisie. Jüdischer Verlag», «Czernowitz is gewen an alte, jidische Schtot…», «Czernowitz. Die Geschichte einer untergegangenen Kulturmetropole», «…und das Herz wird mir schwer dabei», «Paul Celan und Gustav Chomed. Ich brauche Deine Briefe», «Mythos Czernowitz», «Erinnerungen an Czernowitz: Wo Menschen und Bücher lebten».
 
Барбара Відерман під час фестивалю «Меридіан Черновіц» привезла книгу «Paul Celan und Gustav Chomed. Ich brauche Deine Briefe» - це листування між Паулем Целаном і Густавом Хомедом, яке продовжувалося після війни. Целан виїхав у Францію, Хомед з сім’єю – в Ізраїль. Густав був частим гостем у квартирі Цукерманнів, одного разу навіть приніс фотокопію листа Пауля Целана, але наш гість поки не знайшов його серед великої кількості маминих архівних документів. Завдяки німецькій дослідниці, Фелікс Цукерманн відновив листування з дочкою Густава Хомеда.
 
 
 
 На завершення Фелікс Цукерманн розповів ще кілька історій з життя своєї мами та міста. Наприклад те, що коли під час Другої світової війни євреїв масово вивозили з міста, Троян Попович – примар міста, домігся, щоб 20 тисяч представників цієї національності лишилися в місті, бо вони були найкращими фахівцями в галузі права і медицини. Роза Львівна і її перший чоловік теж отримали це право, але не змогли покинути напризволяще батьків пані Рози і поїхали в Трансністрію з ними.
 
Світлин першої сім’ї пані Рози Львівни не збереглося, бо вона заповіла після смерті (2002 р) поховати коробочку з цими фотокартками разом з нею, і як сумовито зазначив Фелікс Цукерманн: «нарешті сім’я возз’єдналася», а сімейний склеп Цукерманнів знаходиться поруч зі склепом Цвіллінгів. Ніби сама доля вирішила, що добрі друзі останній прихисток і спокій заслуговують мати поруч.
 
 
 
Під час зустрічі ми побачили багато архівних фото, подивилися уривок з фільму «Пан Цвіллінг і пані Цукерманн», послухали цікаві чернівецькі історії.
 
А на завершення Фелікс Цукерманн згадав про Макса Шиклера, який під час прогулянок містом почувався самотнім, а коли зустрічав його, то радів, бо міг погомоніти німецькою мовою. Шкода, що місто за декілька десятиліть змінилося до непізнаваності, але пам’ять зберігає в собі всі необхідні для щастя деталі, головне – передавати цей досвід далі, наповнювати ним наступні покоління, чим пан Фелікс і займається усе своє життя. А ми, як почали нашу історію з імені Макса Шиклера, так і закінчили ним же, огранивши нашу подорож у минуле.
 
 
Фото з фонду Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського та архіву Ф. Цукерманна
 
 
Підготувала Олена Лисенко