Безумовно, домашня бібліотека - святиня для кожного інтелектуала. Люди у всі часи намагалися сформувати найбільш багату і різноманітну книгозбірню, щоб у будь-який час повертатися туди, знаходити прихисток для душі і поживу для розуму.
Ні для кого не секрет, що Муніципальна бібліотека повністю утворена на основі особистих фондів Анатолія Миколайовича Добрянського, Петера Деманта і багатьох чернівецьких та всеукраїнських інтелігентів.
Наша книгозбірня - єдина в Україні муніципальна установа, сформована на основі домашніх бібліотек.
Роман Іваничук, як автор визнаний і відомий, з висоти свого досвіду дав кілька порад читачам і на основі власного життя продемонстрував, як потрібно формувати власну бібліотеку.
“Бібліотека - то своєрідний банк. Навіть не можу собі уявити, що їх раптом не стало б - огорнуло б тоді мене неймовірно тривожне відчуття, як ту людину, що опинилася посеред пустелі, де немає життя..”
Починається все з дитинства… Перші книжки, казки, оповідки приходять до юних читачів від батьків, дідусів, бабусь. Письменник згадує, як його тато, сільський вчитель, за останні гроші купував йому книги і знайомив малого хлопця з класичною літературою для дітей, формуючи бібліографічний смак дитини. Надзвичайно важливо наповнювати дитячі полиці книжками, знайомити малечу з різними культурами, авторами і навіть світами. Іваничук добре пам’ятає, що коли підріс, ті книги віддали школі, аби добро не пропадало.
А потім тато регулярно купував своєму сину найкращі світові та українські книги, постійно розширюючи кругозір дитини. Важко не погодитися, що така приємна звичка міцно укорінюється в свідомості і втратити її потім нелегко.
Книги супроводжували Романа Іваничука впродовж усього життя. Він сформував колосальних розмірів бібліотеку і намагався ділити і сортувати книги за жанрами і, так би мовити, особистою цінністю.
Зрозуміло, що окремі полиці займають художні, наукові та публіцистичні твори. Історичні книги автор особливо любить і цінує, бо прославився і став майстром жанру, що в художніх творах осмислював минуле України і замальовував білі плями на сторінках нашої історії. Такі твори займають особливе місце в серці та бібліотеці митця.
Окремої уваги заслуговує скриня з перекладами його дочки - Наталії Іваничук. Не знаю, чи знайдуться батьки, для яких творчість дитини не буде особливою. Очевидно, що Роман не виняток. Він з глибоким пієтетом і захопленням оповідає про творчість своєї дитини і обіцяє берегти безцінні примірники творів, як зіницю ока.
“Домашня бібліотека - це характер її власник з його зацікавленнями, світоглядом і ментальністю.”
Для будь-якого вірянина сакральними є біблійні книги. Роман Іваничук теж виділяє Євангелія та інші релігійні книги, що стали для нього цінними.
Не забуває згадати автор і про ті книги, які він ніколи не читав і не збирався читати. Зазвичай, це подарунки від авторів та друзів. Не всі книжки є хорошими. Коли маєш багатий читацький досвід, можеш легко відрізнити хорошу книгу, від банального епігонства і бульварщини.
Але найголовніше питання автора, яке залишається риторичним: що робити з домашніми бібліотеками? Як їм бути після відходу власника?
На це питання, очевидно, ніхто не може дати однозначної відповіді. Але відомо одне: книги мусять жити, а бібліотеки влаштовані так, що готові прийняти будь-яку з них, дати, наче людині, прихисток у своїх затишних стінах і відкрити двері в нове життя.
“Домашня бібліотека - то властива душа її господаря.”
Не дивно, що у своїй оповіді про книги та домашню бібліотеку, автор згадує Галину Пагутяк - одну з героїнь сьогоднішньої розмови.
“Переглядаю ще раз колись прочитані романи Галини Пагутяк “Смітник Господа нашого” та “Сни Юлії й Германа” і дивуюсь, як письменниця ненав’язливо витворює свій світ, одночасно вигадуючи себе саму.
І важко сказати, що в неї є первинним: а може, створене письменницею життя сильніше впливає на неї, ніж вона на своїх персонажів?
Авторка, напевне, добре усвідомлює, що відкривається вона не масовому, а вибраному читачеві, який зуміє розшифрувати її письмена.”
У загадкові і дещо магічні зимові вечори хочеться причаститися до чогось фантастичного. Роман Галини Пагутяк “Слуга з Добромиля” оповідає історію дхампіра - сина відьми і опиря. Він народився у 1300 році в Добромилі у вдови, яку всі називають відьмою. Хлопчика прозивають байстрюком, бо він росте без батька, але найголовніше, що він безсмертний.
Свою історію він розповідає психологу в часи Першої світової війни. 800 років ця людина жила в місті, постійно змінюючи свою личину. Він побачив багато і йому є що розповісти уважному слухачеві.
Насправді, цю історію можна розглядати з двох сторін. Перша: фантастична історія не менш фантастичної істоти, щось на кшталт серіалів про вампірів і вовкулак, що захоплюють читачів одразу і змушують повірити у надприродність. Людей здавна притягував міф, віра у вищі сили, звідси усі вірування наших предків, їхні замовляння і божественні істоти. Це історія однієї душі, заблуканої в епохах, обличчях і всесвітах…
Але є інший бік історії: пошуки впродовж століть себе, альтруїстична боротьба за спокій міста і його жителів. Цей образ - втілення людських вагань. Це короткий переказ історії нашого світу, наших людей. Уважний, високоінтелектуальний читач одразу помітить інтертекстуальний характер прози, а інакше Галина Пагутяк писати не може. Її герой осягає істину балансування між добром і злом, намагається передати мудрість віків своїм слухачам.
Чомусь ця авторка не така популярна, як інші наші письменники. Можливо відповідь криється у зриванні шкір? Потрібно розгорнути шкаралущу, аби вкусити плід її високохудожнього слова і замислитися про вічне…
Ще один автор, про якого хочеться згадати - Валерій Шевчук.
Зізнаюся чесно, мене заінтригувала обкладинка, бо для неї використали картину Єроніма Босха “Сад земних утіх”. Попередній досвід читання запевнив, що книги з використанням сюжетів Босха не бувають поганими (маю на увазі “Сад земних насолод” Світлани Кирилюк).
До цієї книги увійшли фантастичні повісті з елементами детективу. Очевидно, що автор тяжів до “кафківської естетики”. Його герой потрапляє у дивний замок і стає його заручником. З ним спогади про батьківський дім, такий собі втрачений рай (за Мільтоном?) і безмежна віра у щасливе майбутнє.
Основна ідея цих повістей - свобода людини, спроба здерти із себе клеймо раба і отримати омріяну волю. Напевно, саме тому яскраво проглядається образ птахів - втілення свободи під час польоту.
Не можу не зазначити, що повісті написані у радянський час, період приниження людини мислячої і максимальної деморалізації та де-ідентифікації, коли людям потрібен був ковток свіжого повітря - твори Шевчука.
Повість “Початок жаху” оповідає про студента (спудея, давайте так) Києво-Могилянської академії Михайла Вовчанського, який намагається прожити життя якомога правильніше. Хлопець уникає можливих спокус, але їх стає навколо надто багато. Небажання взаємодіяти зі світом відкриває ворота для жаху - люди починають робити вибір замість нього. Тоді герой стає не суб’єктом, а об’єктом і потрапляє у зачароване коло.
Фантастичність проглядається у всіх творах Валерія Шевчука, аж надто цікавою є повість «Маленьке вечірнє інтермеццо», оповідачем якої є… кіт.
На думку одразу приходить роман “Життєві погляди кота Мурра” Е. Т. А. Гофмана. Крізь призму світосприйняття тварини осмислюються найскладніші екзистенційні питання: любов, дружба, совість, честь і самотність.
“Мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава — це волосся їхнє, а дерева — витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя — це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. І небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені — скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку — сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б'ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамент, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…”
Новели у двох томах “Порослий кульбабами дворик” - це збірники творів, що не увійшли до попередніх книг автора. Новели різножанрові: “Осіння новела”, “Людина украла волю”, “Один, єдиний раз”, “Біль”, “Світовид”, “Стіни” оповідають короткі історії людей, міст та епох, відображаєючи найголовніші їхні риси.
Ці книги змушують не просто осмислити власне життя і пріоритети, а й відчути себе частинкою нерозривної єдності, що тягнеться крізь віки.
Бажаємо вам приємного читання і раціонального використання простору на полицях домашніх бібліотек! Щасливих свят Вам бажає колектив Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
