Про що роман? Він про людську самотність, яка супроводжує нас впродовж життя, він про ігри пам’яті та розуму і про післявоєнну травмованість покоління.
Коли я читала цей роман, я думала: якщо це вигадана історія, то я не пробачу автору його жорстокості. На останній сторінці автор каже: історія вигадана! Можете звинувачувати себе у надмірній чутливості, а мене в тому, що я змусив Вас повірити у документи, які вигадав сам.
“Волґа, волґа” – це історія життя Джелала Плевляка – звичайного військового водія, про якого впродовж десятиліть писали югославські газети, поки він виконував свою роботу, відвідував мечеть і мирився зі своєю самотністю. Очевидно, щоб наблизити читачів цього матеріалу до банального розуміння сюжету, необхідно трохи проспойлерити. Дочка Джелала Плевляка – п’ятирічна Мая зникла під час шкільної поїздки, її сліди поліція знаходила впродовж 14 років і мучила батьків надією на порятунок. Дружина Джелала не витримала і прийняла смерть як єдиноможливий кінець своєї історії. А що залишилося чоловікові після того, як його життя зруйнував випадок? Забуття. Він виробив у собі неймовірну рису: не пам’яти того, що приносить йому біль.
Автор пише про Джелала: “Намагався не чути, тож потім розчув назад і те, що насправді чув, а те, що не міг розчути назад, – одразу ж забув. Так було найкраще”. Головний герой ховається у власній бульбашці від світу і людей, від свого минулого і навіть від власних спогадів. Він заперечує власну суб’єктність і залишає свою долю іншим, відмовляється брати відповідальність за те, що приносить йому біль.
Це стосується не тільки Джелала, навколо нього збираються такі ж ренегати, які зреклися свого минулого і своєї ідентичності, розчинилися у власній брехні та вимогах травмованого війною суспільства. “Люди подуріли, все хочуть забути – і те, що було, і те, чого не могло бути.”
Для того, щоб зрозуміти ідею автора та сюжет роману, потрібно уважно читати, бо складні мусульманські імена, назви обрядів та
звань не одразу відкладаються у пам’яті. Автор демонструє інший світ – Балкани, з їхньою історією, міжрелігійними та міжнаціональними війнами, з трагедією приходу соціалізму на територію сучасної Хорватії і запеклих боїв тих, хто “за” і тих, хто “проти”.
Тема війни проступала червоними рядками у моїй свідомості: надто актуальною вона зараз є для українців. За кожне слово, речення і згадку хапаєшся наче за власну історію, накладаєш на них власні сенси. А ще – намагаєшся на прикладі героїв цього роману передбачити післявоєнне майбутнє.
Автор від імені головного героя каже:
“Уперше мені на гадку спала війна. Я не думав, хто проти кого міг би почати воювати, але така погода, коли кожне стебло двічі цвіте й плодоносить, є попередженням для людей, яке вони ніколи не слухають, і тому потім тільки пригадують собі, яким гарним і сонячним був останній рік перед війною.”
У випадку України все простіше: на нас напали рашисти, кожен з них – ворог усього українського народу, кожного з них ми ненавидимо і бажаємо знищити. Але думка про останній рік перед війною напевно чи не найбільше моє особисте відкриття. Це дійсно так, час перед війною згадується як найщасливіший, літо – найбільш сонячне і тепле, а зимові свята – найвеселіші.
Але припущення про післявоєнні часи лякають вже зараз. Факт нашої перемоги очевидний, але як співіснуватиме менш і більш травмоване суспільство, як будуть відновлюватися військові після того, як вб’ють останнього орка. Зараз ці питання не на часі, проте варто інколи замислюватися про те, що буде з нашими свідомостями далі і чи не захоче наша пам’ять заблокувати біль, як у випадку Джелала Плевляка?
Його умивання рук, постійна відстороненість і небажання дивитися правді в очі лякають: “Що було на війні – краще не говорити. Усе відомо і все записано. Переважно було так, як записано. А дещо було й не так, а трохи інакше. Але не мені про це говорити.”
Автор говорить дуже страшні, але правдиві слова, що стосуються не так наших захисників, як російських свинособак, що прийшли на чужу землю з війною.
“Вбивання стало частиною твоєї натури. І даремно ти намагаєшся їх забути. Кожного дня, який тобі залишився в житті, ти будеш згадувати кожного, кого ти вбив, згвалтував, спалив хату”.
Від імені Джелала Плевляка ведеться перша частина оповіді, він яскравий представник ненадійного оповідача, якому мимоволі відмовляєшся довіряти через відмінність його слів та слів автора.
Мілєнко Єрґович бере на себе відповідальність написати у другій частині роману правду. Він фактами заперечує слова Джелала, оповідає правдиві історії тих двох людей та сім’ї, що рятували героя від самотності у різні періоди його життя.
Опісля війни, про яку згадує автор приходить соціалізм. Про цю велику та нестерпну діру я розповідати не хочу. Висловлю свою думку однією цитатою: “Нещастя, страждання і масові жертви є душею комунізму, через які своїм ворогам він і здається настільки бездушним”. Москаляндія обрала собі роль правонаступниці срср і комунізму, плоди цього рішення ми збираємо зараз…
До чого тут, власне, волґа? Це не просто автомобіль, яким впродовж багатьох років користується головний герой і продає його наприкінці роману своєму близькому другові. Це такий собі каталізатор, лакмусовий папірець усієї історії, який демонструє велику любов і людяність. Про що я, дізнаєтеся, коли прочитаєте роман.
Книга для українського читача важка не тільки через велику кількість невідомих топонімів, урбанонімів, релігійних та богослужбових слів, а й через історію іншої країни, яка досі для багатьох з нас залишається невідомою. Ми не здогадуємося з якими труднощами стикаються щоразу жителі Балкан через свою віру, мову та національність. Ми не можемо осягнути причини і наслідки сербсько-хорватських конфліктів. Хоча маємо ідентичну ситуацію зі східним сусідом.
Автор в одному з роздумів каже слова: “Бо час від часу зникає якась держава разом зі своїм народом і нацменшинами, а з державою зникають її культура й мова, зникають спогади про неї, зникає її історія, попередньо записана в тисячі книг і запечатана на безлічі надгробків і кам’яних меморіалів”.
І ці думки, ці слова автора вкотре резонують в свідомості українців: пам’ятати себе і боротися за своє до кінця, щоб не втопити українськість в крові своїх дітей і не посипати попелом предків.
За книгу ми щиро дякуємо Видавництву “Книги-ХХІ” та Василю Васильовичу Дроняку особисто.
Олена Лисенко
Світлини взяті з інтернет-ресурсів
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
