16-09-2021

Повернення у місця хронічного щастя. Нові надходження: Юлія Косівчук "Небезпека зсуву"

Писати про живих письменників завжди важче, а про тих, кого називаєш «своїми» і поготів. Але після сотень сторінок наукової літератури, де на кожному кроці чатують невідомі терміни та імена і записник повинен завжди бути відкритим, хочеться на читання чогось такого, щоб порадувати душу.

Саме таким ласим шматком десерту стала для мене нова книга Юлії Косівчук «Небезпека зсуву». Юля народилася і виросла в Чернівцях, вона написала багато книг для дітей, а проілюструвала ще більше. Знайомство з творчістю цієї авторки відбулося, на жаль, лише кілька днів тому, коли я, виконуючи домашнє завдання, випадково натрапила на «Небезпеку зсуву» поміж книгами, які нещодавно надійшли.

Косівчук Юлія Небезпека зсуву: дуже коротка прозі. Чернівці: «Букрек», 2021. 160 с.

Під однією обкладинкою зібрані кілька оповідань, новел і нарисів, чи точніше – етюдів. Чесно кажучи, етюди я особливо люблю, щоразу захоплююся вмінням автора передати імпресіоністичними, напівпрозорими мазками атмосферу довкола. Щоразу подумки дякую автору за можливість вдихати повітря, гріти обличчя під сонцем, чути трелі птахів і їсти трохи кислі вишні. Юля стала однією з таких авторів. Ніколи, напевно, не забуду ту казкову, а інколи навіть чудну атмосферу під час дощів, коли мама запалювала свічки, а бабуся довго і ревно молилася усім відомим їй святим. Ніколи не забуду рідного дому, який кожна людина рано чи пізно мусить втратити, щоб врешті звити власне гніздо і назвати його «своїм».

Книжка «Небезпека зсуву» викликає повінь ностальгії, у спогадах авторки бачиш свої власні моменти з минулого життя, яке своїм назвати вже не можеш, але любиш його більше, ніж своє теперішнє. Воно пахне маминим затишком, воно просякнуте відчуттям безпеки і захищеності від хижого світу, воно болюче, бо втрачене. Інколи, щоб оксюморонно відчути солодку муку, чи (якщо бажаєте) вчинити мазахістичні дії над собою, достатньо відкрити коротенький нарис зі спогадами дитинства. Сльози, гіркі сльози ейфорії забезпечені.

Але насправді, ця збірка творів чудово б вписалася в парадигму популярного в латиноамериканських країнах магічного реалізму. Спочатку я не зрозуміла, чи авторка не жартує, бо польоти в космос зазвичай потрапляють під юрисдикцію наукової фантастики. Ні, пані Юлія абсолютно серйозно нарекла планету Крокусом (т.зв. Землею-2) і відправила максимально різних людей в якості екіпажу. Та ще й наділила героїв здатністю читати думки, яку вони, як виявляється, мали і на Землі-1…

Та не тільки польотами на космічних кораблях вразила авторка. У цій збірці, ніби у віруваннях гуцулів (чомусь так здається) змішалися Боги і божки, тут молитва перетікає в закляття, а ті, хто боялися відьом, починають практикувати магію. Тут оживає місяць і розмовляє до тебе, і сварить тебе, і принижує, а потім просить вибачення… а ти не лякаєшся його, а відповідаєш так чітко, що навіть цей блазень-місяць дивується.

Коли я читала, мене не покидало відчуття, що вся книга – сугестія сну, я от-от провалюся в одну з цих історій. Найбільше я боялася провалитися, бо вони мене лякали і досі лякають. Відчуття розірваності з традицією, з предками, з минулим постійно, крок за кроком веде у невідомість. Повернутися ти вже не можеш, тому мусиш босими ногами іти по тернистій стежці, а кров’ю показувати шлях іншим (тих, кого згодом назвеш «своїми»).

«Небезпека зсуву» хитає, шалено розхитує ґрунт під ногами, віру, відчуття контролю та самоконтролю.

«Подумки я кожним м’язом підпираю ті вилиці,як залізними стовпами, але зсуви стаються самі собою»

Авторка постійно нагадує – momento mori (пам’ятай про смерть), а ти й не можеш забути, бо історії щедро приправленні трагедіями. «Остання смерть моєї бабусі» - новела, що зачепила чи не найбільше, хоча відповідного досвіду у мене не було. Юлії вдалося передати весь біль і свою особисту трагедії того листопадового дня, коли писалася картина, коли надсилався лист, коли він запізнився. На жаль, доки це не припинить ставатися вперше – це буде не остання смерть бабусі.

«…бабуся помиратиму ще багато разів і що ЗАВЖДИ – триває лише дуже коротку мить.»

Та не смертями єдиними наповнена ця книжка, тут нескінченний потік любові. Не того її вияву, що ми називаємо коханням, а справжньої, чистої любові до свого ближнього. «Синдром Богородиці» - фантастична, але захоплююча історія жінки, що завагітніла подібно Матері Божій і стала однією з 16 жінок в історії людства, яким вдалося це зробити. Чим закінчилася історія вагітної діви прочитаєте самі, я дозволю собі не розповідати усього.

Кількома словами мушу згадати наше місто. Не знаю, чи репрезентуєте ви себе як чернівчан, але попри те, що це місто мені чуже, ріднішого у мене немає. Коли зустрічаю знайомі топоніми чи гідроніми – всередині розливається тепло. Напевно тому, що тоді ти почуваєшся причетним до чогось. Історії «Кожелянко», «Тьотя Орися» та «Тунель у кінці світла», в яких можна поруч з авторкою прогулятися вуличками Чернівців, заїхати на Прут або Садгору. В яких можна не тільки відчути припускаючи чи фантазуючи (як у випадку з Америкою), а пригадувати вулички та провулки, про які розповідає авторка.

Здається, що авторка намагалася показати своїм читачам, що світобудова похитнулася. Зараз вона, наче дитяча гойдалка, рухається з неймовірною амплітудою і от-от зробить «сонечко». Авторка не застерігає і не махає безпорадно руками, вона готує до змін, бо сама вже готова. Вона, на прикладі хокку Кожелянка, конденсує і закодовує у своїх творах колективну пам’ять. Вона вчить не боятися, вчить вірити (у що саме – справа кожного), вчить вирощувати у собі квіти і приборкувати драконів. Я щиро сподіваюся, що кожен читач знайде на цих сторінках свої спогади, загляне у вікно минулого, щоб розгледіти не тільки теперішнє, а й майбутнє.

Олена Лисенко