Тамара Артемівна Севернюк дуже особлива авторка для Муніципальної бібліотеки. Окрім того, що поетеса має власну авторську програму у нашій книгозбірні, вона усі свої книги презентує тут. Затишна атмосфера, інтелектуальна аура і відчуття присутності непересічних чернівчан створюють дуже особливу синергію, книги огортає магія…
Напередодні різдвяних свят, коли кожна християнська душа тягнеться до чогось чистого і прекрасного, вийшла збірка Тамари Артемівни “По дорозі до храму. Сповідальні звірення”. Ця книга увібрала в себе трепетний дух святості, магію церковного дійства і найголовніше - розмови з Богом.
Севернюк Тамара По дорозі до храму. Сповідальні звірення : Поезія / Тамара Севернюк. - Чернівці : ДрукАрт, 2021. - 128 с.
Перше, що глибоко зачепило мою свідомість і хробаком точило її, поки я не заглибилась у тему - це обкладинка. Не знаю, чи кожен з вас уявляє, як виглядає класична польова дорога у селі. Грунтова, з двома чітко помітними коліями від возів та іншого транспорту, а між ними - вервечка травинок, яким пощастило вижити. Такою дорогою ведуть худобу, везуть урожай, зустрічають гостей і йдуть до храму.
Більш ідилічний образ дороги годі знайти, ти дивишся, а повз пролітають дитячі роки. Пролітають моменти, коли ця дорога була непомірно довгою, шлях здавався нескінченним. А потім обернено пропорційно ви двоє змінювалися: вона маліла, а ви росли…
Ця польова дорога - Україна, вона характерна будь-якому регіону і є своєрідним провідником. Куди? Очевидно, до Всевишнього.
Тамара Артемівна славиться своєю філософською і релігійною поезією. Свого часу, коли вперше читала вірші авторки, я була глибоко схвильована її текстами, бо постійно в голові крутилася думка: я саме це хотіла сказати, але слів не знайшла. Знаєте, коли читаєш власні думки у чужих текстах, починаєш емпатіювати і захоплюватися. Відчуття якоїсь, ледь не священної, спільности дарує невимовне щастя і заспокоєння.
Напередодні Різдва хочеться поговорити про тексти, присвячені саме цій темі. Тамара Артемівна дуже глибоко вірує, це помітно з її поезій. Людина, в серці якої немає Бога, ніколи про нього не напише. Вона пише… і будить в серцях інших той щемкий смак Різдва, справжнього свята, відчуття єдності і чистоти.
Книга побудована за принципом року: початок відрахуваємо зі народження Ісуса Христа і від зими прямуємо через весну і літо до осені, щоб повторити знайомий цикл.
З каплиці
Ранок передріздвяний
Із вічності зазирнув
І снива землі туманом
Інію огорнув.
Так щемно запахло сіно
З каплиці морозних літ.
Приймала земля, як віно,
Зорі вечоровий квіт.
Чи перша, а чи остання
Торкнула земне чоло.
Не вірилось в проминання,
Тимчасом воно прийшло.
Минула томливість вежі,
Якої не досягти.
Минулись розлучні межі, За котрими - я і ти...
Зосталося поза краєм
Каміння розчарувань.
І ми кришталі збираєм
На вівтар всеіснувань.
Авторка намагається осмислити таїнство народження Ісуса, вона з любов’ю і неймовірною ніжністю описує біблійні мотиви. В цей час її поезія просякнута алюзіями. Перед нами народжуються ідилічні картини Нового Завіту, ми ніби беремо участь у божественному дійстві, стає частиною кулеподібної мозаїки, яка без нас не може функціонувати.
Коли читаєш поезії, присвячені Ісусу, його народженню і дивотворінню, одразу заспокоюєшся. Якийсь неймовірний спокій і віра у спасіння огортають душу.
Бувають такі хвилини, як вечір Святий в соборі,
коли прощається тайна з великим своїм творцем,
і входить у людські душі, як в небо ночеве — зорі,
і кожен щось відчуває, хоча не каже про це.
Вслухаєшся мовчки в себе і чуєш вселенські хори,
Хоч мало що розумієш із їхніх співань в собі,
Та небом послана тайна в кожнім серці говорить,
І де б не був ти - озветься добром чи горем в судьбі.
Отак от прийшла до мене,
Як мить, що звелась з безодні,
З оманних проваль, як спас мій, опора і друг,
Як вечір святий в соборі, зворушивши дні самотні,
Ота невловима тайна, якою крилатять дух.
Окрім радісних моментів відчуття свята і безумовної причетності до релігійного дійства, є у Тамари Артемівни дуже щемкі і правдиві тексти. Для себе я їх назвала монологи з Богом. Він є, він чує, але відповісти поки не може: напевно збирається от-от сказати своє Слово.
Поетеса дуже глибоко відчуває присутність Всевишнього у буденних речах, вона здатна її помічати і фіксувати у своїх текстах. Вона часто звертається до Нього з питаннями, часто кричить і просить дати відповідь на ті питання, які не дають їй спокою. Вона переосмислює і пропускає крізь себе досвід попередніх поколінь, маркером виокремлюючи те, що найбільш необхідне зараз кожному з нас.
Чому мовчиш ти, Господи, чому?
Твій світ так дивно схожий на тюрму.
Дарма що в нім не видно жодних ґрат,
і що ніхто не лічить в ньому втрат.
Але так віє жахом з порожнеч,
так вправно чатник править службу втеч,
біжать, біжать до сіл чужих, до міст...
Тобі — своє… А їм — у чому зміст?
Адже той біг, життя їх — не без меж…
Ти дав його… Його ж і забереш,
закрита книга — суть того дання,
Не перейти мовчання навмання.
Не перейти… Та я, проте, іду,
щось дороге тріпоче на світу…
І вабить сині золоту узвиш…
Про що, про що Ти, Господи, мовчиш?
Знаєте, вона дуже любить. Любить кожного з нас, навіть якщо ми не заслужили. Такої любові до людини я не зустрічала давно, вона ревно виконує заповіді Бога, вона цим живе.
У всі похмурі вогняні часи
І - воскресіння сизо-світанкове
Скажи: “Люблю” і видихни:
“Єси…” -
Своїй землі і роду
Й - Небу слова
Напевно найбільше щастя для людини - осягнути свою істину і знайти свою правду, те заспокоєння і душевний мир, що дарує молитва. Мені здається, що Тамара Артемівна її осягнула. Її поезія таїть в собі багато загадок, але висновок завжди один - ця жінка добре знає, що каже, вона знає…
Попри складнощі, проблеми і жалі, вона вірить у щасливе майбутнє. Віра в Бога породжує віру в себе, у свого ближнього і в цей світ, зрештою. Переможна пісня озивається голосами церковного хору, навколо настає спокій і затишок - це Бог оживає у кожному, хто причастився до цієї книги.
Всього в житті багато і потроху,
Своє ж ти мусиш власно пережить.
Нестерпно важко споглядать Голгофу,
І хресну путь, яка в крові лежить.
На тій Горі горять його страждання,
Але не там живуть його сліди.
І не туди нам йти за покаянням,
І за прощенням - також не туди.
Воно в тобі самім — всечасно, гірко,
Але скажи у найжорсткішу мить,
Коли з небес впаде погасла зірка:
— Я так давно люблю в мовчанні жить.
Люби…
Твоє мовчання переборе
всі крики хмар у небі крижанім.
Як та Гора тобі не тільки — горе,
То янгол смерті вбереже твій дім…
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
