13-09-2021

Вивітрювання душі. Нові надходження: Артем Чапай "Вивітрювання"

Про що думаєте Ви, коли чуєте слово «вивітрювання»? Процес, широко розповсюджений у природі, той, про який говорять поряд з ерозією? Чи може на думку Вам спадають складніші процеси, наприклад, ті, що поширені у соціумі?

Чесно кажучи, коли побачила самотнього плавця на суперобкладинці, не мала сумнівів, що ітиметься про «вивітрювання» енергії, емоційне вигорання чоловіка на шляху спроб стати «цілим» і щасливим. У бурхливому потоці життя важко не розгубити найкращі свої риси у спробах постійного самовдосконалення. Важко не вивітритися…

Чапай, Артем Вивітрювання / Артем Чапай.- Чернівці: Книги –ХХІ, 2021. – 176 с.

Новий роман Артема Чапая здивував, бо розказав не зовсім те, чого я очікувала. Це роман-антиутопія, що занурює читача у пост-ковідний світ, у час, коли настав черговий злам світобудови і людині довелося призвичаїтися до нових умов існування. Якщо Ви читали Джорджа Оруела, то відразу збагнете про що говорить автор, він намагається попередити, застерегти і вберегти людство від постійних, з дня в день повторюваних помилок. І найголовніше – продемонструвати один зі шляхів розвитку майбутнього. Але загалом, це цікава і досить легка книга, в якій Ви не зустрінете киплячої лави, блискавиць, що прорізають небесну вись, приходу інопланетян та іншого…

Автор розказав історію молодої пари, яка має дві мрії: купити власну квартиру в Києві та народити дитину. Від ритму великого міста, роботи на двох з половиною роботах подружжя тікає на батьківщину оповідача – в Карпати. Вуйко Василь залюбки дозволяє пожити у будиночку, захованому глибоко в карпатських лісах, за хорошу плату, обіцяє привозити щотижня продукти, але сам зникає. Пара починає відчувати зміни навколо, подружжя свариться, хвилюється і врешті вирішує спуститися в село. Як після будь-якого апокаліпсису виявляється, що людей немає, залишилось трохи тварин, але й вони здичавіли.

Як це, усвідомлювати себе останніми (чи обраними) людьми на землі? Задуматися про високе покликання? Спробувати пройти шлях Ноя? Шукати гармонію з природою і насолоджуватися самотністю? Чи може краще пограбувати АЗС і їхати до примарного дому, в місто, де Вас ніхто ніколи не чекав? Ці персонажі не з лякливих, вони повертаються у Київ і усвідомлюють, що окрім них залишись інші. Але чи можна асоціювати інших з собою?

«Світ змінився», - усвідомлюють герої - «і правила виживання змінилися».

Насправді, соціальну тварину, з вродженою ненавистю та ворожістю до представників свого виду важко змінити. Здавалося б, після катастрофи (якої саме незрозуміло, теорій є купа, але підтвердити їх ніхто не може) люди мають усвідомити, що це їхній шанс виправитися, змінити ставлення до природи і до інших людей. Натомість вони обвішуються зброєю, проголошують війну ворогам і «роблять бізнес» на розмитих людських життях. До влади продовжують пхатися злодії і бандити, навколо сіяти непевність та страх. У святкові дні, коли наша країна відзначає тридцяту річницю свого відродження, роман Артема Чапая дуже нагадує події тридцятилітньої давності. Пригадуєте, як бандити, «що кришували» у 90-х вирішили стати політиками, а ті, хто голосував проти незалежности України натягував на голову синьо-жовтий стяг, а на обличчя посмішку патріота? Цікаво, чи коли вони будували плани знищення духовної еліти, рушійної сили відродження, найкращих синів нашої країни, посміхалися так само.

Але зараз не про це, ми все ж поговоримо про вивітрювання і про його прояви у нашому житті. Артем Чапай розповідає фантастичну історію, у якій будь-яка особа може розчинитися, вивітритися, зникнути, коли знаходиться далеко від води. Очевидно, планета вирішила позбутися людства, зтрусити зі свого понівеченого тіла маленьких вбивць, але їй не вдалося (чи може вона не захотіла?) Попри те, що людей залишилося мало і вони б мали старатися підтримувати розвиток популяції, вони ідуть один на одного війною. Брат на брата…

Головний герой – оповідач розуміє важливість загрози, він її відчув ще до катастрофи, коли «вигорів» і втік у місце сили – Карпати. Коли читала, постійно думала: чи не краще цим двом «чистим» людям було залишитися там, у старому гірському будиночку і почати життя спочатку? Напевно, ні. Доля все ж примхлива і любить підкладати каміння під ноги, але відчуття пройденого шляху і спасіння чи не найблаженіше на світі.

Ті, хто не вивітрився фізично, почали вивітрюватися духовно. Немає сенсу ховатися за масками моралі та добропорядності, брехати, що «ми не звірі», коли майбутнього може і не бути. Але обов’язково огороджуватися парканом з колючого дроту і стягувати у свою резиденцію чуже добро. Обов’язково хижо посміхатися, б’ючи прикладом рушниці батька, що оплакує тіло трирічного сина. Обов’язково спилювати дерева і ховати дрова у своїх коморах, поки інші: старі і немічні, малі і голодні мерзнуть у своїх помешканнях. Все це обов’язково, бо інакше люди просто не вміють. Вивітрювання в кожному з нас, любов за самознищення і знищення собіподібних невід’ємна частина людської душі. Але не обов’язково опускати руки і йти на страту і не важливо: ти чи тебе.

Це роман про те, чого ми боїмося, про те, що рано чи пізно станеться і про те, що є зараз. Кожному з нас корисно зупинитися, згадати своє минуле, подумати про майбутнє. Інші люди живуть своїм життям, вони не просто маса, на фоні якої ти існуєш, у кожного своя доля і свій широкий шлях, його потрібно поважати. Не нам вершити правосуддя, хоча інколи людина забуває про своє місце у світі, приміряє роль бога. «Вінець творіння» давно вийшов з-під контролю Творця, давно отруює себе і світ навколо. Єдина надія на те маленьке чудо в утробі Зої, яке зможе змінити світ. Подібно народу Мойсея, потрібно прожити 40 років у пустелі, очиститися і тоді «нова кров» збудує на руїнах старих пережитків новий світ. Автор, як і я, щиро вірить у хепі-енд такої історії, а поки ми маємо те, що маємо.

Бажаємо Вам приємного читання, а за книгу щиро дякуємо нашим добрим друзям з видавництва «Книги-21»

Олена Лисенко