Розпечений пісок під босими ногами як єдиний спосіб осягнути істину

Творчість Христі Венгринюк потрібно розглядати крізь призму її біографії. Усе життя письменниці – шлях до Бога, пошуки себе і своєї місії у світі. Книга «Народжуватися і помирати взутими» вийшла відносно нещодавно - у 2018 році, коли авторку вже можна було назвати зрілою людиною. Це збірка невеликих сюрреалістичних новел та оповідань, які можна класифікувати за трьома основними мотивами: людина і природа, війна (одна новела) і пошуки Бога. 
 
Твори були написані під впливом складних антидепресантів, Христя довго не наважувалась показати світу дитя страждань, але зрештою зробила це і збагатила скарбницю української літератури складними і багатозначними текстами.
 
Про книги, які стали знаковими для Христини, читайте за посиланням:
 
 
Загалом, творчість Христі Венгринюк дуже особлива, її стиль не схожий ні на кого з нині існуючих авторів. Перед читачем щоразу розгортається нова історія, в якій діють фантастичні істоти. Вони не просто живуть у своєму вигаданому світі, а взаємодіють з нами, звичайними людьми. Часто людина мусить пройти ініціацію, причаститися, так би мовити, щоб торкнутися до світу природу і злитися з ним. 
 
Природа відіграє надважливу роль у житті авторки та її творах. Герої буквально вростають у навколишнє середовище, доповнюють його і витворюють синергію. Помітно, що тактильність необхідна у цьому танці: торкатися пелюсток, трави, ступати босоніж по росі, пити її, розмовляти з птахами, народжувати з ними спільних дітей (!) Основне завдання читачів – повірити їй, відкинути всі установки і стереотипи, піддатися течії і спробувати кров тексту. 
 
Крізь мотиви єднання з природою, сплетіння з потойбіччям, авторка осмислює онтологічні проблеми, які її хвилюють. Вона осмислює любов у широкому і вузькому сенсі: кохання до людини, птаха, квітки – неважливо і любов до Батька, пошуки Бога в собі та навколо, нескінченний шлях в гонінні за ним. 
 
Її любов здатна на дива, вона не має меж, кордонів і заборон, увесь світ схиляється в поклоні цьому небесному почуттю. Її любов не кипить, не вивергається вулканами, а тече молочними ріками в найглибших розколах землі, зцілюючи її. 
 
Новела «Наречена зебри» залишає гіркий післясмак. Це історія про велику любов і великий страх, про виродження людськости, про ініціацію (фізичну у книзі і моральну в реальному житті). Чоловік, що втрачає людську подобу, його моління бути врятованим, тваринний інстинкт, що пробивається крізь зовнішню оболонку і огортає змієподібним язиком зуби, не залишає читачів байдужими. Страх, жах, відраза – невіддільні від цієї прози почуття. Читаєш з усвідомленням причетності до якоїсь великої таємниці, водночас маліючи перед безмежною силою Бога. 
 
Парадоксально зливаються у цих новелах образ Бога-Всевишнього і фантастичних, міфічних істот. У світі Христі вони органічно поєднуються, місця вистачає усім, на відміну від Святого письма. Її твори – своєрідні апокрифи, що не знайшли притулку у церкві і туляться до сторінок цієї книги, формуючи тут свій дім. 
 
Христя Венгринюк показує малість і крихкість життя людини у великому та жорстокому світі, попри те, що жорстокості у її творах немає. Кожен вчинок зумовлений рядом причино-наслідкових зв’язків. 
 
У новелах ніхто нічого нікому не винен, кожен відповідає за себе, кожен підсвідомо ізолюється від інших, задля порятунку своєї душі. 
 
Авторка розкриває тему війни, як невіддільну частину життя людини крізь психологію жінки. Її покоління переживає афганську війну (де помирає її чоловік) і війну на Сході, куди забирають її сина. Трагедія полягає в тому, що це «не наша війна», жінка блокує сприйняття правди, бо пережити її не зможе. Вона буквально божеволіє від свого горя, ховається у вигаданий світ тіней, де може бути щасливою. 
 
 
Її історія найбільш правдива і реалістична з когорти цих новел. Немало жінок в Україні переживають це зараз, немало їх втратило батьків, чоловіків і братів на чужій війні в Афганістані. Немало їх хоронить своїх синів тепер, називаючи війну «не нашою». Наша вона чи ні – справа кожного, переконати людину в правильності якогось твердження важко. Але зазвичай любов до дитини перемагає патріотизм і тоді ні держава, ні люди вже не потрібні, бо втрачений головний сенс життя. 
 
Це велике горе, з яким щодня стикаються українці, коли захищають свою землю від чужої війни. Інколи ти не обираєш, вести війну чи ні, цей вибір роблять за тебе і тоді не захистити себе означає програти… А перемога нам ой як потрібна, друзі, навіть ціною власних життів. 
 
Про ціну людського життя теж читаємо тут, між рядками розсипані алюзії на Франца Кафку і Альберта фон Шаміссо, авторка переосмислює світові сюжети, інколи трактує їх по-своєму. Але найголовніше, що вона знайшла сенс буття десь в розсипах квітів на сюрреалістичних блакитних луках, де сонце сміється з-поза кущиків конюшини, а поруч лежить русалка з прозорим тілом. 
 
Христя Венгринюк визначила шлях до Бога, як найскладніший і найприємніший людський поступ. Перед відчуттям екстазу обов’язково мусять бути випробування: пустеля, злива, холод, розпечений пісок під босими ногами. Чому босими? Може, щоб відчути? Щоб відчути по-справжньому, не ховатися за товстими підошвами своїх кедів. Бо усі ми народжуємося і помираємо взутими, інколи не даючи собі надії на осягнення істини. 
 
Олена Лисенко