Це почалося, коли українці вперше заговорили мовою предків – повстанням. У 2013 році розпочалася кривава боротьба народу за власну державу, мову і культуру. Тодішній (недо)президент Янукович втік, а наш народ відчув силу єдності. Як відповідь злочинної росії відбулася анексія Криму та бойові дії на території Донецької і Луганської областей. Чи вдарило це по українцях? Безперечно. Молоде покоління, до якого я відношу себе, гостро відчуло свою українськість і русофобію.
Новим болючим кроком у цій багатолітній війні стало визнання путіним ДНР та ЛНР як окремих територій. Абсолютно відірваних від геополітичної карти України, злочинно вкрадених у нас. Тоді, пригадую, в інтернеті почали висловлюватися усі, хто хоча б мінімально стежить за політичною ситуацією у світі, висловлювалися навіть ті, хто називав себе аполітичними.
Про те, що насувається повномасштабна війна говорили все частіше, але ми – покоління вільних українців, не могли навіть уявити, як саме вона виглядає. В ніч на 24 лютого розпочалось вторгнення рашистських військ в Україну. Перша думка: я не вірю, що на моїй землі може розгорнутися війна… Потім – страх. Невимовний страх за свою сім’ю, знайомих, всіх, кого називаєш співвітчизниками.
Не забуду ранок 24 лютого: в місті метушня, люди стоять в чергах до банкоматів, бігають по магазинах, скуповлюючи продукти. На роботі тривожно, перемовляємось про останні новини, скролимо стрічку в соціальних мережах, готуємо бомбосховища і підвали.
А потім сталося щось неймовірне: наша влада показала, як потрібно діяти. Президент увесь час говорив з народом, підтримував і заспокоював. Він довів, що Україна зробила правильний вибір у 2019 році. Зеленський став справжнім лідером, отаманом, князем, батьком. Може зараз, через надмірну емоційність це звучить надто голосно, але саме це відчуваю я і сотні моїх однолітків.
Україна – мирна держава, яка ніколи не нападала на сусідів, не будувала хтиві загарбницькі плани, раптом стала жертвою огидної вбивчої росії. Русофобія прокинулася з новою силою. Поки наші захисники на полі бою вказували напрям руху рашистським воїнам, літакам і кораблям, ми боролися на інформаційному фронті. З’явилися чати і спільноти в соціальних мережах, де публікували “завдання” – розгромити сторінки в Інстаграмі російських “зірок”, політиків і людей, що підтримали агресію путінського режиму щодо України. Я ніколи не відчувала такої єдності і сили – ми розгромили інформаційний простір ворога, відкрили очі на гірку правду. Інколи силою слова, інколи жорстокіше – в’їдливими жартами над підсмаженими окупантами і світлинами їхніх пошматованих тіл. Мовляв, гляньте на свою непереможну армію, байрактари і джавеліни гарно з ними впорались. На фронті інформаційному ми перемогли, це факт. Поодинокі зомбовані рашисти продовжують дописувати в мережі, але робити їм це дедалі складніше, бо результатом війни стало закриття мережі Meta для росіян. Зробив це сам Кремль, ізолювавши свою державу від світу. Москальські блогери ридають, а українці полегшено видихнули: в Інтернеті не смердить кацапнею, а загальний рівень айкю активних користувачів став набагато вищим.
Зізнаюсь чесно, я не очікувала, що наша влада скаже: от вам стилос, ідіть і воюйте за свою мову, культуру і незалежність. Але вона це зробила, вкотре переконавши нас у правильності вибору 2019 року.
А далі санкції проти росії. Величезна кількість найвідоміших компаній та брендів припиняє будь-яку взаємодію з нациською державою. Світ спостерігає за обвалом рубля, панікою і розгубленістю серед отари росіян. Як виявилося, найбільш болючим для них стало закриття мереж Макдональдс та Ікеа, а українці вкотре сказали: ми не брати, бо в цьому наша відмінність. Поки ми воюємо хто як може, віддаємо останнє на потреби армії, втрачаємо житло і життя за свою державу, ви плачете, бо закрився магазин і фастфуд.
Я завжди відчувала гордість через свою національність, я добре знаю історію і чую, яка кров тече моїми жилами, я ніколи не пробачу росію і кожного жителя цієї убогої держави.
Сьогодні триває 19 день війни. Чи страшно мені? Звичайно, адже орки можуть підірвати наші АЕС, застосувати хімічну зброю і продовжувати знищувати мирне населення України.
Мені болить. Болить за Київ, Харків, Херсон, Мелітополь, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь і багато інших міст. Я не можу стримувати сльози, коли бачу замордовані тіла дітей, коли жінки народжують в підвалах і бомбосховищах, коли з нашими Героями навколішках прощається все місто, вся країна…
Якость у Твіттері написали: наша русофобія недостатня. Думаю, вона буде достатньою лише тоді, коли ми плюватимемо в обличчя кожному індивіду цього стада, без слів і без жалю. Наших дітей не жаліють, мирних людей не жаліють, українських військових 8 років на Донбасі теж не жаліли. Прийшов час розплати.
Повірте, наступне покоління українців народиться з новим чітко вираженим генетичним кодом – русофобія. І це буде правильно, бо інакше з ордою не можна.
Мене підтримують мої люди, а я підтримую їх. Ми такі єдні, як ніколи раніше. Ми творимо нову культуру, нову мову, нову націю. Українці масово залишають російськомовний культурний простір: немає більше улюблених російських блогерів, письменників і музикантів, бо вони вороги. Українці переходять на рідну мову, ідентифікуючи себе на вербальному рівні. Насправді, питання мови та церкви для мене звучать особливо гостро, бо з цими формами російського тиску я найбільше знайома. Я щаслива бачити слова: “це був мій останній пост мовою окупанта”, бо лише українською мовою пишеться історія цієї війни, цієї перемоги.
У перші дні вторгнення мені бракувало слів, щоб вербалізувати свої почуття, я годинами читала новини і виливала лють на рашистів в Інтернеті. За словами Арестовича, переломний момент війни вже відбувся, наша перемога – питання часу, тому я терпляче чекаю. Останні дві ночі довелося провести у підвалі, але я знаю, що ЗСУ нас оберігають, рятують нас щохвилини, часто ціною власних життів. Героїв не забувають, вони вічно житимуть в наших серцях, як постійне нагадування того, за що ми боролися.
Рефлексувати зараз особливо важко, бо війна триває. Поки я пишу цей текст, а мій телефон прийшло близько двадцяти сповіщень з новинами – що там я поки не знаю…
Але я вірю, що 24 лютого – точка неповернення, у той ранок путін (сам того не усвідомивши) запустив механізм єднання української нації від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Севастополя. Ми кропимо нашу землю вражою кров’ю, щодня зміцнюючи свою русофобію.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
