Але Кожелянко був дуже самобутнім і особливим поетом, його вірші не схожі ні на чиї інші, він бачив набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Напевно тому його часто називають пророком. Як і більшість письменників, Василь Кожелянко починав з поезії. Його перша збірка вийшла друком у 1994 році в результаті перемоги у конкурсі “Гранослов”, організованим Спілкою письменників України (1992 рік).
Вихід збірки “Терновий іній” став явищем літературного життя.
У цьому ж, 1994 році виходить друком друга збірка Василя Кожелянка — “Білий і рудий”. Але у Чернівцях Кожелянко-поет був відомий ще задовго до публікацій, адже в цей час проходили різні мистецькі фестивалі і літературні зустрічі, у яких він часто брав участь. Як зазначила Світлана Дмитрівна, “Терновий іній” та “Білий і рудий” потрібно розглядати паралельно, адже до другої збірки увійшли ті поетичні твори, які не були надруковані в першій. Назва дебютної книги “Терновий іній” не подобалася автору, він бачив її інакше, але, на жаль, ми вже не зможемо дізнатися, яка назва подобалася Василю.
Після виходу цих книг, з’явилося кілька поодиноких рецензій у чернівецьких та всеукраїнських виданнях, але ґрунтовних відгуків не було. Лише Юрій Бедрик у журналі “Слово і час” у 1994 році надрукував статтю “У сяйві песимізму”. Це була дуже обережна, але фахова спроба аналізу поезії Кожелянка. Автор говорить про інтертекстуальність віршів, про їх художню цінність та індивідуальність. Ця стаття досі залишається важливим джерелом для осмислення постаті поета і його віршів, відбиваючи основні риси маргінальності часу (перш за все), соціо-культурних та політичних змін, які чатували на зламі століть.
З другої половини ХХ-го століття було популярно класифікувати письменників за хронологічним принципом: з’являються шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники і дев’ятдесятники. А ще, з послабленням режиму з’явилася велика кількість угруповань і товариств. Василь Кожелянко не входив у жодне з них. Чому? Бо був не таким, як інші. Його називали вісімдесятником, хоча його індивідуальний стиль відрізнявся. Я б сказала, що Кожелянка не могли віднести до якихось угрупувань, бо він був позачасовим, наче вивищувався над іншими поетами. Він був бунтарем і це чітко проглядається у його поезії.
У 1995 році вийшла збірка “Семибарвний кінь”. Світлана Дмитрівна зазначила, що вірші розташовані у невипадковій послідовності, число поезій у циклах кратне 3.
“Кожелянко був дуже ретельною людиною, у його поезії деталі мають значення”
До речі, ілюстрував цю збірку відомий художник Орест Криворучко.
Після невеликої паузи автор повернувся в поезію і в 2007 році видав збірку “Як учив Кожелянко-цзи”. Це ще один приклад непересічної творчости (якщо можна так сказати). У цій поетичній книзі автор постає зовсім інакшим. Взагалі, кожна збірка Василя Кожелянка особлива і не подібна до інших. У тоненькій книжечці сконденсовано увесь життєвий і творчий досвід автора. Очевидно саме такими і мають бути поетичні книги: не товстими томами одноманітної лірики, а ефемерними дотиками до струн душі.
Світлана Кирилюк завершила лекцію посмертною збіркою “Колір серпня”, яка була видана у 2015 році. Серпень був особливи місяцем для письменника, він часто згадував його у своїх творах і саме в цей місяць він помер… У книжці зібрали хоку і хайку, які часто писав Василь Кожелянко. Він надсилав їх своїм друзям та колегам, записував свою мудрість, щоб колись вона побачила світ і ми, наступні покоління, нею обачно скористалися.
Після лекції розмова про Василя Кожелянка продовжилася, адже щоб осягнути такого письменника, потрібна ще не одна зустріч. Слухачі були в захваті, кожен відкрив для себе іншого Кожелянка. Ті, хто не читали його поезію, пообіцяли, що обов’язково це зроблять, а інші вкотре переконалися у геніальності свого земляка.
Трансляцію заходу можете переглянути на сторінці Літературної премії імені Василя Кожелянка за покликанням:
Ось кілька віршів автора:
Ось кілька віршів автора:
Філософія клітки
і заблукав мов колядник
у літі
і корчився від сміху
в кімнаті деформованих очей
і вже побачив
вирубані сни
як дерева у сні
і губи зцілувались
до шипшинового цвіту
і він знайшов колодязь
у сіро-голубій пустелі неба
колодязь ока
на черепі сухого неба
і він летів
вкарбовуючись у швидкість
в тунелі догори
веселий наче туман яром
і він побачив унизу
мікроскопічного себе —
щось там сапає на городі
(“Як учив Кожелянко-цзи”, 32 с)
Неможливо продовжити літо,
але й зима передчасно не прийде.
На все свій час
Увесь огорнутий любов’ю,
ти – яблуко у вересневому теплі.
Твій рік, твоє життя…
Червоне, чорне, біле, –
це барви ранньої весни:
це – пір’я дятла, це – моя душа.
Жовтневий світанок – тривожить,
а туман тобі радить, як другові :
повертайся до себе, старий.
(“Колір серпня”)
Матеріал підготувала Олена Лисенко