22-11-2021

Малознайомі сторінки взаємин Софії Окуневської та Ольги Кобилянської…

Малознайомі сторінки взаємин Софії Окуневської та Ольги Кобилянської…
 
Читачі Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського часто шукають в наших фондах унікальні та цікаві матеріали з історії чи культури Чернівців, так як ми намагаємося зібрати і зберегти все, що пов’язане з життям міста. Коли виходять книги, які мають стосунок до Чернівців та його знакових постатей, то автори намагаються, аби вони потрапили до нашої книгозбірні.
 
Таким вартісним і приємно несподіваним був дарунок від нашої давньої читачки і щирої консультантки щодо маловідомих моментів з життя Ольги Кобилянської – старшої наукової співробітниці Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської – Юлії Микосянчик.
 
Українське Лікарське Товариство і суспільство: зб.ст. / за ред.. О.М. Стадник. – Львів : Аверс, 2020. – 208 с.
 
Це розкішне та елеґантське з естетичної та поліграфічної точки зору є ще й дуже вартісним інтелектуальним виданням. Це збірник наукових досліджень з історії медицини на Галичині впродовж ХІХ – ХХ століть, який підготували висококваліфіковані лікарі з нагоди 110-річчя Українського лікарського товариства у Львові. Це товариство було засноване такими освіченими людьми свого часу, як от д-р Євген Озаркевич, д-р Миpон Вахнянин, д-р Володимиp Кобpинський, д-р Володимиp Гузаp, д-р Тит Євген Буpачинський та іншими знаковими постатями. Про їх активну громадську та культурницьку діяльність знають всі небайдужі до своєї історії та культури українці. Адже вони весь свій високий професіоналізм, знання, практичний досвід поклали на вівтар служіння рідному народу.
 
Концепцію книги представила лікарка, науковиця, головна редакторка книжки Оксана Стадник, яка підготувала її до друку. Основна думка полягає у тому, що аби збудувати сучасну якісну українську медицину, то вартує знати і спиратись на досвід попередніх медиків, які свого часу надбали гарні результати в лікуванні, подоланні різних недуг та збереженні людського життя. Особливо в ці тривожні часи, коли до професії лікаря знову повертається належна увага та пошанування з боку суспільства.
 
Вступну статтю «Українська медична інтелігенція Галичини кінця ХІХ початку ХХ ст.: самоідентифікація, місія, організація» написав відомий історик, доктор філософії Святослав Пахолків. Тут є ґрунтовні та солідні виклади про медицину лікаря-психіатра Ореста Сувало, лікаря Ореста Вуїва, завідувача громадського Музею історії медицини Галичини ім. М.Панчишина Олександра Канчалаби. Також у цьому виданні представлено багато цікавих розвідок, присвячених українським лікарям, про яких писали мало, або ж і взагалі не писали. Розділ п. Оксани Стадник «Українські лікарі: часи і долі» можна перечитувати безкінечно. І якщо зазвичай енциклопедичні видання видаються дещо суховатими, то в цьому збірнику лікарі постають високо інтелігентними та високоосвіченими людьми. Якими вони направду і були і завжди користувалися заслуженим авторитетом серед всіх мешканців, не дивлячись на майнову приналежність. Заключна стаття написана головою Українського лікарського товариства у Львові Олегом Дудою, який підсумовує головну ідею книги. Спираючись на достойний історичний досвід медиків та вивчивши сьогоднішній міжнародний досвід в медицині, ми маємо зберегти та підняти на належний рівень медицину в Україні та зберегти життя українців.
 
Серед цих достойних постатей українських лікарів, імена яких повернули дослідники медицини, належне місце відведено не просто лікареві, а першій жінці - лікарці – Софії Окуневській - Морачевській, яка понад 30 років сумлінно працювала для збереження людських життів. А ще в колі цієї неординарної і чарівної аристократки були такі знакові постаті української літератури як Іван Франко, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Михайло Павлик та інше товариство, для яких вона була незаперечним авторитетом.
 
Проте одразу на згадку спадає Ольга Кобилянська, в контексті якої завжди досить скромно згадувалось це ім’я як приятельки нашої знакової письменниці.
 
Поважне дослідження про взаємини цих двох жінок для даного збірника підготувала чи не найретельніша на день сьогоднішній дослідниця життєпису письменниці – Юлія Микосянчик. Підготовлена ця розвідка   насамперед за їхнім листуванням та іншими документами тієї епохи, в якій вони жили і творили. Отже, перегорнемо хоч деякі сторінки цього дослідження.
 
«У світлі душі Софії Окуневської»
 
Здавалось, що ми вже все знаємо про Ольгу Кобилянську та її оточення. А виявляється, що ця тендітна, але сильна жінка та одна з найбільш знакових українських письменниць ще має багато як творчих, так і жіночих таємниць. І ми на відстані часу маємо розкіш відкривати не одну малознану, але від того не менш вартісну та цікаву сторінку життя письменниці та лікарки, професійну діяльність і ті чисто жіночі клопоти та випробування, які випали на їхній життєвій долі, але вони терпеливо їх несли і долали. Направду, тому вони і великі в своїй глибині, мудрості та скромності.
 
В цій розвідці стільки нових відкриттів як з життя та діяльності власне лікарки Софії Окуневської, так і цілковито невідомі сторінки з життя Ольги Кобилянської та їх взаємин впродовж   більше як 40 років. Адже то про свою подругу дитинства і всього життя доволі стримана на похвалу письменниця згадувала значно пізніше в автобіографії «Про себе саму»: «Познайомившись у 18-19 року життя з донькою повітового лікаря Атанасія Окуневського, Софією, що бажала здати гімназіальну матуру, я мов відродилась. Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла». Щирі слова Ольги Кобилянської й стали епіграфом до цієї розвідки.
 
Як пише дослідниця: «Ім’я товаришки й однодумниці О.Кобилянська згадувала тоді, коли зазначала, що ідеєю жіночої емансипації захопили її Наталія Кобринська і Софія Морачевська настільки, що «мріялося стати для них [жінок] чим-то величним, геройським, чим-то освобождаючим з їх кайданів»; завдячувала обом подругам, що «вийшла з мене українська патріотка»; зрештою, саме Софія заговорила до неї українською мовою, переконуючи, що «треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи».
 
Їхнє епістолярне та особисте спілкування продовжувалось впродовж 44 років (із 61 прожитого Окуневською) від 1881 до 1925 року. Як ретельно дослідила на матеріалах документів Юлія Микосянчик «знайомство дівчат Кобилянських із Софією (Зосею) Окуневською відбулося у 1881 році». І тут же далі відслідковує за штрихами та деталями їхнє знайомство: «А в оточенні О.Кобилянської з'явилася дівчина розумна, освічена, начитана , залюблена у музиці , з широким колом знайомств. Отой «кимполунзький» період особистого спілкування С.Окуневської й О.Кобилянської тривав з перервами до 1889 р., коли родина Кобилянських залишила Південну Буковину й переїхала до села Димка. Кількатижневі чи кількамісячні паузи, що виникали тоді, коли Софія виїхала до Озаркевичів, готувалася до матури у Львові, а з 1887 р., почавши навчання у Цюриху, як до батька приїздила на вакації, заповнювалися листами.
 
Час спільного перебування О.Кобилянської та С.Окуневської у Кимполунзі – це насамперед час їхньої молодості, наповнений різними подіями, пов’язаним з реалізацією планів, коли вони досягали успіху або зазнавали невдач, переживали закоханості, зустрічалися, «ходили на проходи», читали й обговорювали книги, танцювали на вечірках і ворожили. З відстані прожитих років С.Окуневська оцінювала ті роки як найщасливіші, вони були символом безтурботності й стабільності, спомини про них дозволяли відновити душевну рівновагу».
 
Батьківська бібліотека, якою користувалася у Кимполунзі С.Окуневська і в неї позичала книги для читання юна Ольга, була багатою на світову класику, що також було дуже важливо для обох панянок, які вже зналися  в добрих книжках. 
 
«С.Окуневській також належить честь бути, по суті, першою рецензенткою першого великого твору подруги – повісті «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини» (1880)». Після того, як прочитала повість своєї щирої приятельки, вона пише їй делікатного, але й досить ґрунтовного листа на цей твір. Як подає дослідниця: «…не претендуючи на фаховість, але виявляючи спостережливість й аналітичні здібності, Софія висловила слушні зауваження про стиль, ситуації та героїв «Гортензи», побачила «літературний талант, який міг би виробитися до високої степені» й підкреслила: «Сподіваюся, що ви не захочете завжди писати німецькою. Це ж був би злочин добавляти там, де вже багато, і відбирати там, де мало. Ви ж русинка і ваша повинність писати по-русинському».
 
Для ще зовсім юної письменниці такий щирий і справедливий відгук її авторитетної приятельки Софії був на той момент дуже важливим. «Взаємини О.Кобилянської з С.Окуневською надали нового імпульсу духовно-інтелектуальному розвитку початкуючої письменниці. За її признанням, вона виробляла «з мене українську літератку, переконуючи мене, що я, яко літератка – українка, маю обов’язок писати українською мовою, навчаючи мене рівночасно писати фонетикою».
Для Софії ця зустріч була також знаковою та важливою, про які вона зворушливо писала своїй подрузі Ользі через кілька років: «Ти мені колись позначила хусточки, залишилася тільки одна, зовсім стара й запрана. Я її полагодила, напарфумила і зберігаю як пам'ятку про старі часи»
 
Ольга Кобилянська довіряла доброму літературному смаку подруги і наступні свої твори і завжди з хвилюванням чекала на оцінку від любої Софії (Зоні). Та й Софія з інтересом шукала в героїнях деякі свої риси, думки, спосіб мислення. Та що казати, як навіть улюблений ними обома Ф.Шопен супроводжував своїх героїнь на сторінках творів Кобилянської. А так як музика для них мала аж надто важливе значення, то процитуємо ще трішки дослідження Ю.Макасянчик. «С.Окуневська підмітила й те, що згодом критики назвуть особливістю творчої манери письменниці, – уміння «описати і так відчути музику». О.Кобилянська, пишучи спомин про подругу у 1926 р., визнала, що «глибше зрозуміння, поважніше, гідніше поняття почувань і віддання їх музикою», ніж у Софії, не зустрічала. Чула її виконання у Кимполунзі: «вона так гарно грала Шопена, що я, слухаючи, гірко заплакала», записала 27 листопада 1886 р. схвильована слухачка, котра ніколи не наважилася зіграти твір улюбленого композитора»
 
Для самої Софії Окуневської музика впродовж всього життя мала дуже важливе значення і була їй важливою психологічною допомогою, тобто помічними ліками, в гіркі моменти життя. Юлія Микосянчик так ретельно на документах, в основному на листуванні, дослідила цей важливий момент в житті лікарки, що вкотре дозволимо собі зацитувати ці важливі моменти.
 
« Студенткою С.Окуневська, незважаючи на зайнятість, вправлялася у виконанні сюїти Роберта Шумана «Метелики» – не найлегшого твору для піаніста. Баркаролу Шопена, сонети Бетховена слухав у її виконанні чоловік Вацлав Морачевський:
 
« Я граю не багато і не мало. Зовсім не грати я не можу, я не могла б жити, і Мора теж». А іноді вона грала для своєї далекої подруги: «Твоя фотографія стоїть на роялі, вона слухає, що я граю. А я граю тільки для неї і для себе», – таке говорять тільки людині, котрої не вистачає і яка відчуває гармонію звуків так само. Вона не втрачала можливості послухати оперу у Відні, розчаруватися у Джузеппе Верді й захопитися музикою Ріхарда Вагнера. У Цюриху знаходила час відвідувати концерти. В останні роки життя музика стала потребою і сховком С.Окуневської».

 
І звісно, що саме Софія Окуневська, яка мала можливість багато подорожувати по європейських столицях, слідкувати за літературним процесом, купувати і читати багато літератури, мала незаперечний авторитет для своєї приятельки в цій аж надто важливій, як для письменниці Ольги, царині. А якщо перефразувати вислів, що ми є тим, що ми читаємо, то вартує трохи детальніше познайомитись з тими авторами, які мали посутній вплив на світогляд Кобилянської. А заодно й дізнатися, які ж автори були модними на той час, які книги вважала за потребу прочитати кожна освічена людина. Саме Софія надсилала і знайомила  з «…працями філософа й економіста Джона Локка, історика й соціолога Генрі Томаса Бокля, автора «Історії цивілізації в Англії», науковця Джона Вільяма Дрейпера (Дрепера); а найголовніше – занурила у світ української літератури: завдяки їй подруга познайомилася з творами Тараса Шевченка, «котрого до тої пори не могла ніде роздобути», Івана Франка, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Михайла Павлика».
 
Надсилала С.Окуневська подрузі й деякі праці Фрідріха Ніцше, які поступові й освічені люди мали би знати й котрого читала сама. А те, що письменниця все життя, і в своїй творчості зокрема, сповідувала ідеї Ніцше, то вже давно доведено всіма науковцями її творчості.
 
А ще в Софії Окуневської з Ольгою Кобилянською був улюблений автор – класик німецькомовної швейцарської літератури Ґотфрід Келлер, автор психолочіної прози та новелістики, вишуканий лірик та талановитий майстер опису пейзажу. Це був один із улюблених авторів Василя Стефаника. Та власне, він користувався незаперечним авторитетом серед чернівчан всіх часів. Свідченням цього є той факт, що його твори є в приватних бібліотеках Курта Шарра, професора Петра Рихла, чернівчанина Макса Шиклера, які тепер зберігаються в книгозбірні ім. А.Добрянського. А хто не володіє досконало німецькою, як давні чернівчани, можуть почитати цього письменника в перекладі.
 
 
Хоча вони обидві, і Ольга, і Софія, були настільки самодостатні, що кожна мала власну думку щодо творчості певного письменника. «…погляди подруг розходилися в оцінці Єнса Петера Якобсена та Еміля Золя». Всі ми знаємо, як обожнювала данця О.Кобилянська, а Софія його твори не сприйняла. Натомість француз більше подобався лікарці Софії, а письменниця, яка вихована на естетиці сецесії, його романи не любила.
 
Поскільки Софія завжди передплачувала всі галицькі часописи, то зрозуміло, що все вартісне уваги пересилалося або рекомендувалося своїй подрузі. «Надалі С.Окуневська також і рекомендуватиме новинки, і постачатиме книгами подругу, тож список авторів і творів, які завдяки їй прочитала О.Кобилянська, значно розширюється…»
 
«Сама С.Окуневська була завзятою читачкою. Вражає те, що готуючись до матури й у студентські роки, навчання забирало сили й увагу, вона знаходила час не тільки на опанування фахової медичної навчальної літератури, а й для публіцистичної, художньої. Листи до подруги рясніють фразами на кшталт «багато читаю», «доволі багато читала», літературні ж уподобання дозволяють краще зрозуміти її як людину».
 
Окрім того, вона мала потребу ще й перекладати деякі твори, звісно, ті які вона сама вважала за потребу, на українську мову. Навіть просила О.Кобилянську «…щоб ти надіслала мені словник Желіховського. Я б хотіла дещо перекладати українською мовою. Хочу…видати цілком маленьку книжечку новел реалістичних письменників. Коли б мені вистачило часу це зробити, то було б добре. Правда?»
 
Всі автори і дослідники, які торкаються життєвої біографії Софії Окуневської, найперше відзначають, що вона була першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині. А що ж стояло за цим гордим визнанням, як їй вдалося опанувати складну й для наших часів професію. Так як вона поставила для себе таку амбітну ціль, то й дуже конкретно і серйозно приступила до її втілення. Як пише Юлія Микосянчик на основі вивчених документів: «Отже, важливою справою після переїзду до Кимполунга для неї було продовження навчання та підготовка до «гімназіальної матури», тому й брала приватні уроки. Деякий час Софія була ученицею одного зі старших братів О.Кобилянської – Юліана, тоді студента філософського факультету Чернівецького університету, який викладав їй латину й давньогрецьку». В здібної до латини Софії назавжди зберігся сентимент до свого вчителя «Мій перший, любий учитель латинської мови. Я не стала філологом, але до цього часу люблю філологію». Цікаво, що до «дурної науки за йонців і атенців», як казала молода письменниця, подруга прилучила і її.
 
Підготовка до складання матури була важкою та виснажливою. Вона подалася до Львова на кілька місяців, де ретельно вивчала у знаменитих професорів математику, фізику, природознавство, історію, географію та продовжила студіювати грецьку і латину. Як вона сама зізнається в листі до своєї вірної приятельки Ольги Кобилянської про ті часи навчання перед екзаменами: «В тиждень маю 24 години занять з професорами. Крім цього, мушу дещо вчити. Часом я така втомлена, як зацькована собака» або «Я вчуся багато і сиджу увесь день у кімнаті», «Я вчуся багато, мене безперестанку болить голова, я стала дуже нервовою. Я дуже погано виглядаю. Ах, Боже, Боже! Цей іспит – то останній якір, за який можу вчепитися. Я справді не знаю, що би зробила, якби провалилася, але передовсім хочу, аби ця мука вже закінчилася». Як справедливо пише дослідниця: «…такою була плата за успіх на екзаменах, виснаження досягало тієї точки, що у неї зникало захоплення навчанням, проте, за її словами, лишалися «обов’язок і бажання скласти іспит». І вона його успішно подолала. Важкі випробування залишилися позаду і в неї почався новий цікавий життєвий етап – навчання в Швейцарії. Софія вона ділиться своїми новим враженнями з Цюриха до О.Кобилянської: «місто невелике, але дуже чисте й гарне», засніжені гори, спокійне та напрочуд прозоре озеро, кедр і лаврове дерево ростуть вільно».
 
Отже, Софія записалася на потрібні курси, а далі їй потрібно «було здобути своє місце у тому інтелектуальному, але досить жорстокому й консервативному соціумі, довести собі й іншим щирість власних феміністичних переконань». Тому «С.Окуневська одразу занурилася у навчання та призвичаювалася до нового графіка. Інколи заняття розпочиналися о шостій ранку, а кілька разів на тиждень змушена була прокидатися о пів на п’яту, щоби вчасно дістатися до Ботанічного саду, де відбувалися заняття. Адаптувалася вона швидко, бо вже через місяць писала листа своїй подрузі на викладах з органічної хімії… інколи вона була настільки заклопотаною, що, почавши, лист одного дня, завершувала через тиждень, а опанування академічних курсів коригувало особисті плани».
 
«Скласти випускні іспити й отримати докторат у Цюриху було доволі складною справою, котра вимагала багато праці, зусиль та належної підготовки. Аби зрозуміти, наскільки складно було отримати цей фах, говорить вже такий факт, що наприклад в 1887 році з 49 кандидатів іспити склали семеро.
 
А про те, що Софія Окуневська отримала «ступінь доктора медицини» з гордістю повідомила спільноту газета «Буковина» за 2 січня 1896 рік і ця новина стала справжньою сенсацією для чернівчан. А вже сама Софія поспішила повідомити свою приятельку Ольгу Кобилянську про такий блискучий результат також офіційним повідомленням з тогочасної преси: «Перша промоція жінки на доктора всіх лікарських наук відбулося 15 цього місяця в Ягеллонському університеті. Промоція відбулася у присутності ректора Тарновського, декана Якубовського і професора Кадера». Якщо врахувати, що Мацей Якубовський був відомим педіатром, деканом медичного факультету, а Броніслав Кадер – завідував кафедрою і світило в хірургії, то можна зрозуміти, наскільки це був високий рівень і викладання, і вимог до лікаря. Тому то ще за життя її високий професійний фах було дуже високо оцінено у всіх інтелігентських колах, особливо медичних.
 
Проте вона не шкодувала про свій життєвий вибір, п’ять років навчалася добре і ретельно : «Ширших знань і світогляду, ніж ті, що дає медицина, я не знаходила і не знайду». Софія Окуневська практикувала у Швейцарії, працювала лікарем в Карлових Варах (Чехія) та найбільше вона прислужилася у місті Львові.
 
Правда, навіть попри таку загруженість в науці, в житті Софії Окуневської за цей період відбулася ще одна дуже знакова як для освіченої молодої жінки подія – вона вийшла заміж за Вацлава Морачевського. Це був дуже шляхетний та освічений чоловік – польський та український лікар, науковець, професор, ректор Львівської академії ветеринарної медицини. Про всі перипетії її стосунків в родині впродовж всіх років аж до останнього подиху вона звірялася тільки одній єдиній людині – Ользі Кобилянській. Так вже сталось, що надзвичайно освічена і сильна жінка, якою була Софія Окуневська, мала потребу хоч інколи бути слабкою, адже на її долю, особливо жіночу, випали такі випробування, які не кожному дано витримати…але про це знала тільки Ольга Кобилянська.
 
Як згадувала приятелька Окуневської Марія Струтинська « Від Ольги одержувала листи до самого свого кінця: дуже раділа кожному з них, перечитувала уривки…І лист Ольги Кобилянської, великої письменниці, до старої приятельки-лікарки завжди починався словами: «Лібес вайсес Орум!» що в перекладі з німецької «Любий білий Орум!» Це така була в них мила традиція звертання ще з юнацьких років, коли вони познайомились в Кимполунгу і в подальшому вони спілкувалися все життя.
 
Правда, роки навчання надихнули Софію зайнятися освітою своєї приятельки, особливо після прочитання її нових творів, які вони високо оцінила, проте «Зараз ніхто не може писати, просто маючи талант, потрібно мати більше знань». А так як Софія до всього підходила серйозно, то й тут вона підійшла дуже ґрунтовно, тобто склала перелік необхідних дисциплін та книг, які повинна проштудіювати Ольга Кобилянська. Процитуємо дослідницю Юлію Микосянчик, яка це подала дуже яскраво: «Серед дисциплін, які вона запропонувала студіювати О.Кобилянській, були природознавство, фізіологія та психологія. Необхідні книги зголошувалася надсилати сама, аби обмежена у матеріальних засобах подруга не витрачала коштів, бо, за її задумом, вони були потрібні на інше: «Попрацюй так два-три роки, а потім поїдь на рік за кордон. Це багато допоможе. І французьку мову ти також повинна вивчити, бо письменник, який сьогодні не знає французької літератури, знає мало. Це нескладно і потрібно, багато що не перекладається. Якщо ти вважаєш, що зможеш вчитися за цим планом, то напиши нам і ми [Окуневська та її чоловік В.Морачевський] допоможемо тобі втілити його».
 
«Освітній план», очевидно, не викликав ентузіазму О.Кобилянської (вона скаржилася на брак відваги й витривалості), однак С.Окуневська наполягала: «Я привезу книги. І ти почнеш студіювати. Піде – добре, а не піде – то не піде. Але я не можу уявити жодного письменника, котрий без знання фізіології та психології все, що відбувається у людини, описати хоче». Безумовно, книги, які надсилала або привозила С.Окуневська О.Кобилянська читала, але здійснити освітню подорож за кордон їй не судилося. Замість неї це робили її герої…». Вже аж надто складні умови проживання були в неї. Та й коштів не було на науку та доволі дороговартісні подорожі європейськими столицями.
 
Свідченням того, що саме Ольга Кобилянська була для Софії найріднішою душею є лист в Чернівці до письменниці сина Юрія Морачевського вже по смерті матері : «Я би вас просив для матері кілька слів написати. Я знаю, що ви зберегли для моєї матері вірну і сердечну дружбу, і в жодні інші руки я цю роботу вкласти не можу. Я багатьом відмовляв, бо вони не могли зрозуміти моєї матері». В 1926 році письменниця поїхала в Кимполунг, де й завершила мемуарний начерк «Софія Окуневська-Морачевська» і так вона вишукано вклонилась своїй подрузі, аби наступні покоління не проходили «без уваги попри те, що найкраще і найцінніше».
 
А ще одним пам’ятником для Софії в Чернівцях стала вулиця її імені, та звісно та, на якій мешкала її найвірніша приятелька Ольга Кобилянська. В ці листопадові дні, коли письменниця святкує свій день народження, вони мабуть подумки прогулюються як дві шляхетні пані цією невеличкою вуличкою і їм є що згадати, про що поговорити…
 
Звісно, ретельнішим дослідникам життєвої та професійної долі Софії Окуневської, творчості Ольги Кобилянської, та тим, хто досліджує історію медицини, вартує ближче познайомитись з книгою у фондах нашої книгозбірні. 
 
 
Підготувала Леся Щербанюк