21-09-2021

Здатність мовчати переростає у нездатність говорити. Нові надходження: Кароліна Шутті «Ко-лись я бі-га-ла бо-со-ніж по м’я-кій тра-ві»

Втрата мови і її подальший пошук – проблема, рівень якої сягає онтологічних. Входження у чужий, інколи навіть ворожий мовний простір часто приводить до невиправних змін. Як мінімум: когнітивний та сенсуальний дисонанс, який, залежно від умов, можна або не можна побороти. А як максимум: цілковита втрата особистістю себе, відчай і почуття неприкаяності (комплекс Агасфера), відірваності від свого коріння.
 
Мова завжди була і буде однією з найголовніших умов існування нації, адже вона міцно пов’язує етнос. Втрата мови означає насамперед втрату своєї належності до певної нації. Герої повісті «Ко-лись я бі-га-ла бо-со-ніж по м’я-кій тра-ві» та новели «Сови літають нечутно» Кароліни Шутті займаються пошуком своєї ідентичності – мови.
 
Шутті Кароліна Ко-лись я бі-га-ла бо-со-ніж по м’я-кій тра-ві. Чернівці: Видавництво "Книги-ХХІ", 2021.160 с.
 
Спочатку хочеться поговорити про головну героїню «Ко-лись я бі-га-ла..» - Маю. Це дівчинка, яку в п’ятирічному віці доля позбавляє матері, дому і мови. Мала білоруска опиняється у чужому німецькомовному середові – нею починає опікуватися тітка і тато в Австрії.
 
Злам, який стався у ранньому віці в дитини назавжди стирає пам’ять про дитинство і життя «там». Натомість занурює у новий світ «тут», розгортає паралельну реальність. Балансувати між двома мовами, безперечно, можна, але у повісті насамперед загострюється питання рідної, материнської мови. Різка зміна середовища, відірваність від місця, яке дитина вважала домом і від звичного мовного середовища назавжди залишають у свідомості глибоку тріщину. Я б навіть сказала – прірву, бездонну і темну, що відбирає останні спогади. Саме в цей період ми знайомимося з Маєю, вона вже не «та», але досі не «ця», вона почувається втраченою і чужою у будь-якому середовищі.
 
Її проблеми – матрьошка, одна накриває іншу і виношує глибоко в собі приховані страхи, розчарування і втрати. Результат читач бачить одразу: доросле життя Маї складається нещасливо. Звичка абстрагуватися від того, що її оточує, втікати у (напів)вигадані спогади і приймати усе, що з нею відбувається породжують проблему за проблемою. Як результат самокопань Маї – поїздка в Білорусь, у те село, де був її дім, але зараз тут на неї всі лише хижо оглядаються – вона чужа.
 
«Відчуття мови – єдине коріння, яке мені зосталося» - визнає героїня у зрілому віці.
 
У зв’язку з недавніми подіями, які відбувалися (та й досі відбуваються, проте не в такому масштабі) у Білорусі, авторка ще й піднімає мовне питання на національному рівні. Це спроба показати, що кожен носій мови важливий для розвитку нації і забуття словесности одним носієм загрожує цілковитому її зникненню.
 
Попри те, що мовне питання звучить найголосніше, авторка торкається інших екзистенційних проблем. Любовний трикутник Еріх-Мая-Берт можна назвати класичним, хрестоматійним. Але є в цих героїв одна особливість: невміння говорити між собою. Вони страждають від свого мовчання і зрештою третій просто залишає двох інших. В історії Кароліни Шутті немає щасливого закінчення, бо Мая не відчує щастя, доки не закриє гештальт. Це більш ніж реалістичний розвиток подій, адже проблема, що тягнеться за нею шлейфом багато років не може вирішитися сама собою, вона потребує жертв і заради внутрішнього спокою Мая мусить багато чим жертвувати.
 
Що зміниться у свідомості Маї після цієї подорожі ми не знаємо, але ті вигадані спогади, сплетені з ниток чижих оповідей нарешті зможуть розвіятися. Може ступивши на рідну землю, вона відчує омріяний спокій, осягне свою правду.
 
«Я сподівалася зустрітись у снах з рідною мовою, але навіть якби й зустрілася, все одно не врятувала б нічого для дня, я навіть не певна, чи у снах розмовляють»
 
Від песимістичного усвідомлення втраченості минулого з найважливішим його складником – материнською мовою, Мая мусить повернутися в реальність і зробити не менш реальний вибір.
 
Новела «Сови літають нечутно» продовжує тему мови. Перед читачем маленький Якоб – хлопчик, який не говорить. Це не вроджена німота, а затримка у розвитку, яку можна подолати, постійно займаючись з дитиною. У мовчазному світі Якоба людина гармонійно існує в природі. Він репрезентує собою найчистіший вид людини, найбільш людяний, так би мовити.
 
Натомість його батьки, особливо тато – середньостатистичний чоловік, який не проти зігнати злість ременем на ребрах дитини. Він слабкість, кволість і хворобливість сина сприймає як свій докір та образу. Мати так само. Атмосфера новели, попри ідилічні замальовки природи, сугестивно-агресивна. Поступово терпінню батьків приходить кінець, дитина не здатна роботи примітивних речей – вимовляти слова.
 
Паралельно з відчаєм щодо невдалих спроб Якоба витиснути із себе кілька змістовних речень, погіршується атмосфера вдома. Приховані, непроговорені образи, страхи, ревнощі виливаються у сварки та істерики. Сім’я підходить до точки неповернення, яку мусить переступити, щоб зрештою залишитися цілісністю.
 
Перед героями знову стоїть вибір, він не знаходиться на поверхні, його потрібно шукати в надрах свідомості, а потім все ж озвучити… Бо людська здатність мовчати переростає у нездатність говорити.
 
За книгу дякуємо нашим друзям з Видавництва "Книги-ХХІ"
 
Олена Лисенко