Проект «Книга, яка надихнула Кіно» М. Старицький "За двома зайцями"
КНИГА
Михайло Старицький, як відомо, один із засновників українського професійного театру. Його ім’я стоїть поруч з іменами Івана Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Миколи Садовського. Зараз їх усіх називають корифеями української сцени. Але за життя драматурга звинувачували у плагіаті.
Коли Михайло Старицький розпочав свою театральну діяльність, українська драматургія, як писав історик Микола Костомаров, вже мала 132 п’єси. Проте лише деякі з них – «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм» – були справжніми творами мистецтва. Саме вони складуть основу золотого фонду української драматургії. Решта ж п’єс через свою сценічну недосконалість не витримували жодної критики і не привертали уваги антрепренерів.
Проблема, з якою стикнувся Старицький, стосувалася відсутності високохудожнього репертуару. Він добре розумів, що доля українського національного театру, його популярність значною мірою залежатиме від того, що ставитиме цей театр, які ідеї пропагуватиме засобами сценічного мистецтва.
Тож Старицький почав працювати над переробкою малосценічних п’єс різних авторів та інсценізацією прозових творів українських, російських та європейських письменників. Таких п’єс у його драматургічній спадщині дванадцять.
Старицький заручався згодою авторів тих п’єс, які планував переробляти. Так, наприклад, було з п’єсою «За двома зайцями» (первинна назва «Панська губа, та зубів нема»). У 1881 році М. Старицький разом з Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком та іншими діячами українського театру організували в Києві літературно-драматичний гурток, метою якого було поширення та збагачення бідного та застарілого українського репертуару. Члени гуртка запропонували Михайлу Петровичу переробити для театру малосценічну, але цікаву задумом комедію Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». Старицький листом звернувся до автора п’єси, повідомивши, що драматичний комітет доручив йому переробити «На Кожум’яках».
Навесні 1883 року роботу було закінчено і залишилося тільки домовитися з автором оригінального твору.
Так, 17 березня 1883 року Михайло Старицький звернувся до нього з листом, в якому зазначив:
«Драматичний комітет мені допоручив переглядіть Ваші «Кожум'яки» і виробить план, як би їх пририхтувать до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили; отож тепер засилаю його до Вас на санкцію... І дію треба зробити зовсім наново, а также здебільша й IV. II дія вирихтується із різних шматочків I Вашої і VI із нових додатків; III зостанеться без переміни»
І тільки після того, як автор дав свою згоду, приступив до переробки. Перша публікація вже переробленої п’єси «За двома зайцями» з’явилася під двома прізвищами.
У тому ж році перероблена п'єса була дозволена цензурним комітетом до постанови театральною трупою М. Старицького. Після її прем'єри 4 листопада 1883 року у Києві комедія мала великий успіх і вже не сходила з репертуару українського театру.
Щоправда, на тодішніх афішах писали іншу назву, яка відповідала поширеній традиції використання народних прислів’їв: «Панська губа, та зубів нема». І лише в дужках додавали: «За двома зайцями».
Відомо, що роль цирульника Голохвостого зіграв Панас Саксаганський, Проні – Марія Садовська, Сірка –Іван Карпенко-Карий.
У 1887 році І. Нечуй-Левицький самостійно переробив первісну редакцію твору, але ця версія не набула популярності. Для всіх класичною лишилася саме редакція Михайла Старицького.
Результат переробки М. Старицьким комедії І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», п’єса «За двома зайцями», сповнена динамізму, влучності й сценічної виразності. Це дозволило залучити до твору значно ширшу читацьку і глядацьку аудиторію, зробивши п’єсу актуальною і цікавою багатьом наступним поколінням.
У п'єсі порушується проблема соціальної нерівності, висміюється життя українських русифікованих міщан Києва. Старицький застосовує прийом попарного протиставлення персонажів для створення комічно-сатиричного та соціального контрасту. Проні та Голохвостову, які цураються усього народного, протиставляються виразні народні типи позитивних героїв - Галя та Степан. Вони є національним ідеалом людини в драмі «За двома зайцями…».
Для створення гумористичного ефекту Старицький використовує емоційно забарвлені, деформовані та інші ненормативні слова: вульгарні, лайливі, згрубілі тощо. Вони надають мові персонажів яскраво вираженого комізму. Негативно-оцінні розмовно-знижені слова набувають гострого сатирично-гумористичного спрямування, допомагаючи драматургові глибше охарактеризувати типи, породжені тогочасною об’єктивною дійсністю.
Усі ці творчо переосмислені і художньо удосконалені п’єси вимагали багато праці й сил. Доводилося драматургічно гострішими створювати конфлікти, стрункішою і динамічнішою – композицію, шліфувати репліки персонажів, робити напруженішими діалоги. По суті, це була копітка робота з написання нових творів.
Для інсценізації та переробок Михайло Старицький добирав такі твори, які були співзвучними часові, вражали яскравістю образів і відповідали його естетичним уподобанням.
Була ще й інша причина, яка спонукала письменника створювати переробки: починаючи з 1863 року, тобто після появи Валуєвського циркуляра, офіційно були заборонені переклади п’єс українською мовою, переробки ж формально не підлягали забороні і були зручним засобом наближення творів російської, польської та інших літератур до широких кіл української спільноти.
Саме через переробку сюжетів малосценічних п’єс письменника звинуватили у плагіаті. А приводом для позову до суду стала стаття Ізмаїла Александровського «Драматурги-хижаки», яка з’явилася у петербурзькій газеті «Мировые Отголоски».
У липні 1897 року на ім’я прокурора Петербурзького окружного суду надійшла приватна скарга від дворянина Михайла Старицького такого змісту: «В номере 130-м петербургской газеты “Мировые Отголоски”, вышедшей в свет 13(25) мая 1897 г., помещена статья под заголовком “Драматурги-хищники”, подписанная И. Александовским. Статья эта как по содержанию, так и по отдельным выражениям составляет сплошное, крайне грубое оскорбление посредством злонамеренной и обдуманной лжи. Сотрудник киевской газеты “Киевлянин” г. И. Александровский начал безцеремонно преследовать меня как малорусского писателя, сколько могу припомнить, с 1893 года…»
Періодичне видання «Киевлянин» – приватна газета консервативно-монархічного спрямування, що виходила з 1864 по 1919 рік. Газета була однією з найвпливовіших і найкращих провінційних газет Російської імперії, а тепер є важливим джерелом історичних відомостей про події тогочасного життя Києва.
У двох номерах цієї газети за 21 листопада 1901 року (с.4) та 22 листопада 1901 року (с.3) є цікаві матеріали про єдиний у своєму роді судовий позов українського письменника Михайла Старицького проти журналіста Ізмаїла Александровського.
Розгляд скарги розтягнувся на довгих чотири роки. І тільки 19 листопада 1901 року вже у Київському окружному суді відбулося засідання. Михайло Старицький через хворобу на засідання суду не з’явився. Його представляли: відомий київський адвокат Лев Куперник та донька письменника Людмила Старицька-Черняхівська.
Ізмаїл Александровський був присутнім на засіданні, його захищав присяжний повіренний Горбунов. З одинадцяти свідків, яких викликали до суду, з’явилося тільки п’ятеро: редактор журналу «Киевская Старина» Володимир Науменко, композитор Микола Лисенко, письменниця Ольга Косач (Олена Пчілка), театральні діячі Марко Кропивницький та Микола Тобілевич (Садовський).
Зал засідання був вщент переповнений представниками київської інтелігенції та студентської молоді. Попри пристрасті, що вирували у залі засідання, суд визнав безпідставними звинувачення письменника у плагіаті, як і те, що нападки Ізмаїла Александровського мали характер особистої антипатії. Кореспондента визнали винним у наклепі, і йому загрожувало позбавлення волі від двох до восьми місяців. Вирок виявився досить поблажливим. Суд прийняв до уваги заяву адвоката Михайла Старицького – письменника не цікавив розмір покарання. Головним для нього було повернення доброго імені.
Суд також врахував легковажність, яку підсудний проявив, готуючи свої статті, і виніс вирок: 7 днів у в’язниці та відшкодування витрат на судову справу. Але з боку відповідача надійшла апеляція.
Михайло Старицький клопотав про повторний розгляд справи. Проте розглянути її планували лише через три роки, весною 1904-го. Цього разу Ізмаїл Александровський звернувся до драматурга з проханням забрати позов в обмін на визнання помилок в оцінці його творчості та публічне вибачення на сторінках київських газет. Михайло Петрович погодився. Журналіст дотримав слова. А письменник повернув собі чесне ім’я.
Сумним фіналом цієї історії стала передчасна смерть Михайла Старицького 27 квітня 1904 року.
Відійшовши в інші світи, він залишив нащадкам цікаву драматургічну спадщину, а його п’єси «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза», «Талан» стали класикою української драматургії і не сходять зі сцен сучасних українських театрів та кінотеатрів.
На одному з інтернет-аукціонів книгу «За двома зайцями» 1927 року випуску оцінили майже в тисячу гривень.
Михайло Старицький. За двома зайцями. Львів, 1927р.
КІНО
Фільм над гумором якого час не владний
"Мерсі за компліман!"
Цитата з фільму "За двома зайцями"
Сценічне життя п’єси «За двома зайцями» почалося ще 4 листопада 1883 року в Києві. Щоправда, на тодішніх афішах писали іншу назву, яка відповідала поширеній традиції використання народних прислів’їв: «Панська губа, та зубів нема». І лише в думах додавали: «За двома зайцями». Утаємничені київські театрали знали, що твір, за яким поставлено спектакль, є переробкою написаної ще 1875 року «міщанської комедії» І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках». П’єсі свого часу не пощастило: за нею закріпилася репутація твору, малопридатного для сцени. Розгледівши ідейно-естетичнпй потенціал драми Нечуя-Левицького, Старицький береться до роботи та модифікує цю п'єсу для сучасного йому театру.
Ми можемо припустити, шо назва п'єси походить від прислів’я «За двома зайцями поженешся - жодного не впіймаєш».
Коли 1960 року на кіностудії ім. Олександра Довженка Віктор Іванов розпочинав зйомки малобюджетного фільму за п’єсою Михайла Старицького, ніхто і гадки не мав, що картина стане класикою радянського кінематографа, а її героїв через багато років увіковічать у бронзі.
У 1961 році на кіностудії ім. О. Довженка в Києві режисером Віктором Івановим було знято комедійний фільм «За двома зайцями» за мотивами однойменної п’єси М. Старицького. Фільм був знятий українською мовою, оскільки спочатку отримав другу категорію і планувався до показу тільки на території Української РСР. Пізніше, коли фільм завоював величезну популярність, він був частково переозвучений цими ж акторами російською мовою, потім був запущений у всесоюзний прокат. Оригінальна звукова доріжка українською мовою довгий час вважалася загубленою, проте була знайдена в маріупольському фільмофонді у 2013 році. У цьому ж році фільм з оригінальною україномовною озвучкою був представлений широкій публіці в Києві.
"Головне у людини не гроши, а натурально Хворма, вченість.
Потому єжелі людина вчена, так їй вже світ перегортається догори ногами,
пардон, догори дибом.
І тогда, когда тому, одному которому, невченому будіть біле,
то вже йому, вченому, которому, будет вже як ну рябе!"
Цитата з фільму "За двома зайцями"
Жанр
комедія
Режисер
Віктор Іванов
Сценарист
Віктор Іванов
У головних ролях:
Криницина Маргарита Василівна
Борисов Олег Іванович
Наталія Наум
Анатолій Юрченко
Оператор
Вадим Іллєнко
Композитор
Вадим Гомоляка
Кінокомпанія
Кіностудія імені Олександра Довженка
Тривалість 72 хв.
Мова українська, суржик, російська, російська (дубляж)
Український фільм «За двома зайцями» 1961 за мотивами комедійної п'єси Михайла Старицького — культовий і дуже «київський». Стрічка чудово передає побут та атмосферу тогочасної столиці, та й зйомки відбувались переважно на київському Подолі.
Мабуть цю історію непутящого але завзятого цирульника Свирида Голохвастова знає кожен. При чому не останню роль у популяризації п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями» зіграв однойменний фільм режисера Віктора Іванова, який глядач уперше побачив 1961 року.
Величезна кількість людей любить і пам’ятає знаменитий комедійний фільм “За двома зайцями“. Кінострічку буквально розібрали на цитати.
"Ноги бачите для того чєловеку й дані, чтоби бити ними землю, потому вони й ростуть нє із голови."
"Баришня уже лягли і просять."
Оскільки популярність фільму не згасла і колоритні персонажі фільму – Проня (Криницина Маргарита Василівна) і Голохвостий (Борисов Олег Іванович) – на кілька десятиліть припали до вподоби глядачам, у 1999 році головним персонажам Проні Прокопівні та Свириду Голохвостому навіть встановили пам’ятник у самому серці Києва біля Андріївської церкви.
Зйомки картини як з’ясувалося коштували режисеру чималих нервів. Почалося все зі сценарію. Начальство ніяк не хотіло давати йому «зеленого світла». П’єса корифея українського театру здавалася занадто небезпечною. Тоді режисер вдався до хитрощів. Трохи переробив сценарій і заявив, що в новому фільмі хоче сатирично зобразити стиляг, мовляв герої старої історії та сучасні прихильники солодкого буржуазного життя, яких тоді так нещадно лаяли мають багато спільного. Проти таких аргументів начальство не встояло. Фільм знімати дозволили, але майбутній картині «За двома зайцями» одразу призначили 2-гу категорію, оскільки у Всесоюзний прокат випускати її не збиралися, то дозволили знімати українською мовою, ну майже українською, на скільки це дозволяла п’єса.
Більшу частину сцен зняли в павільйоні Кіностудії ім. Довженка. Але деякі епізоди фільмували на київських вулицях. Головною магістраллю був Андріївський узвіз - там зняли проїзд у візку на весілля, прохід четвірки хлопців з гітарою. На екрані легко впізнати також Контрактову площу, старий Житній ринок, Володимирську гору, сходи Андріївської церкви тощо.
На головні ролі самого Голохвастова і Проні режисер передивився чимало претендентів та зрештою зупинився на кандидатурах Олега Борисова та Маргарити Кринициної. До речі ходять чутки, що Криницину постановник побачив мало не випадково. Її попросили тимчасово побути Пронею під час проб екранних батьків героїні у виконанні Миколи Яковченка та Ганни Кушніренко. Під час цих репетицій постановник помітив, що тимчасова Проня помітно виблискує діркою замість зуба. Виявилося Криницина за день до цього невдало поласувала горіхами, от її чарівна усмішка і порідшала. Втім попри це чи завдяки цьому Іванов без усіляких проб віддав головну роль Кринициній.
Щоправда, інша студійна оповідка подає, що все було не так: режисера змусили взяти Криницину на цю роль. У її доробку були тільки чотири невеличкі ролі в різних фільмах, але жодної головної.
Таїсія Литвиненко, виконавиця ролі служниці Хімки, згадувала:
"Ось до кого Іванов мав багато претензій - це до Маргарити Кринициної. Він просто не прийняв її від самого початку. Вважав, що йому нав'язали цю кандидатуру. В той час чоловік Маргарити Кринициної Євген Оноприєнко був головним редактором кіностудії і начебто сказав, що якщо його дружину не візьмуть у картину, то й самої картини не буде".
Хай там як, стосунки режисера з виконавицею головної ролі не склалися. Кажуть, навіть її кумедна зовнішність - результат своєрідної помсти режисера. Щоб зробити Проньку некрасивою, актрису навмисно спотворювали: заклеїли зуб, напхали в носа горіхів, аби став випуклим.
Чоловік Кринициної, подивившись стрічку, розсердився: "Це ж треба було дозволити так себе спотворити!". І більше, кажуть, цього фільму не дивився.
Для створення образу Проні Прокопівни гримерам довелося постаратися. У справу пішло все: актрисі знебарвлювали брови, волосся накручували не на бігуді, а на цвяхи. А в ніс їй вирішили вставити пробки, щоб спотворити риси обличчя.
Кажуть, після успішних фільмів актори прокидаються знаменитими. З Маргаритою Криницыной це теж сталося. Правда, автографи просили рідко: просто не впізнавали. Коли актриса говорила, що вона та сама Проня Прокопівна, їй просто не вірили.
Заробітна плата, наприклад, Кринициної була 13 рублів та 50 копійок за знімальний день. Потім директор підняв плату до 18 рублів. А після завершення зйомок, актриса отримала премію-400 рублів. Маргарита Василівна пригадує, що для неї це були великі гроші. Вона змогла накупити доньці німецьких іграшок.
В Олега Борисова та Кринициної склалися хороші відносини, як на знімальному майданчику, так і поза ним. Вони підтримували постійно стосунки, зідзвонювалися. Борисов навіть кликав Криницину в театр імені Лесі Українки. Але її туди не взяли.
Манери головний герой перейняв у стиляг.
Актор Олег Борисов запам'ятався тим, що не соромився заперечувати ексцентричному режисерові. Один з прикладів — сцена, де Свирида Голохвостого перекидають через паркан. Актор резонно зауважив, що по іншу сторону високої огорожі — тверда мостова, і попросив режисера показати, як правильно падати з висоти на каміння. Іванов в запалі показав, але невдало приземлився. Більше Борисову він ризикованих сцен не пропонував.
Сталася досить цікава історія і під час озвучування комедії. Серед героїв картини був колоритний попугай, який жив в кімнаті Проні та кричав:"Химка-дура". Звісно, можна було б навчити пташку більш приємнішого лексикону і не обтяжувати попугая такими словами за ради декількох знімальних днів. Надалі озвучував попугая сам режисер фільму Віктор Іванов. Адже птах говорив тільки те, що вивчив попередньо. До речі, режисер вдало виконав цю роль.
Режисер змучив всю знімальну групу. Він був такий емоційний, що раз у раз падав в обморок — за це його прозвали психом. Зривався на всіх, і деяким доводилося навіть викликати швидку. А Олег Борисов писав заяву про звільнення, але все ж залишився.
За словами онуки режисера Олени, дідусь на знімальному майданчику багато імпровізував:
"Він на ходу вигадував неймовірні історії, винаходив нові слова, каламбури:
"Я вам не как-либо что, а что-либо как!", "Баришня уже лягли и просють", - усього цього ви не знайдете в тексті Старицького. Це придумано і дописано в сценарій Івановим", але саме їм фільм багато в чому зобов'язаний своєю популярністю.
Свирид Петрович Голохвастов — це гіперболізоване втілення всіх характерів юнаків-жевжиків, для яких вдале одруження стало єдиним способом реалізуватися й закріпитися в соціальному житті, покращити своє становище. Для таких людей праця не є сенсом існування, вони, наче безтурботні метелики, літають життям, не помічаючи, що руйнують при цьому людські душі.
Голохвостий. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються-кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси!
Так і Свирид Петрович прагне одружитися з негарною і дурнуватою Пронею Прокопівною, щоб жити безбідно. Дівчина, незвикла до чоловічої уваги, відразу ж тане, не розуміючи, що Голохвастов зовсім не любить її. Здається, що ситуація розвивається за планом Свирида Петровича, однак саме в цей момент жевжик зустрічає Галю — втілення краси й цноти, справжню мрію кожного чоловіка. Голохвастов закохується і розривається надвоє: він має одружитися з Пронею з розрахунку і хоче бути з Галею через кохання.
Дійсно, Свирид Петрович погнався за двома зайцями, та жодного не спіймав, оскільки брехня завжди виходить на світ Божий, ніколи вона не залишається непокараною. Саме в день весілля інтриги Голохвастова, чи як називає його батько Проні "Голохвастого", розкриваються, і він з ганьбою мусить залишити Київ.
Фінальна сцена фільму просто блискуча: Свирид відступає, осміяний усіма оточуючими, Проня Прокопівна плаче і лається (вона зовсім не варта жалощів, бо сама досить жорстока до своїх близьких, байдужа до них), а Галя зі своїм коханим гордо спостерігають за цим — саме вони є у фільмі втіленням позитивних рис.
Коли фільм вийшов на екрани виявилося, що глядача він зацікавив набагато більше ніж очікувало керівництво. Тоді ж наказом зверху «За двома зайцями» переозвучили російською мовою та показали у кінотеатрах усього Радянського Союзу.
В 1999 році фільм удостоєний Державної премії України імені Олександра Довженка.
В 2003 році було знято українсько-російський новорічний комедійний фільм-мюзикл режисера Максима Паперника за мотивами однойменної української класичної п'єси Михайла Старицького «За двома зайцями».
Копія фільму з рідним для нього українським озвученням містично зникла, але через багато років 2013-го таки вдалося знайти первісну українську фонограму картини в Маріупольському фільмофонді працівниками кіноархівів, які її зберегли.
13 липня 2013 року українська версія вийшла в ефір на телеканалі Enter-фільм.
На сьогодні повну версію фільму завантажено до YouTube.
Дивіться оригінал фільму, озвучений рідною українською мовою
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
Старицький заручався згодою авторів тих п’єс, які планував переробляти. Так, наприклад, було з п’єсою «За двома зайцями» (первинна назва «Панська губа, та зубів нема»). У 1881 році М. Старицький разом з Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком та іншими діячами українського театру організували в Києві літературно-драматичний гурток, метою якого було поширення та збагачення бідного та застарілого українського репертуару. Члени гуртка запропонували Михайлу Петровичу переробити для театру малосценічну, але цікаву задумом комедію Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». Старицький листом звернувся до автора п’єси, повідомивши, що драматичний комітет доручив йому переробити «На Кожум’яках».
.jpg)
.jpg)
Жанр
.jpg)
.jpg)
