За цей час було кілька великих хвиль духовного піднесення і апатії. Знаєте, це таке дивне відчуття, коли ти сьогодні відчуваєш у собі незламну силу, ти готова робити все необхідне і навіть більше – бо наша спільна перемога цього потребує. А завтра ти дивишся на скривавлені руки лікарів над тілами маленьких янголів, рахуєш їх, подумки молишся за кожного з них. Коли бачиш знищений всесвіт маріупольців, харків'ян, чернігівців та мільйонів інших людей, починаєш боятися власної безпорадності. Почуття провини міцно стискає в обіймах щоразу, коли їсиш смачну їжу і лягаєш спати у тепле ліжко.
А ще ти вчишся ненавидіти. Усі попередні ненависті і близько не стоять поруч з тією, що її відчуває українець до рашистів. За цей місяць сталося багато подій. Деякі з них приємно вразили, як от номінацію на Нобелівську премію з літератури нашого Сергія Жадана, а на Нобелівську премію миру – президента Володимира Зеленського та увесь український народ. Про нас заговорив світ і найголовніше – по справжньому підтримав, адже ми не дозволити про себе забути. Кожного дня нам доводиться кричати про війну, аби країни ЄС та США не забули про нас, аби продовжували допомагати хоча б зброєю і “глибокою стурбованістю”.
У кожного з нас перед сном лише одне бажання – прокинутися зранку від радісних криків: “Нарешті перемога!” або принаймі – “путіна більше немає!”
Чим довше триває ця війна, тим болючішою і глибшою буде наша травма. Колективна пам’ять здатна фіксувати найстрашніші моменти і довгим шлейфом тягти ці спогади крізь століття. Коли намагаюся охопити події війни у вербальну сітку – відчуваю, як вона тріщить по швах, бо у ній сконденсовано багато болю.
Тепер трохи про новий рівень русофобії, а виявляється він от у чому: мене (інших можливо теж) тригерить згадка про радянщину, москву і кремль у поезії. Якщо раніше це сприймалося як момент, на який ми ввічливо закриваємо очі і насолоджуємось естетичністю вірша, то тепер, коли війна – це поняття всеохопне та всюдисуще, миритися з цим не сила.
І тут постає дилема: повністю забути про цей пласт творчости українських комуністів і разом з тим талановитих поетів чи щоразу боротися з бажанням замалювати найбрудніші слова, на кшталт “кремль”, “москва”, “братній народ” ?
Чомусь мені здається, що поступово, рік за роком ця комуністична полова буде відсіюватись, залишаючи лише рафіновану естетичну поезію. І я готова пожертвувати кількома поетичними збірками 50-х років, щоб не псувати собі настрій, а замість них почитати український самвидав, що з’явився на кілька десятиліть пізніше і вкотре переконатися у правильності того, що ми зараз робимо. Цілковита дерусифікація України – напрямок, курс на який ми вже взяли. Не буду брехати, у нас на Заході простіше, адже кожен другий тут гордо носить титул бандерівця. А от Схід і Південь – це щось абсолютно інше. Це щоденна боротьба україномовної меншості з російськомовною більшістю. Це коли обираєш українську музику – то робиш подвиг. Коли читаєш українською, а не російською – то вирізняєшся з-поміж однолітків. Коли зрештою називаєш себе українцем, а не малоросом…
Я зовсім не намагаюся розпалити ворожість між Сходом і Заходом, лише шукаю точки перетину. Коли я в Чернівцях готова спалити літературу, що її писали рашисти, чи готові у Луганську перейти на українську мову? Не знаєте… і я не знаю.
Але всеохопна віра і підсвідома впевненість в українськості дозволяє вже зараз казати, що скоро “врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”. Після Майдану 2013-2014 року ми незламні, 8 років перманентного усвідомлення того, що йде війна з московією підготували нас до 24 лютого і ми показали усьому світу, хто ми, чиїх батьків діти і куди ми йдемо.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
