16-08-2021

Нові надходження: "Читання молодого міста", "1 випуск Наукового вісника національного музею імені Івана Франка"

Буковинські та галицькі інтелектуали перебувають у тісних професійних і дружніх зв’язках. Цієї зими у нас була ціла серія статей про мистецтво, пригадуєте? Усі видання тієї серії нам подарувала наша добра товаришка Роксоляна Загайська.
 
Нещодавно викладачка Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, талановита поетеса і авторка програми «Історія української літератури другої половини ХХ століття у викликах сучасності» - Світлана Кирилюк, подарувала нашій книгозбірні дві дуже цікаві книги. Ці новенькі видання передав зі Львова добрий товариш нашої бібліотеки Данило Ільницький.
 
До слова, у літературознавчій книгозбірні ім. А. Добрянського є всі вартісні дослідження родини Ільницьких. А у серці пана Данила після презентації монографії «Муза і чин Остапа Луцького» наша бібліотека займає особливе місце..
 
 
Спочатку хочу розповісти про «Читання молодого міста». Це збірник текстів переможців однойменного конкурсу, усі твори якого присвячені одному топоніму – місту Львів. У передмові до книжки організатори проєкту пояснили свою мотивацію започаткувати такий конкурс і звичайно пообіцяли продовжувати його проведення, щоб якомога більше авторів були почутими. До речі, серед імен, репрезентованих у виданні я не зустріла жодного знайомого і переконалася в тому, що світ ховає багато невідомих талантів.
 
Це збірник невеликих новел та есеїв про місто і його жителів, про гостей, які намагаються за декілька днів зловити ритм Львова і про старожилів, яким відомий тут кожен закуток. А ще, новели абсолютно різні за своїм настроєм. Герої одних новел життєрадісні та веселі, вони насолоджуються красою архітектури, смачною випічкою, запах якої долинає із затишних кав’ярень. Інші переживають складні часи: депресії, втрати, хвороби, зневіра… Далеко не всі новели закінчуються щасливо, зазвичай автори не намагаються звести розповідь до логічного завершення. Вони ніби дарують нам шанс додумати, продовжити, можливо навіть змінити на власний смак деякі деталі.
 
Ці твори про «пост» і «мета», їх автори – люди нового часу, ті, хто творить сучасність, тому новели відповідні – інтертекстуальні, екзистенціалістичні. Вони проголошують свободу особистості, вихід за межі прийнятих суспільством клішованих норм, перемогу емпіричного над когнітивним. Насправді, герої новел – усі ми. Такі ж моментами слабкі, зломлені, щасливі, усміхнені, злі, емпатійні.
 
 
 
Це новели про любов: до людини, світу, природи, себе, ближніх і звичайно – міста. Львів одне з найгарніших міст в Україні, воно мусить бути у списку всіх подорожніх, бо його красоти, багата історія і атмосфера назавжди залишають відбиток у серцях туристів.
 
Автори цього збірника оспівали красу рідного (чи не зовсім) міста, це панегірик, виконаний хором..
 
А ще, у новелах автори розповіли про досвід: свій і чужий, індивідуальний, колективний, часом сюрреалістичний. Особисто мене найбільше зацікавили новели «Остання осінь Марії» Юлії Харченко і «Лісова пісня» Юлії Коваленко-Хаврак. Перша про силу, про таку відчайдушну і безмежну силу, яка може при потребі зламати найвищі мури. Новела про жінку, яка не злякалась жити і я впевнена, вона проживе свою найкращу останню осінь. Останнім часом я все більше уваги і поваги приділяю таким жінкам, як Марія. Можливо тому, що сама мрію стати духовно безсмертною, морально вищою і сильнішою за цей брудний світ.
 
«Сміливі мають щастя» - пам’ятаєте І. Багряного з його Григорієм Многогрішним і тигроловами? То ось, Марія смілива і своє щастя вона творить сама.
 
Новела «Лісова пісня» відсилає читачів до всесвітньовідомої драми-феєрії Лесі Українки. От тільки в новелі розповідають про пошуки головним героєм Яном таємничого Міста, про яке всі забули після епідемії далекого 2020 року, про те, що станеться з героєм авторка дозволяє вирішити читачам.
 
А ще, я хотіла сказати кілька слів про мову першої новели - «До Ковирів». Читачів з першої сторінки накриває різноманіття висловів, зворотів, вигуків галицької говірки. Дуже рафіновані діалоги, наскрізь пронизані діалектним мовленням. Ця новела – справжня знахідка для викладачів та вчителів. Зізнаюся, деякі слова доводилося шукати в словнику, бо різноманіття сварливих слів в діалектному мовленні вражає.
 
Головний герой цих текстів звичайно Львів. Герої творів тут живуть, сумують, п’ють каву, зустрічаються, помирають. Так, прямо на вулицях. Напевно тому, що вулиці теж живі, кожна має свою історію, свій шлях і долю. Навколо рябіють забудови різних архітектурних течій і напрямів, вони шепочуть про свій вік перехожим, шкода, що їх рідко чують. Автори згадують у своїх творах заклади харчування, парки, назви вулиць, пам’ятники та інші пам’ятки. Туристи можуть користуватися збірником замість путівника, якщо повірять авторам, якщо ризикнуть на прикладі деяких героїв пуститися за течією, дозволити місту самому обрати найкращий шлях.
 
 
Окрім текстів, конкурс «Читання молодого міста» відібрав найкращі комікси про Львів та декілька статей літературної критики. Загалом, вона була присвячена збірці відомої сучасної української поетеси Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми - нікого». Думки критикинь часто збігаються, доповнюють одна одну, хоча інколи бувають цілком протилежними. В одному резензаторки зійшлися точно: це дуже вартісна книга, яку повинен прочитати кожен з нас.
 
Наступне видання, про яке я сьогодні розповім – 1 випуск Наукового вісника національного музею імені Івана Франка. Завдяки старанням нашого доброго товариша Данила Ільницького, ця книга з’явилася у фондах Муніципальної бібліотеки. У випуску зібрані найрізноманітніші статті про життя і творчість Івана Яковича. Наприклад: світогляд, родина, контакти, видавнича справа. Автори цих статей – науковці, чиї дослідження відкривають нові шляхи усвідомлення та інтерпретації творчості І. Франка, відкривають нові грані його таланту, а також розкривають таємниці, пов’язані з світським життям генія. Особисто мені – людина, яка не вивчає творчість Івана Яковича професійно, найбільш цікавою була стаття Наталі Тихолоз «Святвечір та Різдво у домі Франків: дух і смак традицій». Авторка проаналізувала речі, що пов’язують творчість Франка з Різдвом і спробувала дати відповідь на питання, про місце зимових святкувань у житті цієї сім’ї. Інколи лякає деталізація: пані Наталя знає, який борщ їли і який узвар пили на Святвечір Франки. А загалом, такі наукові дослідження, як ніщо інше, наближують письменника до народу, дозволяють потиснути руку генію, якого колись залишила на п’єдесталі, не спитавши, що хоче він сам.
 
Окрім наукових досліджень, літературознавчих розвідок, важливе місце у цьому випуску займає епістолярій. Як відомо, листи Івана Франка – окремий вид мистецтва, він мав талант встигати все і скрізь, при цьому активно листуватися з найвизначнішими людьми свого часу. У збірнику представлене листування з маловідомими людьми: Володимиром Перетцом, Костянтином Арабажиним, Іваном Тивоновичем, Григорієм Величком, Осипом Безпалком та Одаркою Романовою. Окрім аналізу і критичної оцінки листування з цими людьми, автори статей демонструють приклади листів і цитати. А також, на прикінці розділу про листування читачі можуть побачити світлини адресатів Франка і його рідкісні фото (наприклад під час поховання).
 
Особливо приємно і радісно серед переліку високоповажних імен в розділі «Листування» було побачити ім’я Осипа Безпалка – чернівецького політичного і громадського діяча, педагога, редактора часопису «Борба», першого бургомістра-українця на Буковині і, як виявляється, письменника. Народився і жив пан Осип по сусідству з нашою книгозбірнею – на вулиці Українській, 22. Саме ці стіни він відвідав у Чернівцях востаннє 21 серпня 1921 року у зв’язку зі смертю його матері Олени.
 
«До всіх жителів міста різних національностей він ставився однаково мудро та виважено. Все його життя пройшло під гаслом, на мою думку, боротьби за вільну Буковину, за рідну землю, за Україну. Він єдиний буковинець, який працював у трьох урядах Української Народної Республіки в період з квітня 1919 року до червня 1920 року» - краєзнавець Микола Семенюк.
 
Листи Осипа Безпалка до Івана Франка та НТШ надруковані тут вперше, ось один із них, присвячений нарису «Лелик»:
 
«Високоповажний пане добродію!
Посилаю отсе маленьку повість до ласкавого приймленя в «Лїт. Вістник». Коли би она не була відповідною до друку, то прилучую до сього листа за 20 сот. Марки і прошу менї еї назад відіслати.
Поклін до батькових ніг засилає
Осип Безпалко»
 
Як відомо, нарис так і не був опублікований, хто зна, можливо, якби І. Франко звернув на нього увагу, то ім’я Осипа Безпалка стояло б поруч з Юрієм Федьковичем та Євгенією Ярошинською.
 
Однією з найважливіших, як на мене, є стаття Данила Ільницького «Як ми шануємо Івана Франка?» Усі вже напевно зрозуміли, що образ Каменяра і Вічного революціонера – це амплуа, яке було вигідним для радянської влади, усі інші «особистості» Івана Яковича замовчували і вирізали зі шкільної та університетської програм. Данило Ярославович піднімає цю тему у статті, він розповідає про власний досвід сприйняття Франка і про ситуацію, яка зараз відбувається у Львові та Україні. На моє подивування, автор досить позитивно відгукнувся про стан франкознавства у столиці Галичини і мене це надзвичайно порадувало. Він сказав, що українським науковцям вдалося вирватися з радянської моделі мислення та сприйняти Івана Яковича як «цілого чоловіка».
 
Я думаю, що стати цілим, або побачити когось таким, можна лише розбившись перед цим на дрібні шматки і зібравши людину-мозаїку.
 
Головне правило пошанування: читати тексти, бо Франко належить в Україні до тих авторів, кого щиро поважають, називають батьком і героєм, але зовсім не знають його. Найкращий шлях познайомитися зі справжнім Іваном Франком – це прочитати хоч маленьку частинку того, що він створив, адже його працьовитість і продуктивність вражає.
 
Я думаю, що це видання буде дуже корисне не тільки науковцям, які досліджують найменші деталі життя і творчості Франка, а й усім тим, хто хоче зняти радянську маску з одного із найкращих представників нашого народу.
 
 
Олена Лисенко