09-12-2021

Проєкт "Література рідного краю на допомогу шкільній програмі: 11 клас"

В 11 класі учні чернівецьких шкіл завершують вивчення літератури рідного краю. Звичайно, не всіх авторів програма може охопити, багато сучасних письменників щодня створюють щось нове, поповнюють скарбницю літератури Буковини. Більш глибоко будуть студіювати літературу рідного краю ті випускники, хто піде навчатися на філологічний факультет університету. А всі інші, небайдужі до рідного слова, будуть самостійно читати новинки буковинських авторів.
 
Коли складалась програма з літератури для 11 класу, вчителі-методисти, мабуть небезпідставно вважали, що їх будуть читати молоді люди, які через короткий час стануть дорослими зі всіма непростими викликами, яке ставить життя. І тому всі твори, які представлені для випускного класу з літератури рідного краю, досить не прості. Через головних героїв показані складні моменти психології, інколи аж до трагедії, які потрібно зрозуміти, занурившись у ті події…
 
 
 
Першим, традиційно, згадуємо батька буковинської літератури – Юрія Федьковича. Пригадати його життєпис Ви можете натиснувши на покликання:
 
 
В 11 класі учні вивчають оповідання «Серце не навчити» та «Хто винен?»
 
В основі твору «Серце не навчити» письменник на фоні гірської природи Карпат намагається передати найсильніше почуття, яке переживають в молоді роки – пристрасне кохання. Нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...». Вони обидва мали необережність закохались в одну дівчину - красуню – Гинцаришину Олену. Тому горді хлопці-опришки вирішили, що цю проблему можна вирішити тільки пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «…лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Після цього Василь надовго зник із села. Ніхто не знав, де він дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не було в їх сім’ї справжнього щастя, бо кохала вона Василя. Прийшла весна, кругом рай наступив в природі: «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, який виявляється в цей час був в Угорщині в опришках. Василь як тільки побачив Олену, то одразу зрозумів, що не є вона щасливою в подружньому житті, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» І як справжні опришки, кинулися справедливість встановлювати на ножах. Олена хотіла захистити Василя, але замість стрілити в Івана поцілила у Василя.
 
Юрій Федькович народився і жив серед гуцулів, тому він аж надто добре знав і розумів гордий гуцульський характер. Та що казати, він все життя і сам сповідував гуцульські цінності. І саме звідси бере своє коріння той максималізм автора, коли він змальовує характери й обставини. Письменник схилявся перед чистотою сердець і волелюбством своїх земляків, опоетизував їх непримиренність до зла і кривди: «У нас справа швидка: з креса та в груди - за димом не видко, за громом не вчуєш». Чого вартує опис романтичної загибелі друзів:
 
 «Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб, стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив: «Маєш, – каже, – братчику, пам’ятку навіки! Я не забарюся!» Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов. Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу…».
 
Герой Юрія Федьковича – максималіст, для нього не існує золотої середини, йому потрібне все або ніщо. Романтичного героя час не лікує, він не може подивитись на свою проблему відстороненим поглядом, не здатен об’єктивно оцінити ситуацію. Він не може чекати, вихід із ситуації потрібно шукати зараз, у даний момент, а в стані такого гострого стресу єдиним виходом бачиться самогубство, адже у такий спосіб вирішуються будь-які проблеми. У трагічній ситуації перемагає інстинкт самознищення. З одного боку, самогубство є втечею від дійсності, з іншого - ствердженням свободи особистості, свободи вибору, свободи закінчити життя, коли вважаєш за потрібне. Герой зосереджений тільки на собі, для нього не існує нічого, окрім власного внутрішнього світу, власного горя. Закономірно, що у винятковій ситуації герой не здатен тверезо подумати, оцінити ситуацію.
 
Описуючи сильне любовне почуття, Юрій Федькович ще більше намагається ідеалізувати красу гуцульських звичаїв, яку він мав талант дуже поетично описувати у своїх творах. І цю вразливу історію як для сьогоднішнього юного читача письменник подає через динамічні описи дикої природи гір, весілля, одягу, прикрас, зброї гуцулів. А це тільки посилює і без того глибокі і трагічні почуття.  
 
В оповіданні «Хто винен?» розповідається про велике і світле кохання дочки багатої вдови Лаврихи – Калини і бідного хлопця Марка, який був сиротою і жив по сусідству. «Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її. Одно за другим аж гине. Було. Зійде місяць з зіроньками, Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького». Проте тогочасна дійсність була прагматична, то й багата вдовиця по-своєму бачила щастя своїх донечок. І хоч «…кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми…Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри». І мама «присилувала, віддала» дочку за нього, яка не могла заперечити матері. Жінка видала дочку за багатого вдівця і розлучила з милим. Марко через якийсь час найнявся служити в того вдівця, щоб захищати кохану дівчину від знущань і побоїв чоловіка. Під час чергової сутички Марко зупинив п’яного вдівця і той випадково розбив собі голову топірцем. Невинного хлопця забрали в місто у в’язницю до Станиславова, де він швидко помер. А Калина збожеволіла від пережитого горя і повернулася до мами, але в короткім часі також відійшла у вічність.
 
Після таких гірких втрат мама молодшій дочці – Олені вже дозволила виходити за того, кого вона любить. «А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря, легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну». А Лавриха тим часом вирішила: «…а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені Бог, що я три душечці погубила?». Звичайно, що з висоти років не можна давати однозначну оцінку чи засуджувати вчинок мами, адже вона хотіла доброї та забезпеченої долі своїм дорогим донечкам.
 
Юрій Федькович завжди переймається долею своїх героїв і так гостро, вразливо та емоційно це передає в своїх творах, що одразу починаєш співчувати їм. Особливістю більшості творів письменника є те, що автор бере лише один момент з життя героїв, як правило, це екстремальна ситуація, в якій завжди і проявляється характер особистості – її світлі і темні сторони. Тобто сюжет ґрунтується на драматичному психологічному конфлікті. А що може бути сильнішим і драматичнішим, ніж справжнє кохання. Кохання письменник розуміє як згубу, інтерпретує любовне почуття як поетичне й руйнівне водночас. Ці твори такі глибокі та пронизливі, бо й сам письменник відзначався вразливим характером.
 
Проаналізувавши твори Юрія Федьковича, можна з упевненістю сказати, що він був неординарною особистістю в українській літературі, митцем з унікальною творчою манерою. Зображення своїх героїв через психологію та глибокі людські переживання і дозволили літературознавцям зарахувати Юрія Федьковича як справжнього письменника в українській літературі свого часу. Саме психологізм був тією ознакою прозових творів митця, яка головним чином визначила його новаторство у малій прозі.
 
Ці твори Ви можете прочитати у виданні Юрій Федькович. Твори. Том другий: проза. – Чернівці: Видавництво «Буковина», 2010. – 302 с.
 
 
 
Наступна авторка, чию творчість продовжують вивчати в 11 класі – Євгенія Ярошинська. З її біографією Ви можете ознайомитись за покликанням:
 
 
Одинадцятикласники читають повість авторки – «Перекинчики».
 
Питання вибору та його наслідків у повісті «Перекинчики» Є. Ярошинської
 
Друкована в газеті «Буковина» під назвою «В домі протопопи» (1898) повість Є. Ярошинської спричинила чималий суспільний резонанс: друк в газеті наступних фрагментів припинили, про вчительську кар’єру в Чернівцях чи в менш провінційному закладі, ніж у с. Рідківці, авторці довелося забути, а побачити світ непересічній прозі в повному обсязі й під іншою назвою – «Перекинчики» ­ - вдалося аж 1903 року. Які ж небезпечні струни зачепила авторка й чому досі варто у випускному класі повернутися до проблем сторічної давності?
 
Освіта. Євгенії Ярошинській пощастило народитися в час, коли освіта була відносно доступною для жінок. Вражаючі зміни у світогляді соціуму, що відбувалися завдяки доступності та певній моді на освіченість, бачимо і на прикладі життєпису авторки, і, наприклад, повертаючись до курсу зарубіжної літератури та постаті А. Чехова (завдяки освіченим сестрам Линтварьовим Чехов не лише мав змогу практикуватися в медицині – асистував одній із сестер на операціях, а й долучився до традиції домашнього театру, літературного салону); також не можемо не помітити, згадуючи хоч би й одну із найяскравіших освічених українських родин – Косачів-Драгоманових (політична активність, вчителювання, просвітницька діяльність, свідома розробка української мови і введення до її словника різних пластів лексики). Окрім масштабів державних, неймовірно змінився й приватний рівень: жінка, хоч і викликала осуд-жаль із боку суспільства, якщо не перебувала в офіційному шлюбі, проте цілком могла утримувати себе самостійно і не бути ярмом на шиї родини. Гарним посагом тепер були не лише гроші, а й освіта.
 
Проблема освіти, як й інші в повісті, подаються в опозиції: героїнею, що змогла реалізуватися та бути корисною суспільству, виступає Анна, сирота, племінниця протопопи. Дівчина не шукає повноти буття лише у вдалому шлюбі; для гармонійного буття їй потрібно змінювати український, буковинський світ на краще, зокрема через організацію читальні та навчання дітей у сільській школі. Опозицією їй виступають доньки протопопихи та коханий. Виховання в домі протопопи рідні доньки отримали специфічне: навчання – мінімальний шкільний рівень, вершина щастя – шлюб, в якому чоловік виконує роль «спонсора», а дружина має право на безмежне неробство та розваги сумнівної моральної якості. Трагедія (смерть малолітньої дитини) допомогла старшій доньці, Аглаї, повернутися у майже зруйновану родину та принаймні спробувати жити за моральними принципами. Молодша ж, Софія, нічим не заповнену внутрішню порожнечу смислів, намагалася втопити в нерозбірливих зв’язках із чоловіками.
 
Коханий же Анни, Кость, хоч і здобув власним розумом освіту лікаря, проте не зумів нею скористатися. Євгенія Ярошинська з’ясовує читачам неочевидну істину: жодна освіта не може принести користю її власникові, якщо не спрямована й на суспільство, в якому живемо, частиною якого є.
 
Нація. Назва повісті «Перекинчики» натякає на проблему-домінанту: навряд вийде щось добре із людей, які зрадили власну націю. Проблема румунізації на Буковині стояла дуже гостро: еліта – духовна, освітня, владна – найчастіше стояла саме на румунських позиціях, що породжувало чимало непорозумінь і проблем у суспільстві. Безперспективності додавало й те, що українці, яким вдавалося підвести голову – здобути освіту й посаду – часто змінювали свої політичні вподобання заради вищого соціального статусу, прибутку чи, як у випадку із протопопою, заради спокійного перебування на вже обжитому місці.
 
Наслідки такого вибору хоч і мали локальні позитивні наслідки (прибуток і посади таки були), проте породжували і в душах перекинчиків, і в суспільстві прірву, через яку зміг перейти протопопа (в силу недалекоглядності, мінімальної освіченості), але не Кость (зрада власного народу не зробила його бажаним женихом в очах румунки Аврори, тож хлопець сприйняв зраду Аврори як закономірний наслідок власного переходу до ворожого табору).
 
Одним із найбільш дратівливих моментів для читачів-сучасників Ярошинської стало те, як авторка зобразила сім’ю протопопи: із походження українець, перекинчик за намовлянням дружини, о. Артемій має вплив у селі та в колі священників. Проте власний страх до будь-яких змін, до втрати статусу та намовляння дружини перетворюють його не на пастиря, а на чиновника, який тримається за власне місце. Втрату зв’язку із народом Ярошинська тут подає як найвищу міру деградації, що негативно позначається на родині перекинчиків, суспільстві в цілому.
 
Сім’я. «Неосвіченість» моральна, легковажне ставлення до стосунків, близьких людей тим гостріше постають перед читачем, що описані через історії священичих родин. Здавалось би, о.Артемій та о. Мокан краще за інших мали б знати Святе Письмо, список справ гідних та негідних. Проте… Любовні стосунки о.Мокана із протопопихою Стефанією, по суті, зруйнували родинне щастя його доньки, спричинили до зміни парафії й переїзду в бідне село далеко від культурних осередків. О.Артемій і до завершення повісті видається блаженним сліпцем: не підозрює про повний список «почесних» справ дружини. Проте питання родинне Ярошинська розглядає в ключі саме Святого Письма: тим, хто покаявся, небеса дарують щасливе життя, хоч, може й небагате. Горді ж серцем отримують помсту за скоєне і в наступних поколіннях. Так, о.Мокан навіть дякує своїй спокусниці, бо через покаяння і страждання зміг відмовитися від багатьох негативних звичок, бути пастирем, а не чиновником у рясі. Навіть його незаміжня донька (намовляння протопопихи супроти неї спричинили розрив заручин) знайшла щастя: допомагає селянам та їхнім дітям.
 
Натомість Стефанію ніщо не змусило поглянути на свої вчинки під іншим кутом, тож , окрім нещасливої долі доньок, вона ще й отримала від сина Василіки цілковите ігнорування: хлопець дізнався, хто є його біологічним батьком.
 
Сім’я в такому ракурсі виглядає в повісті як горнило людських душ: де збереглися базові християнські цінності – там і про особисте й громадське щастя випадає говорити.
 
Ціль. Здається, всі мотиваційні відео сучасності саме про це – впевнено ставте собі цілі й досягайте! Весело й просто. У повісті Ярошинської, як і в серйозних працях з економіки, наголошено на доданій вартості будь-якого вибору та можливих ризиках. Мета описаних перекинчиків проста й зрозуміла: життя в достатку і відносній впливовості в суспільстві тут і зараз. Наче й про звичні людські речі йдеться, проте для одного й того ж процесу методи варто коригувати відповідно до ситуації та вимог часу. Оскільки успішність перекинчиків означала постійне приниження українців моральне та фінансове, то питання «вибуху» було , здається, очевидним. Є.Ярошинська не подає опису революційних подій, проте тактовно підводить до думки, що цілі дволиких Янусів матимуть негативні наслідки.
 
З іншого боку, маємо освічену молодь, яка жертвує своїм особистим щастям, проте дбає про суспільне благо. Ціль і тут поставлена чітко й зрозуміло, та її додана вартість – бідність, відсутність (найчастіше) власної повноцінної родини, осуд і відверте завдання шкоди з боку провладних осіб.
 
Тож, читаючи про буковинську версію процесів денаціоналізації, становлення особистості, про вибір та його ціну, підвалини щасливої/нещасливої родини, маємо можливість подумати про перспективи власного вибору, його справжню ціну.
 
Аналіз тексту про повість Є.Ярошинської «Перекинчики»
 
 підготувала к.ф.н. Марія Остапович
 
Євгенія Ярошинська. Вибрані твори. / упор. А. Коржупова. – К: Державне видавництво художньої літератури, 1958. – 430 с.
 
 
 
Наступна авторка – Ольга Кобилянська. З її біографією Ви можете ознайомитись за покликанням:
 
 
Одинадцятикласники читають на вибір одну з мініатюр, до яких відноситься поезія в прозі, нариси та новели : «Рожі», «Там звізди пробивались», «Сумно колишуться сосни», «Через море», «Сліпець», «Мої лілії», Хрест», «Весняний акорд» 
 
Ольга Кобилянська була і залишається неперевершеним майстром опису природи, вона тонко і вишукано відчувала і мала талант словом передати естетику та силу природи. Це настільки щільні і глибокі тексти, що за один раз можна читати тільки один твір.
 
Майже всі вони були написані в Кимполунзі, коли вона ще була зовсім юною дівчиною, однак вже тоді так тонко і гостро відчувала природу і навколишній світ…
 
І як зразок представляємо цитати з цих творів, аби відчути їх глибину, філософію та багатство української мови, через яку письменниця зуміла передати найбільш тонкі порухи душі, що їх народжує природа.
 
Це зразки поезії в прозі. Ми поговоримо  про етюд-мініатюру «Рожі». Авторка описує по черзі кожну квітку, яка стоїть у вазі: темно-червона, блідо-рожева, біла і матово-жовтий пуп’янок.
 
«Коло них стояла біла. Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі., а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі…Коло сеї рожі і центофалії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп’янок».
 
Описані квіти в імпресіоністичній манері – ніжними, майже непомітними мазками. В сукупності вони утворюють картину, натюрморт. До того ж кожен колір щось символізує: червоний – кохання, рожевий - поетична веселість, білий – чистота і невинність, жовтий – смуток і розлука. Доля цих квітів невесела, а першою обсипається червона рожа…
 
Наступний етюд називається «Там звізди пробивались» і це ще один приклад поезії в прозі. Кобилянська нечіткими мазками зображує ідилічну картину: степ, дубовий ліс, річка. Під час розмови лісу і річки пробиваються зірки і доповнюють пейзаж.
 
«А під берегом лісу – в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамінною вперед, – там грало світлом небесним. Там звізди пробивались…»
 
Фантазія «Сумно колишуться сосни»
 
«Та кажуть люди, що єсть одна ніч, у польоті часу назначена розцвітом папороті, із сходом лісних царів і русалок…Єсть ніч одна, де збивають лісні дзвінки-квіти головками, скликують усі цвіти, знані й незнані, до святкування пишного свята лісного воскресення, коли обзиваються занімілі води по лісах приманливим плюскотом до берегів і все вокруги воскресає»
 
 Нарис  «Через море»
 
«Дві білі меви сидять на березі і перечаться. Більша й менша.
 
–      Я мушу перелетіти море! – каже більша, т.є. він. – Мушу перелетіти конче! Мені треба усісти на високій скалі на другім березі моря. Кажуть – відти такий вид, якого ми тут на морі не маємо. І кажуть, хто раз там залетить. Звідти ніколи більше не може вертати. Значить, треба рішитися на все: або тут або там. А я хочу туди!»
 
Нарис  «Сліпець»
 
«Сонце…Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно…так якось без усякої просьби…так собі якось…бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «сонечко ти моє Боже, святе!» – а потому додать: «Я осліп…». Воно світить усім.
 
Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде. І воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця – сліпим воно ніколи не світить.
 
Потім я потопаю в глибінь своєї душі».
 
Поезії в прозі «Мої лілії»
 
«Є трояка любов. Та, що годується ласощами, що годується поцілунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе й других. Вона годує себе і сльозами, і горем, і сумом, і самітністю, а поза гробом – золотою тінню пам’яті – споминами про її святу, несмертельну силу».
 
Нарис « Хрест»
 
«Той хрест, що я його через ціле своє життя двигав, терпів і падав під ним; він остав тут не порушений ніким, забутий – і ждав…
Вокруг мене тихо…тихесенько – і я сам з моїм хрестом остався. Сам один – і промінчик сонця»
 
Новела  «Весняний акорд» .
 
«Саме тепер весна;поля зазеленіли. Десь під небосхилом розходиться спів жайворонка. Я уявляю собі його срібно-прозорими перлинами, що кидані невідомою рукою в повітрі…тут або там сипляться і доходять звуком своїм до наших ушей»
 
Ці та інші мініатюри Ви можете прочитати у виданні Кобилянська О. Ю. Оповідання / упор., післямова І. О. Денисюка; художн. І. Г. Пеник. – Львів: Каменяр, 1982. – 271 с.
 
 
 
Наступний автор – Михайло Івасюк, його творчість учні докладно вивчають з року в рік. Пригадати його життєпис Ви можете за покликанням:
 
 
В 11 класі учні вивчають роман у новелах «У царстві вертухаїв».
 
Як і під час прочитання «Монолог перед обличчям сина», стримати сльози дуже важко. Як відомо, Михайло Григорович був змушений 3 роки провести на Далекому Сході в СРСР. Він, бідний син селян, не зміг оплатити навчання в тоді вже румунському університеті, тому його відрахували. Продовжити студії хлопець вирішив на території УРСР, але його одразу схопили і висунули якісь недолугі обвинувачення, після цього ув’язнили.
 
Івасюк присягався, що напише роман про табори ГУЛАГу, в якому вся лексика буде ненормативною. Але, на щастя, писав роман він аж через двадцять років після табору, тому обіцянку не стримав – роман не має подібних слів. Починається він з прибуття молодого арештанта з купою таких самих людей в Тайгу, на берег річки Печори. Йому не таланить – він провалюється під лід в тридцятиградусний мороз, але жага до життя бере своє – він знаходить спосіб відігрітися і врятувати здоров’я. Потім були нескінченні виправні роботи: будувати залізницю, возити тачки з піском. Через поганий стан здоров’я Івасюк часто не виконував норму, за це його карали – не давали достатньо їжі, щоб бодай не померти з голоду. Справжнім спасінням стало знайомство з єврейським лікарем, який став патроном Михайла. Про всі перипетії та ігри долі можете прочитати в романі. Але будьте готові побачити гори трупів, які по 9 місяців лежать замерлі на купі, щоб коли потепліє закопати їх в спільній ямі.
 
Івасюку вдалося вирватися звідти, повернутися додому, очевидно, через його інтелігентність і розум, вміння знаходити спільну мову з людьми і чесність. Про ті буремні роки він згадує з розпачем і болем: занадто багато випробувань лягло на плечі цього чоловіка.
 
 Івасюк М. Г. У царстві вертухаїв: Роман у новелах. – Чернівці: Місто, 2008. – 184 с.
 
 
 
Наступна авторка – Марія Матіос, з її життєписом Ви можете ознайомитися за покликанням:
 
 
В 11 класі учні читають книгу «Кулінарні фіґлі».
 
 
«Кулінарні фіглі» –перефразоване видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор і міні-енциклопедія сімейного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух у тілі людини так само, як нехитрі знання неписаних законів і народних звичаїв, свого і чужого минулого. Важливо пам’ятати, що Матіос буковинська гуцулка, тому і лексика, і назви страв, і інгредієнти дуже особливі. Цінність цього видання в тому, що окрім рецептів господині отримують хороший настрій і нові знання. Також це видання чудово підійде на подарунок, воно має багато позитивних відгуків, господинь дуже зацікавить такий формат подачі інформації. Можете переконатися, прочитавши книжку. Впевнені, Ви знайдете рецепт, який захочете спробувати приготувати.
 
 
 Матіос Марія Фуршет: – Львів: Кальварія, 2002. – 338 с.
 
 
 
Наступна авторка – Галина Тарасюк. З її життєписом можете ознайомитись за посиланням:
 
 
В 11 класі учні знайомляться з «маленькими романами» авторки. Ми поговоримо про роман «Любов і гріх Марії Магдалини». Роман досить складний, він поєднує в собі спогади про радянську травму і алюзії на Святе Письмо. Оповідь ведеться від імені жінки - вдови, яка перебуває в психлікарні. Вона згадує про загиблого чоловіка і крок за кроком, обережно знайомить читачів з радянською культурною дійсністю. Його, справжнього генія, талановитого художника Ігоря Борканя (об’єднаний образ українських митців) підло вбили у лісі. І найстрашніше – до цієї трагедії була опосередковано причетна і вона. Про радянську репресивну машину знають усі, а кількість її жертв страшно уявити. Мольфар – як називав себе Ігор – був авангардистом, футуристом. Не могла влада дозволити розвиватися такому таланту, а підступні «друзі» постійно зраджували. Авторка постійно перериває оповідь, розкидає на папері шматочки різнобарвного скла, які читач має скласти в мозаїку. На мозаїці – розп’яття .
 
 Текст має прямий зв’язок зі Святим Письмом. Авторка доводить, що життя циклічне, що Ісусів Христів є багато, просто вони існують в різний час, у відмінних обставинах. Її Мольфар теж Христос, його так само засудила навісна юрба. А вона – Марія Магдалина, Іуда і Матір Божа в різні періоди свого життя. Останнє питання, яке мучить жінку вже 20 років – чому вона не залишила їхню дитину, чому була такою ницою, що дозволила ревнощам заслонити її зір? Очевидно, від КДБістів порятунку не було, така була доля Мольфара.
 
Цей та інші романи Ви можете прочитати у виданні "Любов і гріх Марії Магдалини"
 
 
 
 
Завершимо розмову про літературу Буковини творчістю відомої сучасної поетки – Тамари Севернюк. Тамара Артемівна давня приятелька Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.
 
Тамара Севернюк не тільки авторка майже чотирьох десятків книг поезії, а ще різноманітних публіцистичних публікацій: нарисів, інтерв’ю, статей, роздумів, есе, рецензій, а також матеріалів із несподіваними поглядами й оцінками знаних на Буковині журналістів та письменників.
 
Тамара Артемівна видала багато поетичних збірок: «На ранковій землі», «Срібна папороть», «Озарение Августом», «Поезії», «Милосердие», «Джерельні веретена», «Летить душа наївна…», «Злам», «Заглянуть в озябшее серце», «Заметіль забуття» та інші. Творчість Тамари Севернюк широко відома, про неї пишуть українські критики, на сайті нашої бібліотеки Ви можете прочитати цикл наукових статей, присвячених 80-річчю Тамари Артемівни:
 
 
На вірші Тамари Севернюк написано чимало пісень. Тамара Артемівна і сама складає музику на свої вірші.
 
Тамара Севернюк — член Національної спілки письменників України і Спілки журналістів України. За свою творчість була відзначена обласними літературно-мистецькими та журналістськими преміями імені Дмитра Загула, Сидора Воробкевича, Володимира Бабляка, Григорія Сковороди та Володимира Винниченка. В січні 2007 року Тамара Артемівна Севернюк удостоєна почесного державного звання «Заслужений діяч мистецтв України», а 17 травня 2013 на своєму творчому вечорі в Українському Фонді Культури вона була нагороджена Міжнародним Орденом Честі з почесним титулом ”Жива Легенда”.
 
Впродовж кількох років Тамара Артемівна вела авторську програму «О, що то є поезія землі…» в нашій Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського.
 
Для ознайомлення одинадцятикласників з творчістю Тамари Севернюк пропонуємо збірку «О, Чернівці, оаза дивини..»
Почати потрібно, очевидно, з назви. Авторка не дарма використовує в назві топонім Чернівці – це місто має здатність завойовувати прихильність гостей і назавжди викрадати їхні серця. Ми з Тамарою Артемівною землячки – я народилась в сусідньому районі Хмельницької області. І так само вступила на філологічний факультет, а моє серце навіки належатиме зеленій Буковині, хоч про Поділля я згадую з ніжністю і любов’ю.
 
Вірші Тамари Севернюк – це перш за все рефлексія на навколишній світ, на урбаністичні пейзажі. Вони пронизані любов’ю до рідного краю і міста. Авторка називає Чернівці «Біблійною Меккою». Вона каже:
 
«О, Чернівці!
Оаза дивини!
І тих глибин – де вічність, а не – дати.»
Або: «Це місто створене
Для
Раювання.. »
 
Любов до людей, природи, Батьківщини переплітається і народжує мелодійну пісню, утворює гармонію та синергію. Її поезія живе, рухається і дихає. З кожного рядка віє життєвою мудрістю і надією на краще. Вірші дуже світлі, чисті, легкі. Моменти смутку осмислюються як даність і стають плацдармом для подальших перемог і радості.
 
Особливе місце займають вірші, які мають присвяти, або так чи інакше стосуються когось, пов’язаного з Чернівцями. Тут зустрічаємо такі відомі імена, як: Володимир Івасюк, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Іван Миколайчук, Олег Любківський, Міхай Емінеску, Пауль Целан та багато інших. В своїх поезіях авторка демонструє любов і повагу до цих людей.
 
Особливими для мене стали тексти, присвячені Паулю Целану – німецькомовному єврею, який народився в Чернівцях у 1920 році, потім через табори Трансністрії, Будапешт, Відень потрапив у Париж. Саме в столиці Франції добровільно пішов з життя, стрибнувши 20 квітня 1970 року в Сену з моста Мірабо (його талановито описав у своїй поезії Болдер).
 
Нота
1
Око мороку. Хвилі Сени.
Чужини незлобива мгла.
Не ловив його світ огненний,
А душа під прицілом йшла.
 
Гостро молодість без туманну
Перерізав печалей ріст.
Ледве сніг на губах розтанув,
Руки долі гойднули міст.
 
Розімкнулися хвилі Сени
І зімкнулись: Целан… Целан…
Серед білого дня - зелений
В Чернівцях проломивсь туман.
 
2
Цей голос, як доля, зачинена в часі,
Листок ясеновий несу, мов свічу, я.
Кричи-не кричи – крик твій сурма на пласі,
Сурми-не сурми – а ніхто не почує.
Свіча догорить у ланцях позолоти,
Та з плахти, де крик твій запікся, як рана,
Остання, найвища, пречистая нота
Зірве ті ланці і – розчиниться брама.
Завершимо розмову про лірику Тамари Артемівни поезією «Кредо»
Очима бути для сліпого,
Кужельцем літа – для зими,
Провісним кроком – для дороги,
Для лету – вільними крильми.
 
Для німоти – струною звуку..
О, та нескорена струна!..
Невідворотність щастя й муки,
Жага пізнань – пірнань до дна…
 
Севернюк Т. А. О, Чернівці, оаза дивини.. Поезія, проза. – Чернівці: «Золоті литаври», 2008. – 280 с.
 
Усі ці книги Ви можете прочитати у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добряського
 
А учням одинадцятого класу бажаємо успішно закінчити школу, визначити і знайти  улюблену справу життя і любити Буковину  так, як її любили, берегли всі ті, хто тут жив і творив.
 
Впродовж року ми публікували на сайті цикл статей, присвячених курсу "Література рідного краю", шукайте їх на сайті