29-09-2021

Летаргічний сон та вибух національної свідомости. Нові надходження: Ія Ківа "Ми прокинемось іншими"

Летаргічний сон переріс у вибух національної свідомости, цей народ, здається, зробив щось неможливе – заговорив під біло-червоно-білим стягом. Сьогодні поговоримо про дуже актуальне видання, яке побачило світ у чернівецькому Видавництві «Книги-ХІХ» цього року – «Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі».
 
Ківа Ія Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі / Ківа Ія. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 240с.
 
Події 9 серпня 2020 року – частина історії, кривава сторінка літописання Білоруської держави, точка неповернення до пасивного існування. Здавалося б, Білорусь – одна з найтихіших держав слов’янського світу, яка обожнює і боготворить свого «батьку» - Олександра Лукашенку і живе своїм мирним життям без найменшого бажання змінити бодай щось. Тай що змінювати у країні-казці? Навколо чистота і порядок, кожен знає своє місце і обов’язки. Але от про власні права ці люди вже давно, як виявляється, забули. А Білорусь отримала славу останньої тиранічної держави Європи.
 
10 білоруських культурних діячів дали інтерв’ю в період 2020 - 2021 років і саме вони стали основою цієї книжки. Таццяна Надбай, Ганна Сєвяринец, Мария Мартисевіч, Дмітрій Строцев, Юля Цімафєєва, Уладзь Лянкєвіч, Адрей Хадановіч, Вальжана Морт, Уладзімєр Арлов стали голосами білоруської революції, вони наважилися розказати правду, яку старанно приховує режим, всьому світу. Вони творять сучасну білоруську культуру та є мостами білоруського народу зі світом, адже беруть активну участь у всіх подіях. Їхні думки дуже схожі, бо вони констатують факти, а от висновки і прогнози відрізняються. Цікаво буде після закінчення революції побачити, хто найбільш точно заглянув у майбутнє.
 
Зізнаюсь чесно, мені як людині, що не заглиблюється в політику та новини в силу свого віку, було максимально дивно відкрити для себе страшну правду – наші сусіди досі терплять радянське ярмо. Це ярмо саме радянське, бо тиран своїм прямим батьком-научителем вважає Сталіна. Конфуз і нерозуміння того, як це відбувається у ХХІ столітті впродовж читання перейшли в емпатію та почуття солідарности. Так і хотілося крикнути до людей, закам’янілих на світлинах: ми через це пройшли кілька років тому, наші рани ще пульсують і ми, напевно, як ніхто інший, вас розуміємо.
 
Але про український Майдан вони знають і бояться такого розвитку подій найбільше за все – російська пропаганда добряче постаралася. «Ми не хочемо другого Майдану» - один з основних меседжів білоруських пікетувальників. Інтерв’юверка – Ія Ківа – зазначила, що українцям образлива така позиція білорусів, адже ми добре знаємо, чого нам вартувало національне відродження. Білоруси ж на це відповідають, як завжди, скромно: «ми не хочемо крові, хоча кров давно пролилась…»
 
Характерна риса білоруських протестувальників – мирність. 10 з 10 опитаних митців зазначили, що люди прагнуть вирішити конфлікт з владою мирним шляхом. Це їхня загальнонаціональна риса, архетипна, я б сказала. Її часто плутають з пасивністю. Але як зазначають люди, що перебувають в опозиції з самого початку (тобто з середини 90-х, коли Лукашенка прийшов до влади), таким перманентним і цілеспрямованим може бути лише мирний протест.
 
Навіть попри спорідненість мов і територій, наші країни дуже відрізняються. Як виявляється, білоруси набагато прагматичніші, їхній менталітет більше співвідноситься з балтійськими країнами. А український норов вважається південним, більш запальним. Історія доводить, що це дійсно так, адже українці легко підіймають повстання, вони здатні швидко загорітися ідеєю. Але це означає і швидше вигорання і розчарування в ідеї. Події нашого Майдану дають підстави українцям давати сусідам поради, яким вони не завжди радіють. Бо лише ті, хто переживає терор тут і зараз може робити актуальні висновки. А українцям, насправді, ще пощастило, адже з 90-х ми маємо свободу думки і висловлювання, а мистецтво не трудиться на користь режиму.
 
Кожна нація має свої архетипні травми і актуальні події, безперечно, стануть важкою ношею для наступних поколінь. Білоруські активісти, письменники, музиканти, актори в інтерв’ю розповіли про найбільш характерні риси цього повстання.
 
По-перше, це стихійність: на демонстрації виходили не тільки люди з Мінська, а й жителі інших міст і сіл. Вся країна прокинулася від багатовікового сну і головне завдання цих людей – не здати назад, не злякатися і продовжити кропітку роботу над розвитком національної свідомости.
 
По-друге, солідарність стала одним з найважливіших досягнень цього руху. Після демонстрацій та нападів органів держбезпеки, люди почали збиратися у дворах. В Білорусі тепер це явище цілком нормальне. Сусід заговорив з сусідом, люди почали підтримувати один одного, як морально, так і фізично (чи матеріально). У телеграмі з’явилися чати дворів та більших об’єднань, що дозволяє завжди бути в курсі останніх новин.
 
По-третє, почала розвиватися національна свідомість на практичному рівні. Як виявляється, до 2020 року біло-червоно-білий стяг був заборонений режимом, а російська мова зайняла місце державної (вона, власне, і є 2 державною мовою, хоча фактично – 1 і єдиною). Люди почали вивішувати національну символіку на будинках, одягатися у ці кольори і говорити білоруською. Відродження мови – одне з найскладніших завдань, у цілковиту перемогу над російськомовним простором мало хто вірить. Бо надто глибоко вкорінилася мова «братів» у свідомості білорусів, вони вже праведного від грішного не відрізняють. Але розвиток зацікавлення до власної мови та історії спричинив появу величезної кількости оригінальних та перекладених текстів на білоруську. І це великий прогрес.
 
Письменники порівнюють терор в Білорусі сьогодні з подіями 1930-х. Кому як не українцям відома трагедія розстріляного відродження. Важко уявити, що це триває досі.
 
«Кохану не віддають» - сказав в одному зверненні тиран і світом прокотилася хвиля нещадної критики та іронічних порівнянь з домашнім насильством. На жаль, це не перебільшення, а реальність. Жіноче питання досить гостро звучить у ці дні і феміністичний рух крокує паралельно з національним. А ще, білоруську революцію називають «Жіночою», бо в реаліях гніту і сексизму, жінка змогла вибороти шанс очолити державу. Це не може не тішити.
 
Ми щиро бажаємо нашим північним сусідам побороти дракона терору і збудувати демократичну державу, а за книгу дякуємо нашим друзям з Видавництва «Книги-ХХІ».
 
Олена Лисенко