УЛЮБЛЕНИЙ ПИСЬМЕННИК ГІТЛЕРА, ЯКИЙ НАВЧИВ ПЕТЕРА ДЕМАНТА і ЧЕРНІВЕЦЬКИХ ДІТЕЙ ШЛЯХЕТНОСТІ, ПОВАГИ ДО ЛЮДЕЙ ІНШОЇ КУЛЬТУРИ, «ЗАМІНЯВ КІНО» І ЗАПАЛЮВАВ ЖАГУ ДО ПІЗНАННЯ СВІТУ
У часи, коли в чернівецьких родинах ще розмовляли німецькою, одним із найулюбленіших письменників молодшого покоління їхніх членів був «несолідний, але неперевершений за тиражами «романів мандрівника» кумир молоді Карл Май». Хоча, згідно зі свідченням колишнього чернівчанина Петера Деманта (відомого також під літературним псевдонімом Вернон Кресс), зачитувалися ним також і дорослі чернівчани.
«Біля входу до кінотеатру «Музичного товариства» (нині обласна філармонія) була невелика книжкова крамниця, де продавали лише Карла Мая, — поділився спогадами про своє «Перше життя» у Чернівцях Петер Демант. — Сюди часто заходив пристойно одягнений пан, батько мого майбутнього друга з гімназії Хайнца (тоді я знав його лише як онука професора Майєра). Накупивши «про запас» мало не всі романи, що продавалися, він поступово дарував їх синові. Але мати стверджувала, що батько сам таємно ними захоплюється».
Від семи років Петер вже читав самостійно. Після переїзду сім’ї (травень 1925 р.) у двоповерховий будинок на околиці Чернівців, одразу за резиденцією митрополитів Буковини, багато захопливих годин провів із книжками на лавочці або на штучній скелі в парку Габсбурґ. Найбільшим відкриттям тоді стали романи Карла Мая. За визначенням мами мемуариста Паули Демант, така собі «заміна кіно». Щоправда ця приятелька відомого віденського літературного критика Крауса і подруга поета Альтернберґа намагалася захистити дітей від літератури такого ґатунку. Навіть твори Карла Мая видавалися їй недостатньо глибокими.
Справедливо чи ні, однак існує припущення, що книгами Карла Мая зачитувався Гітлер. Тому після Другої світової війни їх майже не перевидавали. Ні в НДР, ні тим більше в СРСР. Хоча фільми, головним героєм яких був шляхетний ініанець у виконанні югославського актора Гойко Мітіча, користувалися шаленим успіхом у глядачів. Абсурдність подібної заборони непрямо засвідчив відомий економіст Богдан Гаврилишин. Цей уродженець Тернопільщини, який виріс у довоєнній Речі Посполитій, дослівно повторює те, що про вплив Карла Мая говорив чернівецький австрієць. «Якщо серйозно, то в 10 – 11 років я читав книжки німецького письменника Карла Мая, – принагідно розповів Гаврилишин. – Польською, звичайно, як на тодішні часи в гімназії… Так от, Май описував різні країни, мені хотілося пізнати світ. Мріяв про це».
«Карл Май! Сліпонароджений син бідного саксонського ткача, що прозрів на сьомому році життя, вчитель, редактор «Сімейного журналу», який пережив нужду, в'язницю, приниження, період релігійних пошуків, був, безумовно, найпопулярнішим німецьким письменником, — розповів Петер Демант у «Першому житті» про кумира не тільки свого дитинства але й, безумовно, всього життя. — Книги його розповсюджувалися багатомільйонними тиражами. Навряд чи був німецький хлопчик, на якого він так чи інакше не вплинув би. Обдарований унікальною фантазією, вміло користуючись довідниками та географічною літературою, він написав майже шістдесят романів, багато оповідань, віршів, повістей.
Романи — пригодницькі, із захоплюючим сюжетом, їхня дія відбувається на всіх материках. Вони не тільки збагачували знаннями, але й прищеплювали високі моральні принципи — шляхетність, хоробрість, вірність другові, терпимість до іновірців, пошану та співчуття до пригноблених народів, що вимирають, особливо індіанців. Негри були у нього іноді ледь простуватими, але завжди порядними, про індіанців і говорити нічого — здебільшого (за винятком ворожих команчів) це були шляхетні, сильні та стійкі люди.
Цікаво, що Май був улюбленим письменником Гітлера, який, очевидно, прогледів у його книгах огиду до будь-яких проявів расизму. Куклукскланівців, сецесіоністів, релігійних фанатиків будь-якого штибу Карл Май ненавидів. У його романах вони завжди виявлялися негідниками, були биті, кинуті у воду або самі зривалися з урвища, тікаючи від справедливої відплати. Він тільки не любив чомусь вірмен, вони завжди фігурують у ролі зрадників. Пристрастю до подорожей, духом товариства Карл Май заразив мене з ранніх років».
Тож якщо хто й запалив у малому Петерові жагу до подорожей, а заразом прищепив шляхетність, хоробрість, вірність дружбі, врешті навчив із повагою ставитися до людей іншої культури, то це автор романів про Віннету. («Віннету» Карла Мая, за визначенням Петера Деманта, це мила, наївна, але по суті шляхетна школа терпимості і мужності»). Ні австрієць Демант, ні на вісім років молодший за нього українець Гаврилишин нацистами після прочитання їх точно не стали.
Герої Мая збурювали дитячу уяву і розвивали фантазію. «Після знайомства з Маєм у мене з'явився мій власний герой — квінтесенція з Олда Шаттерхенда, Вірної Руки та Дикого Білла — всезнаючий, непереможний стрілець, борець і слідопит Джим Джонсон. Це його я «водив» Диким Заходом не менше п'яти років. Усні оповідання завжди велися від першої особи — Джима Джонсона, з яким я, звичайно, ототожнював себе. Цей Джим Джонсон, виходячи з сьогоднішньої перспективи, був вельми підозрілим суб'єктом: ніде не працював, гасав (аж до першого-другого класу моєї гімназії) на своєму чорному незрівнянному жеребці по Дикому Заходу, вбивав міріади лиходіїв, гравців, «ворожих» індіанців (ними були команчі, кайова, сіу, дружніми — насамперед апачі, пауні, пуебло, все згідно з номенклатурою Карла Мая), а також работорговців (Май був аболіціоністом)».
Не губитися у просторах чужої фантазії, подумки подорожувати слідами улюблених героїв хлопцеві допомагав мамин шкільний атлас... На відміну від часто приблизних, загальних описів Жуля Верна, був переконаний Петер Демант, у Карла Мая географічні відомості про маловідомі краї неодмінно живі й точні. Згодом Петер зізнавався, що навчаючись у гімназії непогано знав географию і любив її безмежно, саме завдячуючи читанню Карла Мая.
«Поруч із черговим томом Карла Мая лежав старий шкільний атлас матері, — написав Вернон Кресс у «Першому житті». — Між багатьма аркушами лежали вкладки з пергаментного паперу — на них я відзначав шляхи моїх героїв: бруднити книжки, малювати в атласі і бруднити карти, звичайно, суворо заборонялося — ось я знайшов вихід. Вклав у карту, яким ретельно відзначав дороги Олда Шетерхенда, Вірної Руки, Віннету та інших героїв Мая… За цим атласом я вивчав географію не тільки Сполучених Штатів, а й Аравії. Старий Страшний Кулак мандрував там під ім'ям Кара Бен Немсі».
***
Високий, стрункий, із відкритим обвітреним обличчям, альпініст, поліглот, радіолюбитель, фотограф і книголюб, який самотужки вибудував собі хатину на самому краю світу (далі лише Чукотка й Аляска), – чернівчанин Петер Демант сам мовби зійшов зі сторінок пригодницького роману. Непересічний, сповнений шаленої спраги життя чоловік у брезентовій робі з наплічником і саморобним ножем за поясом навіть зовні нагадував героїв свого улюбленого Карла Мая.
Про потужний вплив Карла Мая на літературну творчість самого Вернона Кресса забувати теж не варто. У головному героєві свого найвідомішого історичного роману «Дзеркало тітки Сари» Петер Демант вочевидь романтизував власний образ. Точніше, те, як уявляв власне можливе дорослішання у часи Дикого Заходу. «Машинка стукає, я подумки нипаю преріями Небраски, скачу на сірому мерині, зубрю латину, як наказав мені мій вчитель, всезнаючий доктор. Звісно, у свої 66 я знову перевтілювався у шістнадцятирічного Білла Бентлі – у нього було все те, чого мені не вистачало: сила, спритність і майбутнє».
У творах Вернона Кресса, не лише документальних, але й художніх, власне «я» часто переходить із життя у створений уявою автора світ. «В «я» мого героя закладено багато від мого характеру», – чесно зізнавався письменник. «Писав я за старою звичкою від першої особи. Звичайно, я не заїкався про те, чого не знав, не бачив і не розумів, щоб не вийшло картин на кшталт описів маловідомих країв у Жуля Верна (який користувався найзагальнішими даними – на відміну від Карла Мая: у нього всі географічні відомості живі й точні)».
Критики американського «Нового журналу» відзначили не лише свіжість авторського викладу, але й точність відтворення історичного тла. Автора хвалили за нібито багаторічну сумлінну роботу з архівами, історією та географією США. Якби ж то! Вернон Кресс написав свій роман переважно на дачі, без довідкової літератури чи документів під руками. На момент написання «американської» книги ще навіть США не відвідав. Знання тогочасних історичних реалій і географії США – цілковита заслуга Карла Мая.
***
Впреше після п’ятдесяти років перебування за «залізною завісою» потрапити 1987 року до Німеччини і не відвідати музей свого кумира у Радебьойлі (Саксонія) Петер Демант, звісно, теж не міг. У Радебьойлі, що поблизу Дрездена, ледве встиг до музею улюбленого Карла Мая – все життя прагнув до нього потрапити. Відомий письменник помер на своїй «Віллі Шаттерханд», яку перетворили на меморіал. Довідавшись, що незвичайний відвідувач примчав сюди мало не з Магадану, педантичні німецькі доглядачі пробачили трихвилинне запізнення: пустили до музею після закриття. Експозиція, присвячена Карлові Маю та індіанським старожитностям, видалася знайомою: Демант і справді був «знавцем у цих питаннях».
Повне зібрання творів Мая старому письменникові подарували німецькі друзі: «Коли подруга Ільзе довідалася про існування в домі бібліотеки Карла Мая, вона ледь не наказним порядком заставила господарів принести і тут таки поклала для мене в машину».
Потрапивши 1992 року до Сполучених Штатаів Америки заочно Демант вже добре знав місця, куди їхав: «Не можу сказати, що в моїй пам’яті воскрес Карл Май – він ніколи й не помирав для мене – стільки імпульсів дав він моїй фантазії, підігрівав мою пристрасть до подорожей».
У містечку Тумстоун, що поруч із Тусоном – живий музей Дикого Заходу, де колись були срібні копальні. «Усе як у кіно чи в нашій юнацькій фантазії», – ділився враженнями. Це були знайомі йому від дитинства місця: переважно за романами Карла Мая.
Під час однієї з численних наступних подорожей, вийшовши якогось ранку на палубу, мандрівник виявив, що їхнє судно стоїть на рейді Александрії, де «суміш палаців і руїн на пагорбах, зокрема, відомої бібліотеки...» «Пригадую, читав колись у Карла Мая про палац у порту Александрії та прибудовану до нього халупу – житло жебрака, який виявився водночас і господарем палацу. Таке тут на кожному кроці», - поділився враженнями Вернон Кресс у щоденнику.
Подвійний круїз, який відбув 2000 року, Демант сприйняв мало не як останню в житті подорож. Тим більше, що усі джерела жалюгідного металу давно вичерпав. «Невже побачу Хадрамаут і Йемен?». Хіба могло таке бути, щоб старого мандрівника, прихильника Карла Мая, не вабило до таких романтично-дивовижних місць?
Місцина в підмосковному лісі теж могла раптом живо нагадати описану в улюбленому романі Мая. «Відтворив на снігу схему – як товстун, друг героя, перехитрив індіанця-плавця, змусивши плисти проти течії у проточному озері, – переповів епізод у щоденнику. – Перед прогулянкою саме читав роман «Скарб Срібного озера» Карла Мая... Ця місцина в лісі, що так живо його нагадала, так і залишилися у моїй пам’яті, як «Срібне озеро». Хоча насправді там самі чагарники на галявині».
Щоби відволіктися від гнітючих думок, коли потрапив до лікарні з інфарктом, зубрив арабську. Мріяв заговорити нею з дитинства. Хіба можна не знати мови, якою володів сам Кара Бен Немзі? (Оповідач у деяких романах Карла Мая. – Авт.) «Вивчення східної мови на сьомому десятку життя — чистісінька примха: навряд чи колись мені знадобиться арабська, але ще хлопчиком я заздрив сходознавцям, читаючи Карла Мая, знавця цієї мови, – пояснював свої мотиви у щоденнику. – А загалом я завжди намагався, нехай навіть зі значним запізненням, виконувати заповітні дитячі мрії...»
***
Перечитуючи Карла Мая на схилі віку, Вернон Кресс повернувся до атмосфери примарного чернівецького дитинства: «Закінчив «східну» епопею Карла Мая і згадав своє дитинство». Вкотре констатував грандіозну фантазію автора і заспокійливий ефект від такого читання. А ще: «Це була мила, наївна, але загалом шляхетна школа терпимості і мужності».
У похилому віці улюблений письменник прислужився навіть у дещо незвичний спосіб. Для того, аби якомога довше зберегти здоровий глузд, пам’ять Демант тренував їх згадуючи, в тому числі, назви понад п’ятдесяти творів Карла Мая і імена героїв його романів. І саме втрату інтересу до них дружина письменника сприйняла як тривожний знак, коли Петер Демант востаннє потрапив до лікарні.
У Боткінській лікарні, де уперше проявилися дивні речі у його поведінці, попросив Карла Мая – останній том повного зібрання творів, надісланий нещодавно давньою подругою Генрієттою Теллінг з Берліну, – розповідала. Мая Петер обожнював від дитинства, знав мало не напам’ять, безкінечно перечитував його романи: у важкі, гіркі хвилини безвиході, як ковток кисню, вони повертали йому оптимізм і наснагу. Життєствердний почерк Мая поважав за точність і прихильність до достовірності. У Боткінській лікарні дружина з жахом побачила скинутий з тумбочки темнозелений томик Мая, почувши від Петера: «Погано, нецікаво…» «Бідний, бідний мій Петер, це був початок його кінця», – прокоментувала епізод Ірина Вєчная.
***
Львівське видавнитво «Астролябія» тільки у третьому тисячолітті видало український переклад циклу із трьох романів про пригоди Віннету, яким зачитувалися чернівцькі хлопчаки і дорослі читачі ще першої половини ХХ століття.
Юрій ЧОРНЕЙ
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
